Страница 36 из 207
— Зрозумів.
Тепер залишилось одне, чи розпатякуватимуть ці діти про нашу химерну розмову окрай Пустовища.
Беверлі дивилася на мене серйозними, неспокійними очима.
— Але ж, містере Емберсон, я знайома з татом Тугги. Він працює в маркеті «Централ-стрит». Він люб’язнийчоловік. Завжди посміхається. Він…
— Цей люб’язний чоловік більше не живе зі своєю сім’єю, — перебив Річі. — Дружина витурила його геть.
— Це тобі Туг розказав? — вирячилася вона на Річі.
— Та ні. Бен Генском. А йому сам Туг.
— І все одно він люб’язний, — промовила Беверлі зніченим тоном. — Завжди жартує про те й се, але ніколи не чіпляється, не лапає.
— І клоуни жартують направо й наліво, — сказав я. Обоє здригнулися, немов я знову вщипнув їх за той клубок нервів. — Це аж ніяк не робить їх люб’язними.
— Ми знаємо, — прошепотіла Беверлі. Дивилася вона собі на долоні. А потім звела очі на мене. — Ви знаєте про Черепаху? — Слово Черепахав неї прозвучало, немов чиєсь ім’я [180].
Я вже мало не відповів «знаю про підлітків-мутантів черепашок-ніндзя», та схаменувся. Ще десятиліття мусили пройти до появи Леонардо, Донателло, Рафаеля й Мікеланджело [181]. Тому я просто похитав головою.
Вона з непевністю поглянула на Річі. Він подивився на мене, потім знову на неї.
— Але ж він добрий. Я цілком певна, що він добрий, — торкнулася вона мого зап’ястка. Пальці в неї були холодними. — Містер Даннінг люб’язнийчоловік. І те, що він більше не живе зі своєю сім’єю, не доводить, що це не так.
Точно в ціль. Моя дружина покинула мене, але не тому, що я був нелюб’язним.
— Це я розумію, — підвівся я на рівні. — Я збираюся залишатися в Деррі ще деякий час, і непогано було б не викликати до себе надмірної уваги. Ви зумієте перемовчати про нашу розмову? Я розумію, що прошу забагато, але…
Вони перезирнулися й вибухнули реготом.
Насилу нарешті заговоривши, Беві сказала:
— Ми вміємо тримати таємниці.
Я кивнув:
— Певен, що вмієте. Можу закластися, цього літа вам було про що тримати мовчанку.
На це вони нічого не відповіли.
Я кивнув пальцем на Пустовище:
— Гуляли коли-небудь там?
— Бувало, — відповів Річі. — Але більше ні. — Він підвівся й змахував пил собі з джинсів. — Приємно було з вами побалакати, містере Емберсон. Не сприймайте геть усе за чисту монету. — Він завагався. — І будьте обережні в Деррі. Зараз тут покращало, але я не думаю, що тут бодай колись буде, ну, як то кажуть, цілком добре.
— Дякую. Дякую вам обом. Можливо, колись члени сімейства Даннінгів також матимуть підстави бути вам вдячними, проте, якщо все піде так, як я сподіваюся, вони…
— … вони ніколи ні про що не дізнаються, — закінчила за мене Беверлі.
— Точно, — а затим, згадавши фразу, почуту від Фреда Тумі, я додав: — Це точно, як евершарпом писане. І ви двоє, теж бережіть себе.
— Будемо, — відповіла Беверлі, і тут же знову захихотіла. — Не забувайте прати одіж в «Норджі», Джордже.
Я відсалютував їм, торкнувшись краєчку мого новенького літнього бриля з соломки і вирушив геть. Та раптом зовсім інша думка змусила мене знову обернутись до них.
— А цей програвач крутить ті платівки, що на тридцять три й одну третину обертів?
— Оті, довгограючі? — перепитав Річі. — Нє. Вдома у нас є радіола, так на тій можна, але це всього лиш дитяча машинка Беві, працює на батарейках.
— Обережніше з моїм програвачем, Тозіер, — скинулась Беверлі. — Я сама гроші на нього збирала. — А потім до мене. — Він крутить тільки такі диски, що на сімдесят вісім та сорок п’ять обертів. Правда, я загубила ту пластикову штучку, що її треба вставляти в дірки сорокап’яток, тому тепер граю тільки сімдесят восьмі.
— Сорок п’ять обертів згодяться, — кивнув я. — Заведіть платівку знову на цій швидкості.
Засвоювання свінгових танцювальних рухів у сповільненому темпі — це було те, чому ми з Кристі навчилися тоді на курсах.
— Казна-що, дяпчику, — промовив Річі. Він перемкнув регулятор швидкості збоку на програвачі й знову завів платівку. Тепер вона звучала так, ніби всі музиканти в оркестрі Ґлена Міллера наковталися кваалуда [182].
— Окей, — простягнув я руки до Беверлі. — Річі, а ти дивися.
Вона подала мені свої руки з повною довірою, дивлячись угору на мене широко розплющеними, зачудованими синіми очима. Я загадався, де вона і хто вона у 2011 році. Якщо вона взагалі там ще жива. Якщо припустити, що так, то чи пам’ятає вона того дивного чоловіка, котрий ставив дивні запитання й одного разу, сонячного вересневого дня, танцював з нею під тягучу версію мелодії «У настрої».
Я пояснив:
— Ви, друзі, і так робили це повільно, а зараз робитимете ще повільніше, але все одно будете триматися ритму. Матимете для кожного руху повно часу.
«Час. Повно часу. Заведи платівку знову, але уповільни її».
Наші долоні зімкнуті, я притягую її до себе. Відпускаю. Ми разом нахиляємось, немов ховаючись під воду, і тут же разом хвицаємо ногами в лівий бік, тимчасом як оркестр Ґлена Міллера тягне: фаааа… баааа… даааа… фаааа… баааа… даааа…діііі… дааааммм. Далі, так само нешвидко, мов та заводна іграшка, в якій майже закінчився накрут, вона вертиться вліво під моїми піднятими руками.
— Стоп! — гукнув я, і вона застигла спиною до мене, наші руки так і залишилися зчепленими. — Тепер потисни мені праву руку, щоб попередити про наступний рух.
Вона потисла, а тоді плавно розкрутилася назад, і далі кругом управо.
— Класно! — сказала вона. — Тепер я мушу пірнути низом, а ви висмикнете мене назад. І я зроблю перекид. Тому-то ми й тренуємося на траві, аби я, якщо впаду, не скрутила собі в’язи.
— Цю частину я залишаю тобі, — сказав я. — Я вже занадто древній, щоб перекидати іще щось, окрім біфштексів.
Річі вкотре склав собі біля рота дудку з долонь:
— Вака-вака-вака! Дивний дорослий утнув черговий…
— Бі-біп, Річі, — перебив я. Це змусило його розсміятися. — Тепер ти спробуй. І домовтесь між собою про сигнали пальцями для кожного наступного руху, який перевищує складністю той двоходовий джіттербаг [183], що його танцюють у місцевих закладах «води-морозиво». Відтак, якщо ви навіть не переможете в тому конкурсі, ваш танок все одно красиво глядітиметься.
Річі взяв Беверлі за руки, і вони почали. Туди-сюди, з боку в бік, кругом уліво, кругом управо. Перфектно. Вона сковзнула вперед ступнями між розставлених ніг Річі, гнучка, мов рибка, і він висмикнув її назад. Закінчила вона зразковим перекидом, завдяки котрому знову опинилась на ногах. Річі знову взявся за її руки, і вони повторили всю серію. Цього разу вийшло ще краще.
— Ми випадаємо з ритму, коли оте підпірнання-витягання, — пожалівся Річі.
— Все буде гаразд, коли платівка гратиме на нормальній швидкості. Повір мені.
— Мені подобається, — сказала Беверлі. — Це схоже, ніби роздивляєшся на щось крізь лінзу. — Вона злегка крутнулася на носках кросівок. — Я почуваюся Лореттою Янг на початку власного шоу, коли вона входить у хвилястій сукні [184].
— Мене кличуть Артур Мюрі, особисто я з Міз-СУУУ-рі, — заволав Річі. Він теж сяяв задоволенням [185].
— Зараз поставлю платівку на нормальній швидкості, — попередив їх я. — Не забувайте про сигнали. І тримайтеся ритму. Ритмічність — це головне.
Ґлен Міллер грав ту солодку старовинну тему, а діти танцювали. На галявині, де їхні тіні танцювали поряд з ними. Окремо… нахил… хвиць… верть вліво… верть вправо… підпірнула… випірнула… і оберт. У них не вийшло перфектно цього разу, і вони напартачать ще багато разів, перш ніж викарбують усі рухи (якщо взагалі зможуть), але загалом станцювали вони непогано.
180
Черепаха — одна з космічних істот, на яких тримається Всесвіт, діє в романі Кінга «Воно» і в циклі «Темна вежа».
181
Герої коміксу 1984 року та наступних за ним мультфільмів; для підсилення комічного ефекту творці черепашок наділили їх іменами італійських митців епохи Відродження.
182
Quaaludes (Methaqualone) — снодійне, розроблене 1951 року в Індії як замінник барбітуратів, препарат швидко став популярним у світі як рекреаційний наркотик.
183
Jitterbug («пияцька трясучка») — назва найперших, найпростіших свінг-танців 1920-х рр., термін має як негативний, так і позитивний сенс, залежно від контексту.
184
Loretta Young (1913–2000) — кіноактриса з 5-річного віку, знялася у понад 100 фільмах; у 1951–1961 рр. вела власну телепередачу, котра завжди починалася з того, що відкриваються двері й вона заходить у студію, кожного разу в новій вечірній сукні.
185
Arthur Murray (справжнє ім’я Мойсей Тайхман, 1895–1991) — дворічним був вивезений батьками з Галичини до США, де вивчився на кресляра і самоуком став успішним учителем танців із власною школою, учнями якої були герцог Віндзорський, Елеонора Рузвельт, Елізабет Арден, Джон Рокфеллер та ін.