Страница 28 из 207
— Я розраховую перебувати в Деррі. Підтримуватимемо зв’язок.
— Чудово. Щодо мене, це Дрексел вісім, чотири-сім-сім-сім.
Я уявлення не мав, про що йдеться, поки він не посунув мені крізь віконце свою бізнес-картку. На ній було вигравірувано # Ґреґорі Дюзен, помічник менеджера#, а нижче # DRexel 8-4777# [137].
Лорейн подала мені чеки і чекову книжку для них з фальшивого алігатора. Подякувавши їй, я поклав усе до портфеля. У дверях я затримався, щоб обернутись. Пара касирів працювали з арифмометрами, але в цілому переважна більшість операцій виконувалися за допомогою чорнила й людського поту. Мене пройняла думка, що, за невеличкими винятками, тут цілком удома міг би почуватися Чарлз Діккенс. А ще мені подумалося, що життя в минулому трохи схоже на життя під водою, коли дихаєш через рурку.
У крамниці Мейсона я придбав той одяг, який мені порадив Ел, і тамтешній клерк сказав мені «так», вони радо приймуть чек, за умови якщо він буде виписаний на місцевий банк. Дякувати Лорейн, я міг виконати цю умову.
Знов опинившись у «Безжурному білому слоні», я перекладав уміст трьох пакетів з крамниць до моєї нової валізи, тим часом як бітник мовчки на це дивився. Тільки коли я вже врешті затріснув валізу, він висловив свою опінію:
— Забавний спосіб скуплятися, чоловіче.
— Гадаю, так, — погодився я. — Але весь цей світ забавна штука, хіба не так?
Він на це вишкірився:
— Як на мене, то краще й не скажеш. Шаркнемося шкірою, Джексоне, — простягнув він мені свою руку долонею догори.
Цілу мить я почувався точно так, як тоді, коли намагався вирахувати, що може означати вкупі з якимсь номером слово Дрексел. Але тут же згадав «Дівчину автогонщика»і зрозумів, що бітник пропонує мені стукнутись кулаками за версією п’ятдесятих. Я сковзнув своєю долонею по його, відчувши тепло і піт, і знову подумав: «Це все реальне. Це відбувається насправді».
— Шкіра, чоловіче, — примовив я.
Вулицю назад до Тайтесового «Шеврону» я перетнув з валізою в одній руці й портфелем у другій. У світі 2011 року, звідки я сюди прибув, зараз був лише пізній ранок, але почувався я вже втомленим. Між автосервісом і стоянкою машин стояла телефонна будка. Я зайшов до неї, прикрив двері і прочитав написане вручну оголошення над старомодним таксофоном: ПАМ’ЯТАЙ, ДЗВІНОК ТЕПЕР КОШТУЄ ЛИШЕ ДАЙМ, ДЯКУВАТИ «МАТУСІ БЕЛЛ» [138].
Я погортав «Жовті сторінки» в місцевому телефонному довіднику і знайшов фірму «Лінкольн-таксі». Їхнє рекламне оголошення містило намальовану машинку з фарами-очима й великою усмішкою на місці радіатора. Фірма обіцяла ШВИДКИЙ, ЛЮБ’ЯЗНИЙ СЕРВІС. Мені сподобалося ця фраза. Я поліз у кишеню по дріб’язок, але першим, на що натрапив, виявилося дещо, що я мусив би залишити вдома: мій мобільний телефон «Нокіа». За стандартами того року, з якого я сюди заявився, це вже був застарілий пристрій — я збирався замінити його на «Айфон», — але тут йому було не місце. Якби його хтось побачив, виникло б чимало питань, на які я не мав відповідей. Я прибрав телефон до портфеля. Поки що хай полежить там, гадав я, але вже незабаром мені треба його позбавитися. Тримати таку річ при собі — це все одно що гуляти з незірваною бомбою.
Я знайшов дайм і штовхнув його в щілину, але той тут же випав у лоток повернення монет. Цей дайм, як і мій «Нокіа», прибув сюди з майбутнього; це був мідний сендвіч, цінність його становила не більше за пенні з претензіями [139]. Я подіставав усі мої монети, порився в них і знайшов дайм 1953 року, отриманий, либонь, разом із рештою за кореневе пиво у «Кеннебекській фруктовій». Я вже було встромив його в щілину, але тут вихопилася думка, від якої я захолов. А якби мій дайм 2002 року не вивалився у лоток, а застряг у телефонній глотці? А потім якийсь працівник телефонної компанії, обслуговуючий автомати в Лізбон-Фолзі, його знайшов?
«Він би вирішив, що це чийсь жарт, от і все. Чийсь складний розіграш».
Але мене взяли сумніви — дайм був занадто якісним. Той чоловік почав би його всім показувати, можливо, потім і в якійсь газеті з’явилося б повідомлення про знахідку. Цього разу мені пощастило, але наступного може й не пощастити. Я мушу поводитися обережніше. Згадався знову мобільний телефон, занепокоєння збільшилося. Врешті я вкинув у монетоприймач дайм 1953 року і був винагороджений гудком. Номер я набирав повільно й уважно, намагаючись пригадати, чи користувався я бодай колись дисковим телефонним апаратом? Подумалось, що ніколи в житті. Кожного разу, як я відпускав диск, той, відкручуючись назад, видавав дивний квокчучий звук.
— Лізбон, таксі, — озвався жіночий голос. — З нами милі такі милі. Чим ми можемо вам сьогодні допомогти?
Чекаючи таксі, я прогулювався паркінгом Тайтеса, прицінюючись до його машин. Особливо мене причарував червоний «Форд»-кабріолет 1954-го року — «Санлайнер», згідно з папірцем, причепленим під фарою з водійського боку. Він мав колеса з білою окантовкою й автентичний брезентовий дах з тих, що їх стильні кицьки у «Дівчині автогонщика»називали «складнями».
— Вельми нівроку возик, містере, — озвався позаду мене Білл Тайтес. — Летить, як на пожежу, можу це засвідчити особисто.
Я обернувся. Він витирав долоні червоною ганчіркою, на вигляд не менш замаслюженою, ніж його руки.
— Іржі трохи є під порогами, — зауважив я.
— Йо, авжеж, такий клімат, — відповів він, знизавши плечима в жесті «а що ви хотіли іншого». — Головне, що двигун в гарненькому стані й колеса має майже нові.
— V-подібний, восьмициліндровий?
— Верхньоклапанний, — уточнив він, і я кивнув, ніби все розумію. — Купив його в Арлін Гейдлі з Дерама після того, як помер її чоловік. Якщо й було щось, на чому розумівся Білл Гейдлі, то це як доглядати за машиною… але ж ви їх не знаєте, бо ви ж немісцевий, еге ж?
— Так, з Вісконсину. Джордж Емберсон, — простягнув я руку.
Він, легко усміхаючись, похитав головою:
— Приємно познайомитись, містере Емберсон, проте не хочу, аби ви вимазалися в мастило. Вважайте, що ми поручкалися. Ви покупець чи просто глядач?
— Сам поки що не знаю, — відповів я, але нещиро. «Санлайнер» мені здався найстильнішим автомобілем з усіх, які я тільки бачив у своєму житті. Я вже було відкрив рота, щоб спитати, скільки він з’їдає за милю, але вчасно второпав, що у світі, де повний бак можна заправити за два долари, таке запитання не має сенсу. Натомість я спитав, чи стандартна в нього коробка.
— Йо, атож. А коли перемикаєш на другу, тільки й стережися копів. На другій швидкості він летить, як той чорт. Бажаєте прокотитися?
— Не можу, — відмовився я. — Щойно викликав собі таксі.
— Це не той спосіб, яким годиться подорожувати, — сказав Тайтес. — Якщо купите цю машину, ви зможете повернутися до себе у Вісконсин стильно і взагалі забудете про потяги.
— Скільки ви просите? У нього нема цінника на лобовому склі.
— Нема, я виставив його на продаж лише позавчора. Ще не мав часу ним зайнятися. ( «Немау»), — він видобув сигарету. — Я замахуюся на три з половиною, але скажу чесно, готовий поторгуватися ( «Потоуваця»).
Я клацнув зубами, щоби не дозволити відпасти моїй щелепі, і сказав, що подумаю. Якщо мої думки підуть у потрібному напрямку, я повернуся завтра.
— Краще не запізнюйтеся, містере Емберсон, ця машина тут не застоїться надовго.
І знову я втішився. Я маю монети, що не годяться до автоматів, у банках все ще працюють здебільшого вручну, телефони під час набору номера смішно квокчуть тобі у вухо, але деякі речі завжди залишаються незмінними.
Таксист був товстуном у виношеному капелюсі з причепленим до нього жетоном ЛІЦЕНЗОВАНІ ПЕРЕВЕЗЕННЯ. Він одна за одною палив сигарети «Лакі-Страйк», радіо в нього було налаштоване на станцію WJAB [140]. Ми з ним прослухали «Цукрові часи» сестер Мак-Ґваєр, «Мисливського пса» братів Еверлі і якусь істоту на ім’я Шеб Вулі, що наспівала нам про «Пурпурового людожера» [141]. Без цього останнього номера я цілком міг би обійтися. Після кожної пісні якесь тріо молодих жіночих голосів незграйно виводило: Чотир-надцять со-рок Дабл-ю-джей-ей-бііі… Крутий джеб! Я дізнався, що у Романова триває щорічний шалений розпродаж кінця літа, а у Ф. В. Вулворта щойно отримали свіжу партію хула-хупів, які йдуть за нечуваною ціною $1.39 [142].
137
Джейк-Джордж не знав, що до 1980-х рр. у США в номерах телефонів використовувалися літерні символи.
138
«Ма Белл» — народна назва заснованої 1877 року телефонної компанії «Bell».
139
Від 1965 року, коли 10-та 25-центові монети почали карбуватися без вмісту срібла, мідний, покритий мельхіором дайм дістав назву «сендвіч».
140
WJAB — до середини 1960-х рр. найпопулярніша музично-розважальна радіостанція, яка трапслювалася з Портленда на частоті 1440, покриваючи південь штату Мейн.
141
Всі свіжі хіти 1958 р. «Sugartime», McGuire Sisters (1952–1968) — вокальне тріо з Огайо; «Bird Dog», Everly Brothers — заснований 1956 року вокальний дует братів Дона і Філа, один із найзнаніших в історії американської поп-музики; Sheb Wooley — характерний кіноактор і співак, у його пісні «Purple People Eater» ідеться про прибульців із космосу.
142
Заснована на початку ХХ ст. Самуїлом Романовим у Портленді меблева фабрика закрилася 2011 р.; Френк Вінфілд Вулворт — син бідного фермера, котрий 1879 р. заснував мережу супермаркетів низьких цін.