Страница 23 из 207
— Аж ніяк. І тут їх взагалі не так багато, як може здатися, бо тут нема банкнот, більших за двадцятки. У наш час, коли заправити бак коштує тобі тридцять, тридцять п’ять доларів, навіть у дрібній крамничці нікого не дивують п’ятдесятки. Тоді ж усе було інакше, а дивувати там когось тобі нема потреби.
— Це твої виграші?
— Почасти. Здебільшого це мої заощадження. Я працював кухарем між 58 й 62 роками, так само як і тут, а самотній чоловік може чимало заощадити, особливо якщо не впадає за дорогими жінками. Чого я не практикував. Та й за дешевими, до речі, теж. Я підтримував дружні стосунки з усіма і ні до кого не наближувався. Раджу тобі поводитися так само. І в Деррі, і в Далласі, якщо ти туди вирушиш. — Він поворушив пальцем у тій купі банкнот. — Тут трохи більше дев’яти тисяч, наскільки я пам’ятаю. За них можна купити стільки ж, як сьогодні за шістдесят.
Я втупився очима в готівку.
— Гроші повертаються. Вони зберігаються, нема різниці, скільки разів ти пролазиш крізь кролячу нору.
Ми вже це проходили, але я все ще намагався переварити цю думку.
— Йо, хоча вони й зберігаються — все решта стирається повністю, пам’ятаєш?
— Хіба це не парадокс?
Він подивився на мене, змарнілий, схоже було, що йому ось-ось урветься терпець.
— Не знаю. Ставити питання, які не мають відповідей, це марне витрачання часу, а я його маю не так вже й багато.
— Вибач, вибач. А що тут у тебе ще?
— Небагато. Але вся краса полягає в тім, що тобі й не потрібно багато. Тоді були зовсім інші часи, Джейку. Ти можеш прочитати про це в історичних книжках, але не зможеш по-справжньому зрозуміти їх, допоки бодай трохи не поживеш там сам. — Він подав мені карточку соціального забезпечення. Номер її був 005-52-0223. Виписана на ім’я Джордж Т. Емберсон. Ел дістав зі скриньки ручку і подав мені. — Розпишися.
Я взяв ручку, дешеву, з тих, що їх роздають задарма. На її корпусі ще був рекламний напис: ДОВІРЯЙ СВОЮ МАШИНУ ЛЮДИНІ З ЗІРКОЮ ТЕКСАКО. Трохи почуваючись Деніелом Вебстером [120], що укладає пакт із дияволом, я поставив на карточці підпис. Потім простягнув її Елу, але той похитав головою.
Наступною річчю була водійська ліцензія Джорджа Т. Емберсона, в котрій зазначалося, що я маю зріст шість футів і п’ять дюймів, сині очі, каштанове волосся і важу сто дев’яносто фунтів. Народився 22 квітня 1923 року і живу в будинку № 19 на Блуберд-лейн у Сабатусі, що відповідало моїй адресі 2011 року.
— Зріст шість і п’ять, правильно? — перепитав Ел. — Бо я наздогад.
— Доволі близько, — і я розписався на водійській ліцензії, яка становила собою звичайнісінький шматочок картону. Кольору «бюрократичний беж». — А фото не треба?
— У штаті Мейн до цього ще роки й роки. Втім, як і в інших сорока восьми також.
— Сорока восьми?
— Гаваї офіційно стануть штатом лише за рік.
— О, — мені на мить перехопило подих, так, ніби хтось раптом вдарив мене в живіт. — Отже… тебе зупиняють за перевищення швидкості, і коп просто сприймає тебе за того, чиї дані написані у цій ліцензії?
— А чому ні? Якщо ти у 1958-му щось почнеш казати про атаки терористів, люди подумають, що йдеться про якихось підлітків, котрі видоюють корів. І тут також постав автографи.
Він вручив мені клієнтські картки «Герца», «Сітіз Сервіс», «Обіднього клуба» та «Амерікен Експрес» [121]. На всіх було ім’я: Джордж Емберсон. Надруковане на машинці, не типографським способом.
— Справжню пластикову картку «Амерікен Експрес», якщо захочеш, ти зможеш отримати наступного року.
— А чекової книжки нема? — посміхнувся я.
— Та взагалі-то я міг би її для тебе зробити, але що тобі з неї за користь? Всі документи, що я їх позаповнював на ім’я Джорджа Емберсона зникнуть при наступному перевстановленні. А також і всі гроші, які б я поклав на рахунок.
— О, — я відчув себе йолопом. — Правильно.
— Не гань себе, для тебе все в цій справі новина. Отже, тобі самому треба буде відкрити собі рахунок. Я раджу покласти не більше тисячі. Тримай більшу частину грошей готівкою, і в такому місці, де швидко можеш їх вхопити.
— На випадок, якщо доведеться спішно повертатися?
— Правильно. А кредитні картки — то лише для підтвердження твоєї особи. Рахунки, котрі я заради їх отримання повідкривав, зітруться, коли ти пройдеш крізь нору. Хоча вони можуть і згодитися якимсь чином, ніхто цього не може знати напевне.
— А Джордж дійсно отримує свою пошту в домі № 19 по Блуберд-лейн?
— У 1958 році Блуберд-лейн — це лише адреса на кадастровому плані Сабатуса, друже. Квартал, де ти живеш, ще навіть не починали забудовувати. Якщо хтось тебе про це спитає, скажи просто, що це такий бізнесовий проект. На це люди купуються. Бізнес — це як бог. У 58-му йому всі моляться, але ніхто його не розуміє. Ось.
Він посунув до мене розкішне портмоне. Я аж рота відкрив.
— Це справжній страус?
— Я волію, щоб ти виглядав успішним, — пояснив Ел. — Підбери якісь фотографії, щоби вставити до нього разом з твоїми ідентифікаційними картками. Маю для тебе ще деякі дрібнички. Кілька кулькових ручок, одна з них чудернацька, з такою штучкою на кінці, комбінацією ножичка для відкривання листів і лінійки. Механічний олівець «Скрипто». Прокладка для нагрудної кишені. У 58-му вони вважалися необхідними, і не тільки писарчукам-конструкторам. Годинник «Б’юлова» на хромованому пружинному браслеті «Спайдел» [122]. Усі, хто в темі, це оцінять, хлопчику. Решту вибереш собі сам.
Він надовго закашлявся, його важко трусило. А коли зупинився, піт на його обличчі бринів великими краплями.
— Еле, коли ти все це нагромадив?
— Коли усвідомив, що не дотягну до 1963. Я покинув Техас і повернувся додому. Тоді я вже мав тебе на увазі. Розлучений, дітей нема, кмітливий, а що найкраще — молодий. О, ледь не забув. Про насінину, з якої виросло все. Це ім’я я знайшов на одному з могильних каменів на цвинтарі Святого Кирила і просто написав заяву держсекретареві штату Мейн.
Він вручив мені моє свідоцтво про народження. Я провів пальцями по тисненому рельєфу. Шовковистість офіційного документа.
Звівши очі, я побачив, що він поклав на столі переді мною ще якийсь аркуш. Той мав заголовок: СПОРТ 1958–1963.
— Не загуби цю річ. Не тільки тому, що це твій талон на харчування, але головно тому, що ти матимеш багато запитань, на які змушений будеш відповісти, якщо цей папір потрапить до чужих рук. Особливо, коли ставки почнуть винагороджуватися.
Я почав складати все назад до скриньки, але він похитав головою.
— У мене в шафі стоїть для тебе портфель «Лорд Бакстон», такий собі гарненько обстріпаний по кутах.
— Він мені не потрібен — маю наплічника. Лежить у мене в багажнику машини.
На його лиці з’явився глузливий вираз.
— Там, куди ти збираєшся, ніхто не носить наплічників, окрім бойскаутів, та й ті їх надягають, лише коли вирушають в похід або на своє збіговисько. Тобі ще багато чого треба завчити, друже, але якщо ти робитимеш обережні кроки і зайве не ризикуватимеш, ти впораєшся.
Я зрозумів, що дійсно збираюся це зробити і що це трапиться просто ось-ось, майже без підготовки. Я відчув себе візитером у лондонському порту сімнадцятого століття, котрий раптом усвідомив, що його зараз силоміць записують у моряки.
— Але що я мушу робити? — це прозвучало сущим меканням.
Він здійняв брови — кущасті й білі тепер так само, як і його поріділе волосся на голові.
— Рятуватимеш сімейство Даннінгів. Хіба ми не про це говорили?
— Я не це маю на увазі. Що я мушу робити, коли люди питатимуть в мене, яким чином я заробляю собі на життя? Що мені казати?
— В тебе помер багатий дядечко, пам’ятаєш? Кажи усім, що ти потроху живишся зі свого нежданого спадку, намагаючись протягнути якомога довше, поки не напишеш книгу. Хіба не сидить у кожному вчителі літератури нереалізований письменник? Чи, може, я тут помиляюся?
120
Учитель літератури Джейк має на увазі не всім відомого персонажа з оповідання Стівена Вінсента Бене (1898–1943) «The Devil and Daniel Webster» (1937), котрий захищає бідного фермера, який продав душу дияволу взамін за сім років процвітання і в судовому процесі проти сатани виборює душу клієнта назад, а реального адвоката й держсекретаря США Деніела Вебстера (1782–1852), котрого поет-аболіціоніст Джон Грінліф Вітьєр (1807–1892) у своєму вірші «Іхавод» назвав «безславним упалим янголом» за підписання закону (1850) про повернення рабів-утікачів їхнім хазяям.
121
«Herz» — заснована 1918 року корпорація, що надає в оренду автомобілі; «Cities Service» — заснована 1910 року нафтогазова компанія, яка першою почала будувати газопроводи й автозаправки для обслуговування маленьких міст, 1965 р. змінила свою назву на «CITGO»; «Diners Club International» — створена 1950 року перша система кредитних карток.
122
«Scripto!» — заснована 1923 року компанія з виробництва олівців та запальничок; «Bulova» — заснована в штаті Нью-Йорк 1875 року емігрантом з Богемії фірма з виробництва високоякісних годинників; «Speidel» — заснована 1867 року німецька ювелірна фірма, яка з 1904 перебазувалася в США.