Страница 206 из 207
Звісно, у тому випадку, якщо з Лі Освальдом не трапиться якась непоправно смертельна пригода.
У Даллаському департаменті поліції кожен був знайомий з Джеком щонайменше на рівні «кивнути при зустрічі». Він зі своєю «дружиною» — так він називав свою маленьку таксу на ім’я Шіба — були частими відвідувачами ДДП. Він роздавав безкоштовні вхідні квитки до свого клубу, а коли туди заходили копи, він пригощав їх випивкою. Тож ніхто не звернув особливої уваги, коли він з’явився в дільниці в суботу, двадцять третього листопада. Рубі був там, коли Освальда, котрий, демонструючи підбите око, оголошував про свою невинність, проводили парадом повз пресу. Рубі мав револьвер (авжеж, 38-го калібру, але цей був «Кольт Кобра») і цілком свідомий намір застрелити з нього Освальда. Але в приміщенні було повно люду; Рубі відтіснили в задні ряди; а Освальда тим часом провели.
Тому Джек Рубі здався.
Перед полуднем у неділю він зайшов до відділення «Вестерн Юніон», яке містилося приблизно за квартал від ДДП, і надіслав звідти двадцять п’ять доларів «Крихітці Лінн». А потім Рубі побрів до «копівні». Він припускав, що Освальда вже перевезли до окружної в’язниці Далласа, і здивувався, побачивши перед поліцейською дільницею натовп. Там були репортери, фургони телеканалів і всюдисущі звичайні роззяви. Перевід арештанта не відбувся за графіком.
Рубі мав при собі той самий револьвер, і Рубі прослизнув до поліцейського гаража. З цим не виникло ніяких проблем. Дехто з копів тоді навіть привіталися з ним, і Рубі гукав «привіт» їм у відповідь. Освальд усе ще перебував нагорі. В останній момент він ще спитав у своїх конвойників, чи може він одягти светр, б в нього сорочка дірява. Затримка на пошук светра зайняла менше трьох хвилин, але цього виявилося цілком достатньо — монетка життя обертається мигцем. Рубі вистрелив Освальду в живіт. Коли копи юрмою навалилися на Іскристого Джека, він спромігся вигукнути: «Гей, хлопці, я ж Джек Рубі! Ви всі мене знаєте!»
Убивця президента незабаром помер у шпиталі Паркленд, не зробивши жодної заяви. Завдяки стриптизерці, котра потребувала двадцяти п’яти доларів, і недоробленому чваньку, котрий не бажав показатися в рваній сорочці, Освальд уникнув судового слідства щодо свого злочину, і не мав справжнього шансу дати якісь свідчення. Останнє, що він заявив про свою роль у подіях 22 листопада 1963 року, була фраза: «Я лише відбувайло». Відтоді суперечки щодо того, правду він сказав чи ні, ніколи не припинялись.
На початку цього роману друг Джейка Еппінга Ел припускає можливість того, що Освальд був самотнім стрільцем, на дев’яносто п’ять відсотків. Прочитавши на цю тему стос книжок і статей заввишки ледь не як я сам, я підвищую цю можливість до дев’яноста восьми відсотків, а то й до дев’яноста дев’яти. Тому що всі тексти на цю тему, включно з написаними прихильниками теорії змови, розповідають ту саму американську історію: ось небезпечний нікчема, шукач слави, якому пощастило опинитися в потрібному місці в потрібний час. Чи великими були шанси на те, що все трапиться саме так, як воно трапилося? Так. Не меншими за шанси виграти в лотереї, але хтось у неї виграє щодня.
Мабуть, найбільш корисними матеріалами, які я читав, готуючись до написання цього роману, були книги: «Справу закрито»Джералда Познера; «Легенда»Едварда Джея Епстайна (в безумній манері Роберта Ладлама, але забавна річ), «Казка Освальда»Нормана Мейлера та «Гараж місіс Пейн»Томаса Меллона. Остання містить прекрасний аналіз творів теоретиків змови і їхніх прагнень знайти лад в тому, що було ланцюгом майже безладних подій. Мейлер теж визначний. Він розповідає, як взяв участь у проекті (що включало численні інтерв’ю з росіянами, котрі знали Лі й Марину в Мінську), вірячи в те, що Освальд був учасником змови, але в кінці прийшов до переконання — всупереч самому собі, — що неоковирна, неповоротка комісія Воррена мала рацію: Освальд діяв сам.
Я також був глибоко вражений — і зворушений, і збентежений, — перечитавши «Смерть Президента»Вільяма Манчестера. Він неправий щодо деяких речей, він видає цілі пасажі орнаментальної прози (називає Марину «жінкою з очами рисі», наприклад), його аналіз мотивів Освальда поверховий і водночас неприязний, але його масивний труд, опублікований всього лиш через чотири роки після того дня в Далласі, є найближчим у часі до трагедії, написаним тоді, коли більшість учасників були ще живі і їхні спогади залишались яскравими. Озброєний позаочною ухвалою свого проекту з боку Жаклін Кеннеді, Манчестер міг будь-кого змусити говорити з собою, і хоча опис наслідків у нього надто велемовний, низку подій, які відбувались 22 листопада 1963 року, він подає з виразністю, від якої крижаніє кров, це немов фільм Запрудера [722]в словах.
Авжеж… з ним поговорили майжевсі. Не говорила Марина Освальд, отже, можливо, саме цим і пояснюється неприязне ставлення до неї з боку Манчестера. Марина (вона ще жива, коли це пишеться) скористалася тим шансом, що виник перед нею завдяки підлому вчинку її чоловіка, і хто б її за це ганив? Хто схоче повністю прочитати її спогади, може знайти їх у книзі Присцили Джонсон Макмілан «Марина і Лі». Сам я мало довіряю її словам (крім тих фактів, що підтверджуються іншими джерелами), але шаную — з деякою відразою — її талант до виживання.
Спершу я намагався написати цю книгу ще у 1972 році. Я покинув ті спроби, бо дослідження, яких вимагав цей проект, видалися лячно неохопними для людини, котра працює вчителем на повну ставку. Існувала ще й інша причина: навіть і через дев’ять років після події рана від неї залишалася свіжою. Я радий, що зміг зачекати. Вирішивши нарешті взятися за цю справу, я цілком природно звернувся по допомогу в дослідженнях до мого старого друга Расса Дорра. Раніше він був вибудував для мене чудову систему підтримки у створенні іншої довгої книги «Острів Дума», на висоті проявив він себе і в цьому разі. Я пишу це післяслово в оточенні куп нагромаджених досліджень, найціннішими з яких є відео, які Расс зняв під час наших вичерпних (і виснажливих) подорожей до Далласа, та футової висоти скирта роздруківок електронних листів, які прийшли у відповідь на мої запитання про всяке-різне, від деталей Світової серії 1958 року до пристроїв таємного підслуху, які існували в середині минулого сторіччя. Саме Расс локалізував будинок Едвіна Вокера, котрий суто випадково виявився якраз на маршруті кортежу 11 листопада (минуле гармонізується), і саме Расс — після довгих досліджень Даллаських архівів — знайшов найімовірнішу в 1963 році домашню адресу найдивовижнішої особистості, Джорджа де Мореншильда. І, до речі, де ж насправді перебувавмістер де Мореншильд увечері 10 квітня 1963? Можливо, й не в клубі «Карусель», але якщо він і мав якесь алібі щодо невдалого замаху на генерала, я його знайти не зумів.
Мені страшенно не хочеться нудити вас промовою того кшталту, що звучать на врученні «Оскарів» — сам не терплю письменників, котрі це роблять, — але все ж таки мушу торкнутися крисів свого капелюха, вшановуючи кількох людей. Велике Перше місце серед них належить куратору Музею Шостого поверху в Далласі Ґері Маку. Він відповідав на мільйони моїх запитань, подеколи двічі-тричі на ті самі, перш ніж мені вдавалося розмістити потрібну інформацію в моїй тупій голові. Похід до Техаського сховища шкільних підручників був для мене безрадісною необхідністю, яку він освітив своїми енциклопедичними знаннями й дотепністю.
Мої подяки також належать пані Нікола Лонгфорд, виконавчій директорці Музею Шостого поверху, та пані Меган Браянт, директорці колекцій і інтелектуальної власності. Браян Колінз і Рейчел Гавел працюють в Історичному відділі Публічної бібліотеки Далласа, це вони забезпечили мені доступ до старих фільмів (деякі з них доволі потішні), де я зміг побачити, який вигляд мало це місто у 1960–1963 роках. Свій внесок зробила також Сюзен Ричард, дослідниця в Історичному товаристві Далласа, а також Еймі Брамфілд, Девід Рейнолдс та персонал готелю «Адольфус». Давній мешканець міста Мартін Ноблз возив нас з Рассом машиною по всьому Далласу. Він нам показав будівлю тепер уже закритого кінотеатру «Техас», у якому було схоплено Освальда, колишнє помешкання Едвіна Вокера, Грінвіл-авеню (зовсім тепер не схожу на ту вулицю повій і барів, якою вона була колись) і Мерседес-стрит, де більше не існує будинку під номером 2703. Його дійсно зруйнував торнадо… хоча й не у 1963 році. І ще мій вдячний кивок Міку «Тихому Мічу» Мак-Ічерну, котрий пожертвував своє ім’я на використання у благодійних справах [723].
722
Абрам Запрудер (1905–1970) — далласький кравець родом із м. Ковель в Україні, який, знімаючи для себе на побутову 8 мм кінокамеру проїзд кортежу Кеннеді, зафіксував момент убивства і того ж дня передав плівку секретній службі; його фільм вважається найточнішим відеодокументом цієї події (пізніше права на фільм у Запрудера за $150 тис. купив журнал «Лайф», 25 тисяч з цієї суми кравець передав вдові вбитого Освальдом патрульного Тіппіта).
723
Michael McEachern McDowell (1950–1999) — прозаїк, сценарист, котрого С. Кінг якось назвав «найкращим автором серед тих, які пишуть сьогодні містичні романи»; останній його недописаний роман «Палаючі свічки» (1996) вже після смерті автора завершила Табіта Кінг.