Страница 198 из 207
Дивлячись, як вони мчать геть, я відчував сором і переможну радість у дуже приблизно рівних пропорціях. Старий Джейк був майстром заспокоювати розбуялих підлітків у шкільних коридорах в останню п’ятницю перед початком канікул, але вище того його досвід і вміння не сягали. Натомість новий Джейк був почасти Джорджем. А Джордж чимало через що уже був пройшов.
З-позаду мене почувся важкий напад кашлю. Це навернуло мене думкою до Ела Темплтона. Упоравшись з кашлем, старий сказав:
— Приятелю, я був би ладен висцяти за раз п’ятирічну дозу ниркових каменів, аби лиш побачити, як ті зловредні паскудники накивають п’ятами. Не знаю, хто ти є, але я маю трохи «Гленфідиха» [692]у себе в коморі — справжнього — і якщо ти виштовхаєш мене з цієї клятої баюри і довезеш додому, я поділюся ним з тобою.
Місяць був сховався знову, але коли він врешті знов проглянув крізь проріху в хмарах, я роздивився обличчя цього старого. Він мав довгу сиву бороду і трубочку, вставлену в ніс, але навіть через п’ять років мені не становило жодного клопоту впізнати чоловіка, котрий втягнув мене до цієї авантюри.
— Привіт, Гаррі, — промовив я.
Розділ 31
Він так само жив на Годдард-стрит. Я закотив його по пандусу на ґанок, і там він уже видобув лячно велику низку ключів. Недарма. Його передні двері замикалися не менш як на чотири замки.
— Ви орендуєте чи власний дім?
— О, це все моє, — відповів він. — Хоч яке, а власне.
— Радий за вас.
Раніше він винаймав житло.
— Ви так і не сказали, звідки знаєте моє ім’я.
— Спершу давайте вип’ємо. Зараз я дійсно маю таку потребу.
Двері прочинилися до вітальні, яка займала всю передню половину будинку.
— Вйо, — гукнув він мені, немов якомусь коню, показуючи жестом, щоб я заходив, і засвітив коулменівський ліхтар.
При його світлі я побачив меблі того кшталту, що їх називають «старими, але надійними». На підлозі лежав гарний вузликовий коц. На жодній зі стін не вбачалося диплома ЗОР — ну, й звісно ж, ніякого обрамленого письмового твору на тему «День, що змінив моє життя», — зате там висіло чимало католицьких ікон і ще більше фотографій. Абсолютно не дивуючись, я впізнав на них кількох людей. Аякже, вони ж були мені знайомі.
— Замкніть там за собою, гаразд?
Я зачинив двері, відгородивши нас від темряви й неспокійного Лізбон-Фолза, і замкнув їх на обидва запори.
— І на засув теж, якщо вам неважко.
Я крутнув ручку, почувся важкий брязк. Гаррі тим часом їздив по своїй вітальні, запалюючи гасові лампи з високими скляними димарями, подібні до тих, що я їх, як мені неясно пригадувалося, колись бачив у домі моєї бабусі Сари. Їхнє світло краще годилося для кімнати, аніж сяйво коулменівського ліхтаря і, коли я загасив його білу горілку, Гаррі Даннінг схвально кивнув.
— Як ваше ім’я, сер? Моє вам уже відоме.
— Джейк Еппінг. Гадаю, у вас воно не дзеленькнуло якимсь відгуком, чи як?
Він поміркував, потім похитав головою.
— А мало б?
— Та, певне, ні.
Він простягнув мені свою долоню. Та трішки тремтіла від початкового парезу.
— Та хай там як, а я потисну вам руку. Мерзотне діло могло трапитися там.
Я радо потис його долоню. Вітаю, новий друже. Вітаю, старий друже.
— Окей, тепер, коли ми це з’ясували, можемо й випити з чистим сумлінням. Зараз дістану нам того односолодового. — Він вирушив у бік кухні, крутячи свої колеса нехай і трохи тремтячими, проте все ще дужими руками. Його візок мав маленький двигун, але той чи не працював, чи, може, він економив заряд в акумуляторі. Гаррі озирнувся на мене через плече. — Ви як, безпечний? Маю на увазі, для мене?
— Особливо для вас, Гаррі, — усміхнувся я. — Я ваш добрий янгол.
— Це звучить дико смішно, — промовив він. — Але що є інакшим у наші дні?
Він поїхав до кухні. Скоро світла ще додалося. Затишного, жовто-помаранчевого, домашнього. У цьому помешканні все здавалося домашнім. Але там… у зовнішньому світі…
Та що ж я таке збіса наробив?
— За що ми вип’ємо? — спитав я, коли ми вже тримали в руках склянки.
— За кращі, аніж теперішні, часи. Годиться вам такий тост, містере Еппінг?
— Мені цілком підходить. І звіть мене Джейком.
Ми цокнулися. Я не міг пригадати, коли востаннє пив щось міцніше за пиво «Самотня зірка». Віскі був смачним, як гарячий мед.
— Електрики нема? — запитав я, озираючись довкола на лампи. Він їх усі прикрутив до мінімуму, мабуть, економлячи гас.
Обличчя Гаррі скривилося в кислій міні.
— Немісцевий, авжеж?
Запитання, яке я вже чув раніше, від Френка Анічетті, у «Фруктовій». Під час моєї першої прогулянки в минуле. Тоді я збрехав. Мені не хотілося робити цього тепер.
— Я не зовсім певен, яким чином відповісти на це запитання, Гаррі.
Він відмахнувся.
— Нам мусили б подавати електрику три дні на тиждень, і сьогодні один з тих самих днів, але її відключили вже близько шостої вечора. Маю довіру до Провінційної Енергокомпанії не більшу за мою віру в Санта Клауса.
Почувши це, я пригадав наліпки, які бачив на машинах.
— І давно Мейн став частиною Канади?
Він подарував мені погляд «а ви, бува, не причинний», але я примітив, що йому це подобається. Таке собі дивацтво, не-тутешність. Мені подумалося, коли ж це він востаннє міг мати справжню розмову бодай з кимсь?
— З 2005 року. Вас хтось по голові був ударив, чи щось іще трапилося?
— Фактично саме так. — Я підійшов до його крісла й опустився на одне коліно, те, яке ще гнулося легко й безболісно, і показав йому те місце в мене на голові, де ніколи більше не ростиме волосся. — Мене вельми сильно побили кілька місяців тому…
— Йой, я помітив, як ви накульгували, коли бігли на тих хлопців.
— …і тепер я не пам’ятаю дуже багато чого.
Несподівано під нами здвигнулась долівка. Затремтіли язички полум’я в лампах. Заторохтіли рамками фотографії на стінах, а двохфутової висоти гіпсовий Ісус з простягнутими вперед руками, тривожно вібруючи, пройшовся до краю камінної полиці. Він скидався на якогось парубка, котрий зважується на самогубство, і за наявного стану доступних моєму спостереженню речей я не міг його ганити.
— Здвиг, — промовив Гаррі прозаїчно, коли тремтіння припинилося. — Це ж ви пам’ятаєте, правда?
— Ні. — Я підвівся, підійшов до каміна й відсунув Ісуса назад, де він знову став поряд зі своєю Святою Матір’ю.
— Дякую. Я вже к чорту втратив половину апостолів з полиці у себе в спальні, і за кожним тужу. Вони були ще мамині. Здвиги — це тремтіння землі. У нас вони часті, але більшість справді важнецьких землетрусів трапляються на Середньому Заході чи ще далі, у Каліфорнії. У Європі й Китаї також, звичайно.
— Люди причалюють свої яхти в Айдахо, десь так? [693]— Я так і стояв поки що біля каміна, роздивляючись на фотографії.
— До такого поки ще не дійшло, але… наприклад, чотири японських острови вже зникли, ви про це знаєте?
Я глянув на нього недовірливо.
— Ні.
— Три з них були маленькі, але й Хоккайдо зник також. Опустився в океан чотири роки тому, наче на якомусь клятому ліфті. Вчені кажуть, щось відбувається з земною корою. — І далі він буденно зауважив: — Вони кажуть, якщо це не припиниться, десь під рік 2080 вся планета розлетиться на друзки. І тоді сонячна система матиме два астероїдні пояси.
Я допив решту свого віскі одним ковтком, і крокодилові алкоголічні сльози вмент подвоїли мені зір. Коли кімната знову ствердилася, я показав на знімок, де Гаррі було років п’ятдесят. Він уже сидів у кріслі-візку, але мав здоровіший, бадьоріший вигляд, принаймні вище пояса; холоші вихідних брюк жолобилися на його всохлих ногах. Поряд з ним стояла жінка в рожевій сукні, що кольором нагадала мені той костюм, який був на Джекі Кеннеді 22 листопада 1962 року. Я згадав, як моя мати навчала мене ніколи не казати, що в жінки «простацьке обличчя»; такі люди мають, казала вона «благі лиця». У цієї жінки лице було благе.
692
«Glenfiddich» — односолодовий шотландський віскі, який виробляється з 1886 року.
693
Цитата з пісні «День за днем» (1969) гурту «Shango», в якій співається: «День за днем все більше люду прибуває в Лос-Анджелес, не кажи нікому, що ціле узбережжя сповзає в океан, куди нам дітися, коли не стане й Сан-Франциско, готуймося причалювати свої яхти в Айдахо» (Айдахо — штат у Скелястих горах на північному заході США, за 200 км від Тихого океану).