11/22/63

Я зробив ще один крок і, хоча сходинки там не було, на крихітну мить побачив свою туфлю у двох позиціях. Вона стояла на цементі, але водночас і на брудному зеленому лінолеумі. Я зробив ще один крок, і тут уже сам яопинився у двох позиціях. Більша частина мого тіла стояла біля сушарні Ворумбо наприкінці листопада 1963 року, але частина мене була ще деінде, але зовсім не в коморі Елової харчевні.

А що, як я вийду зовсім не в Мейні, навіть не на землі, а в якомусь іншому вимірі? У якомусь місці зі скаженим червоним небом і повітрям, яке отруїть мені легені й зупинить моє серце?

Я знов озирнувся назад. Ленг стояв, де стояв, з пальтом, що хльостало на вітрі. Його обличчя залишалось так само безвиразним. «Ти сам собі пан, — здавалося, говорить те обличчя. — Я не можу змусити тебе бодай щось зробити».

Це правда, але якщо крізь кролячу нору я не потраплю до Країни Буде, я не зможу повернутися до Країни Було. І Сейді залишиться мертвою назавжди.

Я заплющив очі і змусив себе зробити новий крок. Раптом я дочув аміачний запах, а разом й інший, ще неприємніший дух. Після того як ти проїхав через усю країну автобусами «Ґрейгаунд», займаючи в них задні місця, цей, другий запах, не впізнати було неможливо. Це був гидкий аромат туалету, який для своєї реабілітації потребував би чогось кардинальнішого за збризкування стінок освіжувачем повітря «Глейд».

Очі заплющені, я роблю ще один крок і чую у себе в голові оте «лусь». Розплющив очі. Я стою в маленькому, брудному туалеті. Тут нема унітаза; його демонтовано, на тому місці залишилася лиш тінь від його основи. Древній пісуар, колись яскраво-блакитний, тепер вицвілий до свинцево-сірого кольору, лежить в кутку. Туди-сюди по ньому марширують мурашки. Куток, з якого я вийшов, було заставлено картонними ящиками з порожніми пляшками й бляшанками. Це нагадало мені снайперське гніздо Лі Освальда.

Відсунувши вбік пару ящиків, я розчистив собі шлях в цю маленьку кімнатку. Вирушив до дверей, але потім підсунув коробки на місце. Нема сенсу полегшувати комусь можливість випадково провалитися в кролячу нору. А вже потім я вийшов надвір, назад у 2011 рік.

Було темно, коли я останній раз спускався крізь кролячу нору, тож, природно, темно було і зараз, бо відтоді промайнуло лише дві хвилини. Тим не менше, багато чого змінилося за ці дві хвилини. Я побачив це навіть у темряві. Протягом минулих сорока восьми років якогось дня була трапились пожежа і фабрика згоріла впень. Все, що від неї залишилось, це кілька почорнілих стін і повалений димар (що нагадав мені, аякже, той, який я колись бачив на місці ливарні Кіченера в Деррі) та декілька куп каміння. Не було там ані сліду крамниць «Твої Мейнські одяганки» чи «Л. Л. Бін експрес». Просто стояла зруйнована фабрика на берегах Андроскоґґіну. І більше нічого.

Того червневого вечора, коли я відбув у свою п’ятирічну місію з урятування Кеннеді, температура була приємно помірною. Зараз було дико жарко. Я зняв ту смушкову куртку, яку був купив собі в Оберні, й закинув її до сморідної вбиральні. Удруге причинивши двері, я побачив на них табличку: ТУАЛЕТ НЕ ПРАЦЮЄ!!! НЕСПРАВНА КАНАЛІЗАЦІЙНА ТРУБА!!!

Хоч помирають молоді, красиві президенти чи живуть молоді, красиві президенти, хоч живуть молоді й вродливі жінки, а потім помирають, але несправні каналізаційні труби під двором старої фабрики Ворумбо, вочевидь, вічні.

І ланцюг там був також. Я пройшов до нього вздовж брудної стіни якоїсь старої будівлі, що замінила собою сушарню. Підпірнувши під ланцюгом і зайшовши за ріг, я опинився перед її фасадом і побачив, що це покинута цілодобова крамниця «Квік-Флеш». Вітрини було потрощено і всі полиці з неї вивезено. Від закладу не залишилося нічого, окрім шкаралупи, де єдиний, з майже мертвою батареєю, аварійний вогник зудів, мов помираюча муха на зимовому вікні. На рештках підлоги аерографом було намальовано графіті, й світла якраз вистачало, щоб його прочитати: ЗАБИРАЙСЯ З МІСТА, ТИ, ПАКІ КУРВАЛЬ [688].

Я пройшов по потрісканому цементу подвір’я. Автостоянка, де фабричні робітники колись залишали свої машини, зникла. На тому місці нічого не було збудовано; залишився просто прямокутний пустир, де валялись розбиті пляшки, уламки асфальту та одинокими купками стирчав бур’ян. З деяких кущиків, немов старовинні конфеті, звисали використані кондоми. Я задер голову подивитися на зірки і не побачив жодної. Небо вкривали низькі хмари, достатньо нещільні, щоб дозволяти трішки пробиватися крізь себе непевному світлу місяця. Мигавку на перехресті Мейн-стрит і 196-го шосе (колись знаного як Старий Люїстонський шлях) тут замінили світлофором, але він не працював. Та з цим усе було гаразд; жодного автомобільного руху на дорогах не було.

«Фруктова» зникла також. На тому місці, де була крамниця, зяяла діра льоху. Навпроти неї, де у 1958 році стояв «зелений фронт», а в 2011-му мусив стояти банк, містилося щось під назвою «Харчовий кооператив провінції Мейн». Але ж і тут вітрини було розбито, а всі харчі, котрі колись могли зберігатися всередині, давно зникли. Заклад стояв так само випатраний, як і «Квік-Флеш».

На півдорозі через перехрестя я враз застиг, вражений гучним водянисто-крижаним скреготінням. Єдине, що в моїй уяві могло створювати такий звук, це якийсь екзотичний літак, що, пробиваючи звуковий бар’єр, одночасно скидає з себе обледеніння. Стрепенувся ґрунт в мене під ногами. Десь вискнула автомобільна сигналізація та й замовкла. Загавкали собаки, а потім одна по одній позатихали.

«Землетрус в Лас-Анджліісі,— згадав я. — Сім тисяч загиблих».

На 196-му шосе спалахнули фари, і я поспіхом кинувся на хідник. Автомобіль виявився маленьким кутастим автобусом з написом КІЛЬЦЕВИЙ на освітленому маршрутному шильді. Мені слабенько дзенькнуло в пам’яті, але я не знав, до чого це.

Той чи інший обертон, подумав я. На даху в автобуса містилося кілька обертових приладів, на вигляд ніби вентилятори-остуджувачі. Повітряні турбіни, ймовірно? Чи таке можливе? Звуку двигуна внутрішнього згоряння я не почув, лише неголосне електричне гудіння. Я дивився йому вслід, допоки не зник удалині єдиний на ньому задній вогник.

Гаразд, отже, бензинові двигуни ліквідовано у цій версії майбутнього — в цьому пасмі, якщо скористатися термінологією Зака Ленга. Це ж добра новина, хіба не так?

Можливо, хоча повітря, яке я втягував своїми легенями, відгонило чимсь мертвотним, на додачу в ньому вчувався ще якийсь запах, який нагадав мені запах трансформатора мого потяга «Лайонел», коли я, хлопчиком, ганяв його надто довго [689]. «Час уже його вимкнути, нехай трохи відпочине», — зазвичай казав мені тоді батько.

Було там, на Мейн-стрит, кілька закладів, у котрих, здавалося, ще сяк-так ідуть справи, але здебільшого стояли розвалища. Хідник лежав потрісканий, всяка негідь валялася на ньому. Я побачив з півдесятка запаркованих машин, і всі були або бензиново-електричними гібридами, або з тими вертушками на дахах. Стояла там така собі «Хонда Зефір», інша машина називалася «Такуро Спірит»; ще одна «Форд Бриз». Вигляд вони мали старий, а пару з них було вандалізовано. У всіх на лобовому склі були рожеві наліпки з написами чорними літерами, достатньо великими, щоб прочитати у напівтемряві: ПРОВІНЦІЯ МЕЙН. КАРТКА «А». ЗАВЖДИ ВІДПОВІДАЄ ХАРЧОВИМ ТАЛОНАМ.

На іншому боці вулиці тусувалася зграя підлітків, вони про щось гомоніли, сміялися.

— Агов! — гукнув я їм. — А бібліотека ще працює?

Вони вирячилися на мене. Я побачив світляки сигарет… от лишень запах долітав майже напевне одурманливий.

— Пішов на хер, дядьку! — гукнув мені у відповідь один з них.

Інший відвернувся і, приспустивши штани, блиснув до мене задом.

— Отут знайдеш всяку книжку, всі твої!

Ватага зареготала, вони пішли, балакаючи упівголоса, озираючись.

688

Paki — пакистанець, «чурка».

689

«Lionel» — заснована 1900 року електротехнічна компанія, особливо уславлена своїми іграшковими залізницями та дитячими комплектами для наукових досліджень.