Страница 160 из 207
— Що тобі хочеться знати про того парубка, Сейді?
— Головно, чому ти просто не подзвониш у поліцію — звісно, анонімно — і не доповіси на нього.
Я зірвав і почав жувати травинку, тим часом думаючи, як їй все пояснити. Перше, що спливло мені до голови, це слова, сказані де Мореншильдом на парковці біля «Монтгомері Ворда»: «Він неосвічений лобур, але навдивовижу спритний тип».
Точна характеристика. Лі вирвався з Росії, коли вона йому набридла; а потім, застреливши президента, він зумів вислизнути з Книгосховища, попри майже миттєву реакцію поліції й спецслужб. Звісно, що реакція була швидкою, багато людей бачило, звідки саме стріляли.
Лі стоятиме перед націленою на нього зброєю, відповідаючи на перші питання в кімнаті відпочинку на другому поверсі Книгосховища, ще до того, як помираючого президента довезуть до шпиталю Паркленд. Коп, який його там опитуватиме, потім згадає, що хлопець відповідав розсудливо й переконливо. Оскільки за Лі як за свого працівника поручиться тамтешній бригадир Рой Трулі, коп дозволить Оззі Кролику піти, а сам поспішить нагору шукати місце, звідки стріляли. Здавалося цілком імовірним, що могли минути дні й тижні, перш ніж Освальда десь би схопили, аби він не нарвався на патрульного Тіппіта.
— Сейді, даллаські копи оганьбляться на весь світ своєю некомпетентністю. Треба бути божевільним, щоб їм довіряти. Вони можуть взагалі не відреагувати на анонімне повідомлення.
— Але чому? Чому вони не реагуватимуть?
— Наразі тому, що той парубок зараз не в Техасі й навіть не збирається сюди повертатися. Він обмірковує план, як йому втекти до Куби.
— До Куби? Чому, заради Бога, саме до Куби?
Я помотав головою.
— Це неважливо, бо цього не станеться. Він повернеться в Даллас, але без жодного наміру вбивати президента. Він навіть не знає, що Кеннеді збирається відвідати Даллас. Сам Кеннеді цього не знає, бо цей візит ще не внесено до його графіку.
— Але тизнаєш.
— Так.
— Бо в тому часі, звідки ти прибув, усе це описано в підручниках історії.
— Так, у загальних рисах. У мене є детальні нотатки, зроблені моїм другом, котрий і послав мене сюди. Якось, коли все це закінчиться, я розповім тобі мою історію цілком. Але не зараз, коли та зубата машина все ще працює на повну потужність. Важливе тут ось що: якщо поліція допитає того парубка раніше середини листопада, він видасться їм абсолютно невинним, бо він і єневинним. — Чергова тінь великої маси хмар накотилися на нас, і на кілька хвилин на кілька градусів впала температура. — Наскільки я можу розуміти, остаточного рішення він, можливо, не прийняв аж до того моменту, коли натиснув гачок.
— Ти так кажеш, ніби це вже трапилося, — зачудувалась вона.
— У моєму світі це трапилось.
— А яка важлива подія станеться в середині листопада?
— Шістнадцятого числа «Морнінг Ньюз»оповістить Даллас про маршрут кортежу Кеннеді, і зокрема вздовж Головної вулиці. Осва… той парубок прочитає цю статтю і зрозуміє, що машини проїдуть фактично поряд з тим місцем, де він працює. Можливо, він вирішить, що це йому знак від Бога. Або від привида Карла Маркса.
— А де він працюватиме?
Я знову помотав головою. Їй небезпечно було це знати. Звичайно, тут взагалі не було нічогобезпечного. Проте (я вже це казав, але воно варте повторення) яке ж то величезне полегшення, коли можеш бодай щось з того розповісти іншій людині.
— Якби поліція з ним побалакала, це могло б його принаймні сполохати, відстрашити від таких дій.
Вона мала рацію, але який це шалений ризик. Я вже був ризикнув трішки, поспілкувавшись із де Мореншильдом, але де Мореншильд бажав отримати нафтові концесії. Ну й головне, я його так налякав, що він ледь в штани не напудив. Мені вірилося, що він мовчатиме. Інша справа Лі…
Я взяв Сейді за руку:
— Зараз я можу передбачити, куди й коли вирушить цей тип, точно так, як можу передбачити, куди поїде потяг, бо він повсякчас на своїх рейках. Тільки-но встряну, щойно я втручуся, все розсиплеться.
— А якби ти поговорив з ним особисто?
Абсолютно кошмарне видіння зринуло в моїй уяві. Я побачив, як Лі докладає копам: «Цю ідею мені вклав до голови чоловік на ім’я Джордж Емберсон. Якби не він, сам би я до такого ніколи не додумався».
— Не думаю, що це також могло б чимсь зарадити.
Зніченим голосом вона спитала:
— Ти мусиш його вбити?
Я не відповів. Що само по собі вже було відповіддю.
— І ти насправді знаєш, що це мусить трапитися?
— Так.
— Так само, як ти знаєш те, що двобій двадцять дев’ятого числа виграє Том Кейсі?
— Так.
— Навіть попри те, що геть усі, хто розуміється на боксі, кажуть, що Тайгер його знищить?
Я усміхнувся:
— Ти читала спортивні розділи в газетах.
— Так, читала. — Вона забрала в мене з рота травинку і поклала її собі до рота. — Я ніколи не була на боксерському матчі. Ти мене поведеш?
— Це не зовсім живе шоу, ти ж знаєш. Просто пряма трансляція на великому телеекрані.
— Я знаю. Ти мене поведеш?
У Даллаському «Аудиторіумі» того вечора, коли відбувався двобій, було чимало гарних жінок, але Сейді отримала свою долю захоплених поглядів. Вона ретельно загримувалася для цієї події, хоча навіть наймайстерніший грим міг лише мінімізувати ушкодження на її обличчі, але не приховати їх цілком. Наразі вельми допоміжною виявилась її сукня. Сукня гладенько облягала лінії її тіла й мала глибокий викот.
Ідеальним додатком став капелюшок-федора, який їй позичила Еллен Докерті, коли Сейді поділилася з нею, що я хочу взяти її на боксерський матч. Капелюшок був майже точно таким, як той що на Інгрид Бергман у фінальній сцені фільму «Касабланка» [616]. Безтурботно посаджений на голові, цей капелюшок чудово окреслював обличчя Сейді… ну й звісно ж, зсунутий на лівий бік, він відкидав трикутник глибокої тіні на її понівечену ліву щоку. Це було ефективнішим за будь-який грим. Коли Сейді вийшла зі спальні на оглядини, я повідомив їй, що вона просто перфектна. Вираз полегшення й іскорки збудження в очах підказували — вона зрозуміла, що я сказав це не просто, щоб її втішити.
На дорогах у напрямку Далласа було не пропхнутися, так багато їхало туди машин, тож коли ми зайняли свої місця в залі, вже тривав третій з п’яти попередніх боїв — великий чорний боксер і ще більший білий неспішно трамбували одне одного, а натовп підсвистував. Не один, а чотири величезних екрани висіли над полірованим деревом майданчика, на якому під час баскетбольного сезону грали (погано) «Даллас сперз». Трансляцію забезпечувала система позаекранних проекторів, і хоча кольори були бляклими — майже елементарними, — чіткість картинки була відмінною. На Сейді це справило враження. По правді, на мене теж.
— Ти нервуєшся? — спитала вона.
— Так.
— Навіть попри…
— Так, навіть попри все. Якось я був закладався на «Піратів», що вони виграють Світову серію у 1960 році, так я тоді точно знав. Зараз я цілком покладаюся на мого друга, котрий видобув цю інформацію з інтернету.
— Що це, на Бога, таке?
— Наукова фантастика. Як у Рея Бредбері.
— О… гаразд, — і вона, встромивши собі до рота два пальці, свиснула. — Агов-ов-ов, пивоносе!
Вбраний у жилетку, ковбойський капелюх і проклепаний срібними бляшками пояс пивонос продав нам дві пляшки «Самотньої зірки» (скляних, не пластикових), увінчаних згори паперовими стаканчиками. Я дав йому долар, сказавши, щоб залишив решту собі.
Сейді стукнулась своєю пляшкою об мою, примовивши:
— За удачу, Джейку!
— Якщо вона мені знадобиться, це означатиме, що я в диявольській скруті.
Вона закурила сигарету, додаючи й власного диму до сизої вуалі, що вже висіла навкруг світильників. Я сидів праворуч неї, і звідси вона виглядала дійсно перфектно.
616
«Casablanca» (1942) — класична кінодрама з Інгрид Бергман і Гамфрі Богартом у головних ролях, входить до десятки найкращих фільмів усіх часів.