Страница 145 из 207
— Відкривай, Лі! Відкривай-но, ти, язичнику!
Двері відчинилися. Я одяг навушники, але нічого не почув. Тоді, коли я вже хотів було наладнати свою чарівну миску, хтось, може, Лі, а може, Марина, ввімкнули настільну лампу і заразом захований в ній жучок. Він знову працював, поки що принаймні.
— …для дитини, — проказала Джинні.
— Ой, дякую, — відповіла Марина. — Дякую вам дуже, Джинні, ви така добра!
— Не стій там, як стовп, товаріщ, зроби нам щось випити! — включився де Мореншильд. Голосом, котрий вказував на те, що його власник уже був устиг десь набратися.
— У мене є тільки чай, — сказав Лі. Роздратовано, наче невиспаний.
— От і добре, нехай буде чай. У мене в кишені є дещо, що допоможе йому поміцнішати. — Я мало не в очі побачив, як він підморгує.
Марина й Джинні перейшли на російську. Лі з де Мореншильдом — їхні важкі кроки неможливо було сплутати з жіночими — вирушили на кухонну половину, де, як мені було зрозуміло, я їх втрачу. Жінки стоять близько біля лампи, і їхні голоси перекриватимуть чоловічу розмову.
Потім Джинні англійською:
— О Боже мій, це рушниця?
Все зупинилося, включно — так мені вчувалося — з моїм серцем.
Марина розсміялася. Дзвінким, легким сміхом коктейльної вечірки «ахахаха», фальшиво, як чорт мене забирай.
— Він втрачати роботу, у нас нема грошей, а цей божевільний чоловік купляти собі рушниця. Я йому кажу: «Постав у шафу, ти, скажений айдіот, щоб я зі страху вагітність не скинути».
— Хочу постріляти по мішенях, от і все, — сказав Лі. — Я добрий стрілець був, коли служив у морській піхоті. Жодного червоного прапорця не отримав [578].
Знову тиша. Здавалося, вона триває вічність. А тоді великий дядько, король ситуацій де Мореншильд, вибухнув сміхом:
— Ну-ну, не мороч голову тому, хто сам кого завгодно заморочить! То як же це ти в нього промазав, Лі?
— Я ані біса не розумію, про що ви говорите.
— Про генерала Вокера, хлопчику! Хтось мало не розплескав його ненависний до негрів мозок по стіні його ж кабінету в нього вдома, на Черепаховому Ручаї. Ти хочеш сказати, ніби нічого про це не чув?
— Я останнім часом не читав ніяких газет.
— Невже? — здивувалася Джинні. — А хіба не «Таймз Гералд»я бачу он на тому стільці?
— Я хотів сказати, що не читаю новин. Депресивні вони якісь. Тільки сторінку гумору проглядаю та оголошення про роботу. Великий Брат каже: шукай роботу або твоя дитина помре з голоду.
— Отже, це не ти там так безславно промазав, ге? — перепитав де Мореншильд.
Дрочить його. Закидає наживку.
Питання — навіщо? Тому що де Мореншильд навіть у своїх найбільш диких мріях не міг собі уявити, ніби такий нікчема, як Оззі Кролик, був саме тим стрільцем того вечора… або тому, що він знає, що саме Лі ним і був? Може, через те, що Джинні помітила гвинтівку? Як би мені хотілося, усім серцем хотілося, щоби там зараз не було жінок. Аби випав шанс почути суто чоловічу бесіду Лі сам на сам з його задушевним аміґо, тоді, можливо, знайшлась би й відповідь на моє питання. А так я досі не мав певності.
— Ви гадаєте, я настільки божевільний, що в когось стрілятиму, коли мені через плече зазирає Едгар Гувер? — Лі заговорив, явно намагаючись потрапити в завдану інтонацію: не грати з себе Тихого Міча, а підспівувати Циніку Джорджу, але виходило це в нього доволі кепсько.
— Ніхто не вважає, буцімто ти в когось стріляв, Лі, — промовила Джинні примирливим тоном. — Тільки пообіцяй, що коли твоя дитина почне ходити, ти знайдеш безпечніше, ніж ця шафа, місце для рушниці.
На це щось російською відповіла Марина, але ж я бачив час від часу її дитину на бічному подвір’ї, отже, і здогадався, про що вона каже — що Джун уже ходить.
— Джуні сподобається такий гарний подарунок, — сказав Лі, — але ми Великдень не святкуємо. Ми атеїсти.
Він, може, й був атеїстом, але, судячи з нотаток Ела, Марина — за допомоги свого обожнювача Джорджа Бухе — вже встигла таємно охрестити Джун, якраз десь у період Ракетної кризи.
— Ми теж, — заявив де Мореншильд. — І тому ми святкуємо день Великоднього Зайця! — Він передислокувався ближче до лампи, і його громовий регіт мене буквально оглушив.
Так вони, мішаючи англійську з російською, теревенили ще хвилин з десять. Потім Джинні сказала:
— Ну, ми тепер залишаємо вас з миром. Здається, ми були підняли вас з ліжка.
— Ні, ні, ми не спали, — заперечив Лі. — Дякую, що заїхали.
— Ми ж скоро ще побалакаємо, еге ж, Лі? — промовив Джордж. — Можеш приїхати до мене в Кантрі-клуб. Організуємо тамтешніх офіціантів у колектив.
— Звісно, звісно.
Вони вже рухалися до дверей.
Де Мореншильд проговорив щось іще, але занадто тихо, я дочув лише кілька слів. Чи то «приперти назад»,чи то «прикрив твій зад», хоча, як мені здається, такий сленг ще не був поширеним у шістдесяті.
Коли ти її встиг приперти назад? Це він сказав? Маючи на увазі «коли ти гвинтівку встиг приперти назад?»
Я прослухав плівку з півдесятка разів, але на суперповільній швидкості щось достеменніше розібрати було неможливо. Я ще довго лежав без сну, після того як лягли спати Освальди; не спав я ще й о другій ночі, коли коротко заплакала Джун і знову занурилась в сон під заспокійливу колисанку своєї матері. Я думав про Сейді, котра накачана морфієм спала зараз неспокійним сном у шпиталі Паркленд. Палата бридка, ліжко вузесеньке, але там я міг би заснути, я не мав у цьому сумнівів.
Я думав про де Мореншильда, цього любителя розідрати на собі сорочку, навіженого актора, немов з якоїсь антрепризи. «Що ти сказав, Джордже? Що ж ти сказав там, у самому кінці? Чи насправді:„коли ти встиг її приперти назад?“ Чи то було:„це я просто так, навздогад“ . Або, може:„буде ще шанс, не випадай в осад“. Чи щось зовсім інше?»
Нарешті я заснув. І побачив сон, ніби я гуляю з Сейді на якомусь ярмарку. Ми заходимо до стрілецького тиру, і там стоїть Лі, уперши в плече приклад своєї гвинтівки. За стійкою тиру стоїть Джордж де Мореншильд. Лі робить три постріли й не влучає в жодну з мішеней.
— Вибач, синку, — каже де Мореншильд. — Призів не передбачено для тих, кому належать червоні прапорці.
А потім він обертається до мене й регоче.
— Ану ти спробуй, синку, може, в тебе вийде краще. Хтосьже мусить убити президента, то чом би й не ти?
Я прокинувся з першим, ще ніяковим світлом ранку. Освальди наді мною спали далі.
У Великодню неділю я знову сидів серед дня на парковій лаві на Ділі-Плазі й дивися на осоружний цегляний куб Сховища шкільних підручників, загадуючись, що ж мені робити далі.
Через десять днів Лі мав поїхати з Далласа в Новий Орлеан, місто свого народження. Там він знайде роботу мастильника механічного обладнання в одній з кавових компаній і винайматиме собі помешкання на Магазин-стрит. Проживши приблизно два тижні в Ірвінгу разом з Рут Пейн і її дітьми, Марина і Джун возз’єднаються з Лі. Я слідом за ними не поїду. Як я можу, коли на Сейді чекає довгий період одужання і непевне майбутнє.
Чи збирався я вбити Лі між Великоднем і двадцять четвертим числом? Мабуть, зумів би. Оскільки, втративши роботу у фірмі «Джагерз-Чайлз-Стовол», більшість часу він або сидів у себе в квартирі, або в середмісті Далласа роздавав прокламації «За справедливе ставлення до Куби». Вряди-годи Лі ходив до публічної бібліотеки, де, було схоже, він уже відцурався Айн Ренд і Карла Маркса на користь вестернів Зейна Грея [579].
Застрелити його на вулиці або в бібліотеці на Янг-стрит — це все одно, що власноруч виписати ордер на свій моментальний арешт, але що, аби я зробив це прямо в квартирі, поки Марина в Ірвінгу допомагає Рут Пейн краще опанувати російську мову? Я міг постукати в двері і, щойно він їх відкриє, всадити йому в голову кулю. Діло зроблено. Ніякого ризику отримати червоний прапорець при пострілі в лоб. Проблема лише в наслідках. Мені доведеться тікати. Якщо я залишуся, мене першого допитуватиме поліція. Я ж, врешті-решт, його нижній сусід.
578
Червоний прапорець скидають в армії США на полігоні, коли постріл не влучив у ціль.
579
Zane Grey (1872–1939) — автор безлічі пригодницьких книжок, в яких здебільшого подається романтизована історія Дикого Заходу; за мотивами романів Грея знято 110 фільмів, не рахуючи телевізійних.