11/22/63

На задньому боці кожної фотографії він написав акуратним, розбірливим почерком одне й те саме: «Скоро це буде в Америці. Статистичний аналіз не помиляється».

— Гарні, хіба не так?

Голос у неї звучав безживно, пласко. Вона стояла в одвірку, закутана в рушник. Волосся розляглося на її голих плечах вологими колечками.

— Скільки ти вже випиваєш, Сейді?

— Тільки пару чарочок, коли пігулки не діють. Я тобі, здається, це вже намагалася пояснити, коли ти мене трусив і ляскав по щоках.

— Якщо ти чекаєш від мене вибачень, довгенько тобі доведеться чекати. Барбітурати з алкоголем — погана комбінація.

— Це неважливо, — сказала вона. — Я й раніше отримувала ляпаси.

Це стуснуло мене згадкою про Марину, і я скривився. Не зовсім начебто схоже, але ляпас є ляпас. Ну, і розлючений я також був, а не лише наляканий.

Вона підійшла до стільця в кутку і сіла, туго обмотавшись рушником. Дивилася надуто, по-дитячому.

— Мій друг, Роджер Бітон, дзвонив. Чи я тобі вже казала?

— Так.

— Мій добрийдруг Роджер. — Викличний вираз в її очах підштовхував мене якось на це відреагувати. Я змовчав. Врешті-решт, це її власне життя. Я лише хотів упевнитися, що вона його матиме, життя тобто.

— Гаразд, твій добрий друг Роджер.

— Він мені сказав, щоб я обов’язково подивилася сьогодні ввечері промову ірландського засранця. Так він його називає. А потім він спитав мене, яка відстань від Далласа до Джоді. Я йому сказала, а він на це: «Достатньо далеко, звісно, залежно від того, в який бік дутиме вітер». Сам він вибирається з Вашингтона, багато інших людей також, але я не думаю, що це їм сильно допоможе. Неможливо втекти від ядерної війни. — І тоді вона почала плакати, гірко, конвульсивно схлипуючи, здригаючись усім тілом. — Ті ідіоти хочуть знищити цей чудовий світ! Вони хочуть вбити дітей! Я їх ненавиджу! Я усіх їх ненавиджу! Кеннеді, Хрущова, Кастро, я молюся, щоб усі вони зогнили в пеклі!

Вона затулила обличчя долонями. Я став навколішки, немов якийсь старомодний джентльмен, просячи дівочої руки, і обняв її. Вона обхопила мене руками за шию, вчепившись ледь не з відчаєм потопельниці. Після душу тіло її ще було холодним, але щока, якою вона притулилася до мого плеча, палала вогнем.

У ту мить я також їх усіх ненавидів, а дужче за інших Джона Клейтона, котрий посіяв ці страхи в молодій жінці, непевній, незахищеній психологічно. Він їх сіяв, поливав, підгортав і дивився, як вони зростають.

А хіба єдина Сейді переживала жах тієї ночі, хіба вона була єдиною, хто звернувся до пігулок і алкоголю? Як багато, як швидко п’ють зараз, скажімо, у «Плющі»? Я собі тупо припускав, що люди зустрінуть Кубинську ракетну кризу, як і будь-яку іншу тимчасову міжнародну пікіровку, бо на той час, коли я вступав до коледжу, все це було лише прозаїчним перехрещенням імен та дат, які слід запам’ятати перед черговим іспитом. Для людей у долині (у темній долині) теперішнього часу, все це виглядало інакше.

— Фото чекали мене тут, коли я повернулася з Ріно. — Сейді подивилася на мене своїми зляканими, почервонілими очима. — Я було хотіла їх викинути, але не змогла. Я продовжувала їх розглядати.

— Цього й бажав той сучий син. Заради цього він їх і прислав.

Здавалося, вона не чує.

— Статистичний аналіз його хобі. Він каже, що колись, коли комп’ютери стануть достатньо потужними, це буде найважливіша наука, бо статистичний аналіз ніколи не помиляється.

— Неправда, — подумки я уявив собі Джорджа де Мореншильда, облесника, котрий став єдиним другом Лі. — Завжди залишається вікно невизначеності.

— Я гадаю, дні суперкомп’ютерів Джонні ніколи не настануть, — сказала вона. — Люди, які залишаться, якщо такі взагалі будуть, житимуть у печерах. Ядерна ніч, так називає це Джонні.

— Він сущий мішок із лайном, Сейді. І твій друг Роджер також.

Вона похитала головою. Її налиті кров’ю очі печально мене роздивлялися.

— Джонні знав, що росіяни збираються запустити щось в космос. Ми тоді якраз тільки закінчили коледж. Він мені про це влітку сказав, і точно, у жовтні вони запустили свій Спутнік. «А далі вони пошлють собаку або мавпу, — сказав Джонні. — А потім людину. А вже після того вони запустять двох людей і бомбу».

— І вони це зробили? Зробили вони це, Сейді?

— Вони послали собаку, і вони послали людину. Собаку звали Лайка, пам’ятаєш? Вона там і померла. Бідна собачка. Їм вже не треба запускати двох людей і бомбу, правда ж? Вони використають свої ракети. А ми свої. І все через якийсь сраний острів, де скручують сигари.

— Ти знаєш, як кажуть фокусники?

— Хто? Про що ти говориш?

— Вони кажуть: можна обманути вченого, але ніколи не обманеш іншого фокусника. Нехай твій чоловік викладає наукові дисципліни, але він аж ніяк не фокусник. Росіяни, натомість, якраз фокусники.

— Ти не розумієш. Джонні каже, що вони просто мусятьрозпочати війну, і то скоро, бо зараз вони мають ракетну перевагу, але вона триватиме недовго. Тому-то вони й не відступлять з Куби. Це просто привід.

— Джонні занадто передивився тих телерепортажів, коли в них ракети на Перше травня тягають по Красній площі. А того він не знає— і той же сенатор Кікел, либонь, також не знає, — що більше ніж половина тих ракет не мають двигунів.

— Ти не мусиш… ти не можеш…

— Він не знає, скільки міжконтинентальних балістичних ракет вибухають на стартових майданчиках у Сибіру через некомпетентність їхніх ракетників. Він не знає, що більше половини тих ракет, які сфотографували наші U-2, це насправді пофарбовані дерева з картонними стабілізаторами. Це лише спритність рук, Сейді. На це клюють вчені, такі як Джонні, і політики, такі як сенатор Кікел, але не інший фокусник.

— Це… це не… — вона на мить оніміла, закусивши губу. Та врешті проказала. — Звідки тиможеш знати про такі речі?

— Цього я не можу тобі сказати.

— Тоді я тобі не вірю. Джонні казав, що Кеннеді буде висуватися від Демократичної партії, хоча всі інші були певні, що кандидатом стане Гамфрі, зважаючи на те, що Кеннеді католик. Він аналізував праймеріз по штатах, робив розрахунки і виявився правим. Він казав, що в парі з Кеннеді буде балотуватися Джонсон, бо Джонсон єдиний політик з Півдня, котрого сприймають північніше лінії Мейсона-Діксона. І щодо цього він виявився правим. Кеннеді переміг, а тепер він збирається вбити усіх нас. Статистичний аналіз не бреше.

Я зробив глибокий вдих.

— Сейді, я хочу, щоб ти мене вислухала. Дуже уважно. Ти достатньо прокинулася, щоб мене вислухати?

Якусь мить нуль реакції. Потім я відчув плечем її кивок.

— Зараз початок вівторка. Протистояння триватиме ще три дні. Чи, може, чотири, я не пам’ятаю точно.

— Що ти маєш на увазі, що ти не пам’ятаєш?

«Маю на увазі, що про це ніц нема у нотатках Ела, а американську історію я вивчав у коледжі двадцять років тому. Дивно, що я взагалі аж стільки пам’ятаю».

— Ми встановимо блокаду Куби, але на єдиному російському кораблі, який ми затримаємо, не виявиться нічого, окрім харчів й інших звичайних вантажів. Росіяни блефуватимуть, але у четвер чи в п’ятницю вони на смерть злякаються і почнуть шукати, як з цього вийти. Один з провідних російських дипломатів ініціює неофіційну зустріч з якимсь телерепортером. — І тут ніби нізвідки я згадав його ім’я. Чи майже згадав. — Його звуть Джон Сколарі чи якось так…

— Скалі? Ти говориш про Джона Скалі, з програми новин Ей-Бі-Сі [549]?

— Так, про нього. Це мусить статися у п’ятницю чи в суботу, поки решта світу — включно з твоїм колишнім і твоїм дружком з Єлю — тремтітимуть, засунувши голови собі між ноги, цілуючи власні гузна на прощання.

Як же вона мене втішила, захихотівши.

— Той росіянин скаже щось на кшталт… — тут я доволі переконливо зімітував російський акцент. Навчився-бо, слухаючи дружину Лі. Ну, й ще дещо підчепив у Бориса й Наташі з «Рокі та Моргайка» [550]. — «Донєсітє звістку вашому президенту, що ми бажаєм вийти з цього дєла з честю. Ви прибираєтє ваші ядєрні ракєти з Турції. Ви обіцяєтє ніколи не вторгатися на Кубу. Ми говорім окей і дємонтуєм наші ракєти на Кубі». Повір, Сейді, все відбуватиметься саме так.

549

John Scali (1918–1995) — телерепортер каналу Ей-Бі-Сі, який за пропозицією резидента КДБ у Вашингтоні полковника Олександра Фоміна-Феклісова (1914–2007) виконував роль посередника у таємних переговорах між радянським і американським урядами щодо пристойного для СРСР виходу з Карибської кризи, про що стало відомо тільки після загибелі Кеннеді й усунення з Кремля Хрущова; у 1971–1975 Скалі був радником президента Ніксона і послом США при ООН.

550

«Rocky & Bullwinkle» (1959–1964) — анімаційний телесеріал про пригоди білки Рокі і юного лося на прізвисько Моргайко, де серед багатьох персонажів є й російські шпигуни Борис Баденов та Наташа Фаталь, озвучувані відповідно голлівудськими акторами Акімом Таміровим та За-За Габор.