Музей покинутих секретів

— Угу… Адю, ти не пам'ятаєш, у чому полягав онтологічний доказ Буття Божого?

Він чмихає — не тому, що запитання здалось йому кумедним, і не від несподіванки, а тому, що всяка несподіванка з її боку все ще справляє йому буйну втіху; цікаво, і як довго це триватиме?..

— Колись знав, не згадаю зараз… Або що?

— По-моєму, я його щойно відкрила.

Він сміється — голосно, щиро сміється зі своєї дотепної дівчинки, невтомної на вигадки. Тішиться, що вона в доброму гуморі.

— Я серйозно кажу. Розумієш, хтось мусить це все бачити — в цілості, з горішньої точки. Як на оглядовому колесі в парку. Тільки не тепер, не в цю хвилину, а взагалі…

Звучить винятково глупо; їй і самій здається, що вона давно вже не прорікала нічого дурнішого таким переконаним голосом — справді, наче школярка.

— Ой ти ж моя розумниця!..

Він згоден, він наперед згоден — з усім, що вона скаже. Аби тільки їй було добре. Аби тільки згода в сімействі, і мир, і тишина — порушувана хіба що її стогонами в спальні, на кінґ-сайзовому ліжку з арабським покривалом. Він любить, як вона стогне; «не зупиняти музику» — так це між ними зветься. На хвилинку Дарину огортає такий розпач, ніби її виштовхнули з космічного корабля у відкритий простір і перерізали пуповину: пустка, пустка і невагомість. Самота.

Адріян тимчасом підважує її думку з іншого боку, бере пінцетом і кладе кудись під мікроскоп на лабораторне шкельце — ще й притискає зверху до цілком уже невпізнанного стану:

— Можу тобі сказати хіба з точки зору теорії ймовірностей, якщо хочеш знати… Я десь читав, що за статистикою при нещасливих випадках число тих, хто виживає, перевищує ймовірнісний проґноз на п'ять відсотків, причому це стабільна цифра…

Ні, нічого такого вона знати не хоче. Не хоче навіть напружуватись, аби розчовпати, що ця тарабарщина означає, — як у школі на математиці, коли тебе от-от викличуть до дошки продовжити з того місця, на якому попередня жертва поклала крейду. Але з нього добра душа, вона таки несправедлива до нього, — він усе любо-мило пояснить сам:

— По ідеї — ну, згідно з теорією — кості мали б випадати «фіфті-фіфті»: скільки гине, стільки й виживає. А виживає завжди на п'ять відсотків більше, стабільно. Оці п'ять відсотків — втручання фактора «ікс», невідомої сили — оце, виходить, і є Бог. Математичний доказ, що Він існує.

— Справді? Ти ба, як цікаво…

Вона не іронізує (може, хіба крихотку…), їй і справді цікаво, — в класі тепло, і заколисуюче дзумчать під стелею ввімкнені лампи (надворі ще темно, зима, перший урок…), і так затишно порипує кавалок крейди по вогкій дошці, — тільки пальці від нього будуть потім мов не свої, такі неприємно шорсткі аж до кінця уроку, і неприємно буде тримати ними ручку… Той, попередній її стан розвіявся — вона затисла пам'яттю, як бульдоґ щелепами, лише слово «ниточки», тепер до кінця дня воно крутитиметься в голові й вряди-годи бездумно міситиметься губами, а вона й не помічатиме: ниточки, ниточки. Ниточки. Ниточки, які складаються в візерунок, але нам його не видно. І тому жодна «сторі» ніколи не є закінченою, нічия. І смерть не ставить у ній крапку.

Щойно тут Дарина спохоплюється, що ця глибокодумна балачка по мобільному влетить їм обом у суму, яку можна було б за такою самою балачкою куди смачніше просидіти в кав'ярні, — отак раз у раз Адріянова япівська марнотратність притупляє її інстинкти дівчинки з бідної родини: для неї гроші, схоже, завжди будуть тільки розкритим віялом можливостей, із якого важливо не промахнутись і вибрати найліпшу, а для Адріяна просто чимось, що належиться витрачати собі до любої вподоби, тепер і вже. І це при тому, що заробляють вони майже однаково (вона трошки більше!), так що справа не в сумах; справа у внутрішній свободі, якої не купиш, — або вона є, або нема. Ну й гаразд, нема, то й нема, то й хрін із нею.

— А чого ти мені дзвонив, ти ж знав, що я на студії? Просто так?

— А, це…

Голос йому ховається, здригнувшись, збентежено підбирається кудись у темну чарунку — як необачно зачеплений слимачок. Щось сталося, тенькає Дарині в грудях, — але ж ні, якби щось недоброго сталося (а чому, власне, мало статися щось недоброго, чому вона вічно чекає саме недоброго, до холери, та чи буде ж цьому край?!), якби направду щось сталося, він би сказав одразу, не став би так веселенько тягти за душу, — чи, може, якраз би й став?.. Вони ще нічого лихого не переживали вкупі — ніяких нещасливих випадків, «швидких допомог», безробіть чи фінансових крахів — так собі, дріб'язок, звичайні житейські клопоти, проблеми, котрі належиться розв'язувати і котрі до розв'язання надаються, а звідки їй знати, як би він витримував нещастя?.. Правдиве нещастя?

— Та… Хотів тобі відразу ж розказати, загарячу… Знаєш, я чомусь в обід заснув, приморило мене де сидів, просто в кріслі, дивно так… Ото й шефа проспав…

— Авітаміноз! — регоче вона колоратурою, наче оперна діва в сцені бенкету, арія Травіати. Тепер уже нестримна радість прискає на всі сторони з неї — від полегкости: нічого не сталося, всі живі-здорові!.. — Удень боюся спати — заснеш, прозоромукою просниш, Тичина, — докидає одним духом, розганяючись, як на ковзанах, на іскрометно-довгий, закручений пірует натхненного щебету, але зараз же й гальмує, хляпнувши легенями, ковзани з різким звуком порють лід: це ще не кінець, він недоказав!..

— Може, й авітаміноз… Сон мені приснився.

— Сон? — вона немовби не розуміє значення слова.

— Сон, — уперто повторює він, від чого слово таки остаточно позбавляється глузду. — Ти — і тета Геля.

— Та й сон же, сон напрочуд дивний… — мимрить вона вже за інерцією, відлунням безглуздого слова, відрухово хапаючись у пам'яті за перші-ліпші цитати, щоб утримати захитану рівновагу: ні, їй зовсім не до смаку з'являтися в його й без того підозрілих снах у товаристві мерців, від такого хоч-не-хоч холодок продере поза спиною, але з «тетою Гелею» — з Оленою Довганівною — її все-таки єднає й дещо притомне, і цілком навіть урозумливе: цей клятенний фільм, із котрим вона вже стільки намучилася і котрому, попри всі ті муки, все ніяк не відшукає потрібного повороту ключа в замку, отого єдиного сюжетного ходу, яким цілий механізм запускається в рух, може, чутливий Адріян, наставлений на її хвилю, саме це підсвідомо й відбив — її наростаючий, у зв'язку з фільмом про Довганівну, неспокій?..

— І що ж ми з нею робили?

Смішок їй виходить якийсь жалібний, тоненький — ніби він розказав їй страшну казку, а вона чекає тепер від нього запевнення, що то все неправда. Але звідкись, ізсередини в ній уже наростає — і гучнішає, і твердне — знаття, що такого запевнення не буде. Що не в фільмі тут справа.

— Спершу ви сиділи вдвох у кав'ярні за столиком. У літній кав'ярні, під тентом… На Пасаж схоже. В легких суконках обидві, сміялися… Вино пили…

Та-ак.

— А потім?

— Знаєш, там багато всього було, — несподівано капітулює він, і аж тепер нарешті в голосі йому проривається правдива, вже нічим не прикрита благальна тривога. — Я не все вже пригадую, тому й дзвонив тобі відразу ж, як прокинувся, щоб донести не розхлюпавши, але тебе не було… — (Була я, була, клацає їй безгучно, — якраз у той час на ті самі кадри дивилася, тільки з іншою небіжчицею в товаристві!..) — Давай поговоримо вже вдома, розкажу, що запам'ятав, із картинками… І от що, Лялюська… Давай я по тебе приїду, добре?

— Ще що вигадав, — каже вона найбезтурботнішим у світі голосом: заспокоюючи і його, і себе одночасно. — Мене відвезуть — Юрко відвезе.

Їй і справді несподівано гостро хочеться зараз Юркового товариства, хочеться легкого, грайливого трьопу дорогою в машині, гімнастичного перекидання ледь лоскітливими жартиками й іронічними коментарями до проминулого робочого дня, цієї звичної й приємної для обох емоційної розминки, наче відсвіжаючий душ або чашка кави, — з тих дрібних ритуалів добре урядженого світу, котрі вселяють у нас почуття сталости й безпеки: якраз би придалося.

— Не бери в голову, Адю. Дурниці це все.