Музей покинутих секретів

Я зрозуміла, що Влада померла — а я зостаюся жити.

Потім, коли Вадим повернувся до кімнати й ми знову говорили — коньяк таки подіяв, і його прорвало на спогади, безладно й безперебійно, — я вперше мовила про Владу: «вона була», — і сама зчудувалась, як легко воно мені пішло: відтепер і назавше — в минулому часі…

Ось це й мусить бути та точка «x», початок нового відліку, звідки відкладаються й біжать у невідомість нові осі координат, — час продовжує наростати на тобі, як вапно на кістках, і помалу-малу, від частого вживання вже в цьому новому, без небіжчика, часі, гояться, затягуючись непрозорою шкіркою, зранені його присутністю речі і місця: перехрестя на Печерську коло кіностудії, де Влада колись наздогнала мене своїм жовтим «жучком», пригальмувавши й вистромивши з вікна розчіхрану ясно-пшеничну голову («Дарино!»), — бувши перейденим кільканадцять разів, злущує з себе її образ і перестає щеміти, роблячись перехрестям, як усяке інше; вікна її квартири, що в них світло я впізнавала здалеку, — тільки-но вийшовши з метро й приспішуючи ходу, в радісному напередсмакуванні наших кухонних посиденьок, коли вона вкладе Катрусю, — стали спершу темними вікнами покинутого дому, а згодом і взагалі згубилися в ряду інших вікон, мов затерлися в натовпі, і в черговий раз там проходячи, я котрогось дня піймала себе на тому, що не можу з певністю сказати, чи вони починалися другим, чи третім від крайнього балкону справа, — задерши голову, стояла на хіднику враженим слупом, як Лотова жона, й тупо вираховувала, пригадуючи розташування кімнат у квартирі, в голові крутилося з «Гамлета»: а ще ж нема й двох годин, як помер мій батько, — ні, тому вже двічі два місяці, мій принце… (А якщо й двічі два роки, то що, легше?..) Вигрібаючи якось старі листи, в марному намаганні протистояти наростаючому в домі паперовому хаосу, я натрапила на конверт, що вдарив по очах, наче сніп різкого світла, самим лише голим упізнаванням: цей почерк був мені колись дорогий! — і тільки вчитавшись у зворотню адресу, упритомнила собі, що почерк належав Владі: та невже ж і справді пам'ятається не людина, а налиплі на неї наші власні почуття, і втрата тим і болить, що змушує довго й безпорадно хапатися ними за порожнечу, наче силоміць відірваними мацаками?.. Справді «меморіальними» зберігались хіба що місця неторкані, незаплямлені жодними наступними враженнями, — як лавочка на Прорізній, під колишньою «Ямою», де ми восени 1990-го ошпарювали собі піднебіння «подвійними половинками» із радянських чашок з поодбиваними (щоб не вкрали!) вухами, а внизу, за Поштамтом, рокотав людським морем ще-не-перейменований Майдан: гул, вибухаючи нападами, одбивався од мурів, землетрусним дрожем стрясаючи шибки по спустілому місту аж до Євбазу й страйкуючих тролейбусних депо, — порожні, з поспущуваними з дротів вусами тролейбуси вишикувалися на Хрещатику в два ряди вже немов наготованою барикадою, довкола нас жахтіло грозовим, пороховим повітрям, тим повітрям масових заворушень, що завжди вивільняється на розламах епох, як підземний газ при геологічній катастрофі, повітрям, що само тебе несе, по якому можна ступати, бігти, кричати, не чуючи власного крику, — нам обом горіли обвітрені за день стояння на площі губи, ми курили ними одну цигарку на двох, обпікаючись винесеними надвір «подвійними половинками», і Влада, мов прорвавшись за багато років мовчання, говорила й говорила, без упину — про своє розлучення, про те, що так не може тривати далі, що життя має змінитися, ось тепер нарешті початись по-справжньому, «в нас не було молодости, Дарино», — сказала вона, маючи на думці студентів на площі, що вже лежали там не підводячись, горілиць, віч-на-віч із небом, вихудлі до серафічної прозорости рис, кротко біліючи своїми смертницькими пов'язками з написом «Я голодую», і ми їм заздрили, бо, на відміну від них, «в нас не було молодости», — вирок, який вразив мене тоді в саме серце своєю брутальною правдою, у Влади взагалі була дивно, як на благополучну радянську дівчинку, розвинена нещадна ясність бачення й називання: я почувала те саме, що й вона, але завжди ніби на крок відстаючи від неї в здатності свої почування впізнати й виразити. (Щойно в ті хвилини, коли я її слухала, мене вперше кольнула думка, в якій доти не зважувалась собі зізнатись: що мій шлюб так само затхнувсь, як і її, і треба зібратись на духові розірвати його вчасно, як відтяти хірургічним ножем, поки не почалось обопільне душевне загноєння…) Все злилося було в якийсь суцільний гігантський, рухомий клубок, наші життя на очах розпадались, як розпадалась епоха, і, промлинкованими на тверді неподільні частинки, втягувалися кудись на безбач у темний вир збуреної історії (ми-бо обидві виходили свого часу за благополучних радянських хлопчиків, гарних і чемних, спершу студентів, відтак аспірантів, і тільки коли час заламався, з'ясувалося, що благополучні радянські хлопчики, гарні й чемні, нічого так не бояться, як бути дорослими, — цей невідволодний страх перед життям, у якому треба щось вирішувати самостійно, тлів у них змалечку латентно, наче вірус невиліковної хвороби, і треба було аж розвалу цілої суспільної системи, яка ним і держалася, щоб він виліз на яв…), — Влада відчула все це на крок раніш од мене і першою ж, рятуючись, рвонула саморуч уплав по життю — із грудною натоді Катруською на руках, не думаю, що я б на її місці наважилася (втім, я ж і на дитину з Сергієм завбачливо не наважилася також!), а от у ній жодного страху невідомости не було й близько, вона вся дзвеніла, націлена в майбутнє, як стиснута сталева пружинка, заряджаючи й мене своєю абсолютною певністю обраного шляху, на ній була тоді чорна шкіряна куртка, і я ще, в напливі раптової ніжности, подумала з усміхом: байкерша! — тільки білого шолома й бракувало… Лавочка на Прорізній залишилася на тому самому місці — відколи «Яму» закрили, а відкрили казино, вона перестала бути місцем богемних перекурів і тепер звичайно стоїть порожняком, на очищеній від кущів бузку — під парк-майданчик для казиновських «мерсів» і «порше» — голій асфальтованій плащизні: єдиним зацілілим пам'ятником тій осені, коли ми, як показалось опісля, були все-таки ще молоді, — такі молоді, що про це й не здогадувались. Бо тільки молодість може, стоячи на перевалі між двома епохами, з легким серцем скреслити своє минуле, спустити його в Trash, як невдалу комп'ютерну чернетку, грюкнути покришкою й пуститись, у неповних тридцять, нарешті «жити по-справжньому», — тільки молодість здатна так згорда розкидатися роками, що не вдовольняють її амбіцій: з віком привчаєшся бути ощаднішою, привчаєшся неквапненько, як вином, смакувати всім, від чого раніше по-багацькому відмахнулась би, гадаючи — як казала маленькою Катруся, пропустивши тролейбуса, — ніби «нам подадуть іншого, клащого»: з віком довідуєшся, що, на жаль, — не подадуть. Попереду Владі було одміряно рівно десять років «по-справжньому» — десять несамовитих, наче розігнаним «гарлі-девідсоном» по гірській трасі (з Катруською в наплечнику!), років, за які вона, мама-одиначка без жодного матеріального попліччя (тільки й того, що майстерня на Узвозі лишилась по батькові), потрапила стати справді класним, і таки чи не найуспішнішим в Україні художником — якщо, звісно, міряти український успіх західними грішми (правда, останнім часом уже й наші жирні коти почали помалу вдупляти, що купувати картини в Матусевич — це круто), західними грішми — й українською заздрістю: друге навіть неомильніше, точніше, бо гроші, то, врешті-решт, величина перемінна, їх усе одно ніколи не буває задосить, а от на людську заздрість можна покластися завжди: що більше її клекотить довкруг тебе, що густіший, їдкіший її сопух — то певніший знак, що ти таки, хай йому грець, вирізняєшся. Вирізняєшся.

(Так, ніби вона сама підставилася — вставши, як із шанців — на повен зріст, та під снайперську кулю… Ніби хтось там нагорі пильнував, щоб ми тут не вирізнялись задуже. Щоб тримали ряд. Щоб потрошку, помаленьку, не так, як вона хотіла — «по-справжньому»…)