Страница 80 из 87
Була вже ніч, коли в бараці зненацька спалахнуло» яскраве світло, заскреготіли знадвору залізні засуви, розчахнулися важкі двері і до барака ввалилося з десяток писарів із папками в руках під охороною п’яних есесівців з автоматами. Стало ясно: це — кінець.
18
В’язнів загнали в кінець барака. У проході між нарами поставили кілька столів, за які повсідалися бухгалтери смерті з пов’язками писарів на рукавах. Біля кожного став есесівець. Бранцям наказали вишикуватися в чергу, почали реєструвати номери. Приречених враз охопила нервова лихоманка: швидкі, злякані погляди, конвульсивні рухи. Усі чомусь поспішали. А це ж була черга за власного смертю... Тільки один ішов повільно, злякано позираючи на есесівців, і його роздратовано штовхали вперед. Підскочили есесівці й побили нещасного.
Черга просувалася швидко. І кожний, немов загіпнотизований, не зводив очей зі страшної книги, в якій писар чорною тушшю акуратно проставляв номери смертників.
Ця магічна книга стала ніби уособленням і втіленням тієї чорної сили, опиратися якій було неможливо. І приречені віддавали себе в її владу, а вона рвала останню нитку, яка з’єднувала страдників з життям...
Володя йшов до столу, як у маренні. Одержав ляпаса по обличчю за те, що не дуже швидко закачав лівий рукав. Він бачив, як писар, схилившись над своїм гросбухом, старанно й чітко вивів чорною тушшю його номер: 131161. Як надрукував.
Далі!
І от перепис закінчено. їм наказали роздягтися догола, а шмаття й гольцшуги кинути в одну загальну купу. Команда пролунала уривчасто й різко, як постріл. Хто зволікав, того «ворушили» есесівці. Вони добре знали, що людина, роздягнута догола, більш ніж роззброєна: вона вже не здатна ні на який опір. Освенцімські катюги мали високу «кваліфікацію», кривавий досвід. У них все було враховано й зважено до дрібниць.
Щоб остаточно паралізувати «сировину», безпорадне юрмисько голих, напівживих людей вигнали з барака на сніг, наказали шикуватися. Хто падав, тому ставали чоботом на горло. Тут уже не дотримувалися тиші: хто ридав, хто молився вголос, хто стогнав, хто кричав — глухо, здавлено. А більшість лише мовчки цокотіли зубами. Над страшною колоною голих людей-привидів стояв стоголосий стогін.
Табір спав. Могильна тиша окутувала Біркенау. Чорні бараки, засипані снігом, здавалися безлюдними й мертвими. У цій сніговій пустелі стояло триста голих, агонізуючих людей, для яких вогонь крематоріїв був тепер єдиним порятунком. Поглядаючи на годинники, есесівці нервували: до Нового року лишалося тридцять хвилин, і вони розраховували за цей час встигнути здати «сировину», щоб дістатися до найближчої есесівської казарми і вчасно підняти келихи. Адже то для них у бенкетному залі накриті столи.
Машини не забарилися. Фари освітили майданчик з живими привидами. Розвернувшись, грузовики підійшли заднім ходом впритул до колони. З них висипали освенцімські зопдеркомандівці — вгодовані, сильні, як бугаї, просякнуті міцним перегаром шнапсу. На грудях у кожного — єврейська шестикутна зірка, на лівому рукаві — чорна пов’язка з білим написом готичними літерами: «Sondercomando». Це були наймерзенніші типи, в яких не залишилося нічого людського, які за есесівський харч і шнапс добровільно завербувалися й пішли в зондеркоманду, щоб вижити на смерті мільйонів — у тому числі й на смерті таких же євреїв. Тисяча зондеркомандівців обслуговувала крематорії, газові камери і смоляні ями. Це вони палили людей, кидали у пекельний вогонь єврейок з немовлятами на руках, гвалтували, вбивали, вішали, виривали у жертв золоті зуби, у тигельках переплавляли їх на злитки і відправляли в рейхсбанк доктору Функу.
Зараз серед них мотався, як сатана, вогненно-рудий Камінський — капо зондеркоманди, прозваний Рудим Дияволом. Володя одразу впізнав його, бо півроку тому у центральному освенцімському таборі уже бачив Камінського. Тепер, незважаючи на свою огрядність, він спритно шастав між машинами, як той розбурханий кажан, і хрипким голосом командував.
Грузовики були вже інші, без брезентових тентів і сталевих сіток: п’ятитонні самоскиди, призначені для обслуговування крематоріїв.
Усім — у машини! Даю одну хвилину! — скомандував Рудий Диявол.
Ніхто із задубілих на холоді дистрофіків не міг власними силами вилізти на кузов, та це й не вимагалося — усе робили зондеркомандівці. За якусь хвилину три сотні в’язнів і сотня трупів були вкинуті в машини, як тріски. Дивуватись не доводилось, бо через криваві руки зондеркомандівців уже пройшли мільйони жертв, у них були свої навички і розподіл обов’язків: одні жбурляли, інші, на кузовах, ущільнювали «сировину». Усе робилось блискавично, за лічені секунди. Есесівці, оточивши майданчик і спостерігаючи за роботою зондеркомандівців, аж посвистували від утіхи.
Володя опинився на передостанній машині. Закинув його туди сам капо Камінський. Спочатку вдарив по потилиці. Володя зігнувся, падаючи вперед, і тієї ж миті Камінський підхопив його, як дровину, і ривком кинув у кузов. Володя упав на купу живих тіл. Попід бортами стояли шестеро зондеркомандівців, пильнуючи, щоб жодна жертва не вистрибнула з машини.
Поїхали! — заревів Камінський.
Машини рушили з місця. У Володі похололо під серцем, а череп немовби стиснуло залізним обручем. Обабіч машини пропливали чорні, як домовини, бараки, вишикувані в чіткі, прямі лінії. У них зараз спали тисячі в’язнів, яким теж судилася оця недовга дорога — до крематорію. Володя підсвідомо рахував лінії бараків, фіксуючи в пам’яті схему планування табору, різні прикмети, орієнтири — канави, стовпи, сторожові вежі тощо. Ця звичка виробилася сама собою, оскільки весь час у тюрмах і таборах його не полишала думка про втечу. В тюрмі йому запам’ятовувалась кожна подряпинка на стіні камери, на гратах, на підлозі, стелі, дверях, кожен гудзик на мундирі наглядача, обриси кожного ключа у низці, яку той тримав у руці. Запам’ятовувались камери, коридори, сходи, кабінети слідчих, мури, ворота, дороги, загороджувальні системи, кожний стовп і кожний камінь — все, що бачили очі, чули вуха. Так само і в концтаборах. За роки лютої неволі виробилась звичка «фотографувати» в пам’яті усе. Своєю спостережливістю Володя не раз, бувало, вражав побратимів...
Чорну крижану ніч розрізають промені потужних автомобільних фар. Вздовж дороги і довкола табору — сліпучі освітлювальні смуги загороджувальної системи. А далі — величезні штабелі дров для спалювання людей, білий від інею чагарник і сиві дерева довкола крематорію. А ось і кінець мученицького шляху — крематорій. Територія його обнесена ще однією стіною колючого дроту під струмом високої напруги. На залізних воротях — величезний щит із застереженням: вхід стороннім суворо заборонено. Прибульців це не стосувалося, бо вони тут не сторонні, а головні «гості»...
Біля воріт крематорію десятків зо два есесівців з вівчарками на повідках. Наїжачена шерсть, вискалені гострі ікла, разом зі скаженим гавкотом із червоних пащ вириваються клубки пари. Через кілька секунд виринає, як з-під землі, широка, приземкувата споруда з червоної цегли — з квадратним, вогнедишним димарем, в оточенні акуратно підстриженого декоративного чагарника. Автомобільні фари освітлюють чагарник, дерева, і Володя бачить усе. У рідному селі Селезенівці, біля ставка, де в дитинстві цілими днями пропадав на ковзанах, схожа картина: осокори, вільхи, верби, срібні, аж сиві од паморозі... Дивно, що в хвилини дикого жаху він згадав про це.
Грузовики зупинилися на витоптаному сотнями тисяч ніг «майданчику смерті» перед входом до крематорію. Саме звідси жертви йшли «на люфт», а точніше — спершу входили в широко розкриті залізні двері приміщення газової камери, де їх душили газом, а потім — уже мертві — потрапляли в печі, де їх спалювали. Якщо ж приречені були новачки, які щойно зійшли з поїзда, їх вели до головного входу, а далі вони спускалися по кам’яних сходах у підвал, де була обладнана роздягальня. З роздягальні через другі двері вони потрапляли в «душову» — тобто безпосередньо в газову камеру, обладнану під лазню. Перший і другий крематорії в Біркенау були найбільші. Крім головних входів, вони мали ще й чорні, розташовані з тильної сторони. Чорний хід являв собою похилий бетонний спуск без сходів, який він прямо в газову камеру. При газації старожилів Освенціма камуфляж був ні до чого, оскільки обманути таких в’язнів неможливо. В цьому випадку есесівці спершу намагалися фізично знесилити жертву, приголомшити її, а потім уже знищити.