Страница 73 из 87
З коридора долинув шум: санітари виносили ще одного мертвого. Його поклали біля Сашка — за кілька метрів від Володі. То був Франц Норден. Широко розкриті мертві очі, закривавлений рот, на задубілому тілі численні рубці шрамів — мабуть, ще з часів першої світової війни. Ще один удар в серце Володі...
Прибула лайхенкоманда, тобто команда трупоносців з великими ношами в руках. Сашка і Франца поклали на перші ноші, зверху навалили ще трьох і понесли до трупарні. За ними — ще п’ять чи шість таких же катафалків. Володя не міг відірвати погляду від тієї скорботної вервечки: то могла бути і його доля... А може, вона ще попереду?.. Мабуть, він надто задивився, бо Круцифіксалілуйя, гавкнувши, уперіщив його оранжевою гумою.
Що, теж захотілось в трупарню? Можу виписати путівку!
У Володі вистачило сил чітко виструнчитися. Задоволений Круцифіксалілуйя відійшов з виглядом переможця.
Нарешті дозволили заходити в ревір. Похитуючись, як у маренні, уцілілі ревірники побрели по коридорах, розтікалися по своїх штубах. На нарах тепер попросторішало. Сильніші й активніші заходилися розтирати собі руки, ноги, вуха. У багатьох обморожені пальці ніг, та ще більше просто застуджених. Кожний відчув на своїй шиї смертельний зашморг, який затягувався дедалі тугіше. Таки й справді, ревір — це страхітлива могила для напівживих.
Володю пронизала пекуча, як вогонь, думка: «Вирватися звідси!»
13
Ревір спорожнів лише до вечора. А увечері, після повернення у табір арбайтскоманд, коридори й туалети знову були забиті людьми — вишикувалася черга на прийом. Поштовхавшись у цьому юрмищі, Жора знайшов Хельмута і, давши йому п’ять сигарет, почав просити дозволу на побачення. Той, очевидно, відчув, що цей хлопець готовий віддати все, аби дістати такий дозвіл.
П’ять штук? Чи не дешево? А те забув, як учора ви мене поставили під удар? Поки ти займався сюсюканням зі своїм дохлим братиком, я мусив сторожувати, як пес. Я ж ризикую втратити свою посаду! Ні, так не піде! — категорично відрубав Хельмут.
Я приноситиму сигарети завжди! — пообіцяв Жора.
Замість обіцянок я волію брати готівкою. Все! Не мороч мені голову, бо можу розізлитися.
На! Останні! Я ж тримав їх для лікаря, бо хочу забрати Вальдемара з ревіру,— у відчаї признався Жора, віддаючи Хельмуту останні п’ять сигарет.
О-о, тепер можемо й поговорити. Отак би зразу,— подобрішав Хельмут і повів Жору в штубу. На ходу повчав: — Без перевесла снопа, голубе, не зв’яжеш, а без мене діло не витанцюється. Можу допомогти забрати Вальдемара, але за це даси мені ще пачку сигарет. Сам знаєш, що глиняному горшку з чавунним котлом не битися, а тобі зі мною — й поготів, бо зітру на порошок. Отже, не мнися, як непорочна дівиця, а хапайся за те, що пропоную, то, може, що й витанцюється. А будеш конозитись, то...
Це прозвучало як попередження чи навіть погроза.
Але ж я зараз не маю нічого! — з відчаєм вигукнув Жора.
Даси протягом трьох днів. Життя Вальдемара буде заставою. Згода?
Зухвала вимога Хельмута обурила Жору, однак становище безвихідне. Не прийняти вимогу — значить, поставити під удар життя Володі. Крім того, Жора уже знав про операцію «холод», в результаті якої спорожнів ревір і заповнилася трупарня. А головне, Хельмут недарма носив зелений вінкель, був кримінальником і не випадково ж затесався в ревір, ставши помічником убивць. У ньому притаївся хитрий і небезпечний хижак, якого не так-то просто було розкусити з першого погляду. Однак Жора зорієнтувався правильно.
Згода! — сумно погодився він.
Чудово. Зараз побудеш з Вальдемаром на нарах — але щоб тихо, як миші. А я піду па розвідку,— сказав Хельмут, завівши Жору в штубу.
Поки не було Хельмута, Жора з Володею встигли обмінятися думками, обговорити становище. Вони вирішили добитися виписки Володі з ревіру за будь-яку ціну. «Я мобілізую усіх моїх хлопців — зберемо пожертвування, а може, щось зароблю спіном. Розіб’юсь, але сигарети роздобуду! І не пізніше як післязавтра заберу тебе!» — запевнив Жора.
Повернувся Хельмут з вузлом в руках, змовницькі кивнув, щоб злазили.
На ось, надінь і йдіть за мною,— простягнув Володі в’язнівський халат і гольцшуги. Уже в коридорі пояснив: — Лікарі не потрібні. Матимете справу зі старшим писарем ревіру Максом. Чоловік він покладистий, можливо, й знайдете з ним спільну мову. Скажіть, що ви російські німці, ще ненавидите «Іванів». Макс страшенно не любить «Іванів». А щоб легше було говорити, ось вам три сигарети. Позичаю. Пригостіть Макса, розтлумачте йому, що ви кревні брати, хочете разом працювати на будові. Та не забудьте, що довго затримуватись у Макса не можна, бо як застукає начальство... Тоді я не знаю вас, а ви — мене...
Хельмут тут же щез, а вони постукали в двері, на які він таємниче показав. Почули «герайн!», зайшли, знявши шапки, привіталися і поштиво зупинилися біля порога. Це була невелика, але затишна й чиста кімната з двома двоярусними койками, кількома вузенькими шафками, столом і табуретками. Посеред кімнати стояла залізна грубка — в ній весело гоготів вогонь, розливаючи довкола благодатне тепло. В цій кімнаті жили проміненти з числа «зелених» — три лікарі і старший писар Макс — у минулому знаменитий фальшивомонетник, картяр-шахрай і аферист, а тепер «почесний» в’язень і старший писар ревіру.
У кімнаті він був сам, щось писав, задоволено мугикаючи собі під ніс, і на пришельців навіть не підвів голови. Хлопці м’ялися ні в сих ні в тих, побоюючись, щоб хтось не притарабанився й не завадив розмові. Нарешті Макс закінчив писати, клацнув порожнім портсигаром, виразно подивившись на нього, а потім на хлопців. Не довго думаючи, Жора підскочив й поклав три сигарети в портсигар з такою артистичною невимушеністю, буцім робив це уже сотні разів.
Пане старший писарю! Ми так багато чули про вас, давно знаємо вас як чудову людину. Власне, це й привело нас сюди, бо ж, як відомо, до людей добрих усі тягнуться,— сказав Жора з такою щирістю, що Володя аж злякався, як би не передати куті меду.
Але Макс дружелюбно заусміхався, з насолодою закурюючи. Очевидно, йому подобалось, коли його хвалять, та ще й при цьому пригощають. Він виявився дуже говіркий та занадто хитрий і, перебивши Жору, тут же почав теревенити про свої міцні зв’язки з впливовими табірними промінентами і навіть з есесівцями.
Куди б не. закинула мене доля, я скрізь мав силу-силенну друзів,— вихвалявся Макс. — Щоправда, серед них нерідко траплялися падлюки та негідники. Взяти хоча б Зеппа — капо штрафної команди. Скільки добра я зробив для нього! І що ж ви думаете? На сьогоднішній день цей фармазонщик заборгував мені сорок пачок сигарет. Сорок пачок! І, як видно, не скоро збирається розрахуватися. А всьому причина — мій добрий характер. На цьому всі спекулюють. Я вже собі поклявся: досить! Зась! Скільки можна! Що я вам — дійна корова? Так я слухаю вас: що привело вас до мене?
Жора коротко виклав суть справи.
Гм-м. А звідки ви? — поцікавився Макс.
З тринадцятого блоку.
Ні, мене цікавить, з яких країв будете?
Ми — німці з Росії,— не змигнувши оком, сказав Жора.
Невже? — здивувався Макс. — Така чиста, правильна вимова і раптом — з Росії...
Кожний справжній німець повинен мати чисту, правильну вимову. Рідну мову треба любити, як неньку і як вітчизну. Так вчили нас батьки,— з пафосом відповів Жора.
Це правильно,— погодився Макс, розплившись у широкій усмішці. — Ну, а як потрапили в «санаторій»?
Дуже просто. Добровільно поїхали у Німеччину на роботу, щоб допомогти рідному фатерлянду і трішки прибарахлитися. Ви ж, мабуть, чули, які в Росії злидні? При цареві німці щось мали, а при більшовиках ми просто старцювали. Нас із світу зживали! Та мені з братом не повезло і в Німеччині. Потрапили в якийсь паршивий робочий табір — просто жах! Утекли, щоб підшукати кращу роботу. Звичайно, попалися — і ось тепер ми тут. Доведеться потерпіти до кінця війни...