Страница 64 из 87
Минали роки. В сімнадцять літ я мав дворічний стаж пакувальника на картонній фабриці, не кажучи вже про гори перепраної і перепрасованої білизни — чужої білизни! А згодом мене забрали в армію. Солдатська служба и німецькому війську ніколи не була легкою. Вона завжди грунтувалася на дикій, отупляючій муштрі, на приниженні людської гідності, на виснажливих фізичних перевантаженнях. Усе це мало сприяти «залізній дисципліні, військовому духу і прагненню перемоги». Мене виручало тільки неабияке фізичне загартування. Мріялось: відслужу, повернуся в Кельн, здам екстерном на атестат зрілості, працюватиму і вчитимусь далі. І нехай там що, але доб’юся свого — стану вчителем математики. Та якраз почалася війна, усі мої плани і надії рухнули, я відразу ж попав на Західний фронт...
Серпень 1914 року, перша світова війна. Під Льєжем гримотять німецькі важкі гармати, з гуркотом лопаються броньовані ковпаки французьких польових укріплень під ударами важких снарядів. 18 серпня правий фланг німецьких військ почав навальний наступ. Французи та англійці цинічно відступали, німці блокували Антверпен. Почалася вирішальна битва на Марні, в якій довелося взяти участь і мені. Обстановка склалась так, що здавалось: перемога не за горами! Але французи, мобілізувавши всі автомобілі Парижа, у вирішальний момент підкинули свіжі сили і вперше зупинили німців. Битва на Марні залишилася в пам’яті, як суцільне криваве побоїще...
Я був витривалим солдатом, вихованим у дусі німецького патріотизму й відданості Гінденбургу. Воював, мабуть, непогано, бо 8 вересня мене нагородили Залізним хрестом. Таку нагороду в нашому полку одержали тільки три чоловіки: один унтер і двоє рядових. Увечері, коли стих гуркіт бою і припинилась артилерійська канонада, ми зібралися в бліндажі оберфельдфебеля Шульца, щоб відзначити що подію. Шнапсу було в достатку, консервів — теж, а тут ще й роздобули десь дві пляшки справжнього рейнвейну. Настрій у всіх піднесений. Серед нас, нагороджених Залізним хрестом, був солдат Адольф Шікльгрубер. Ми з ним були майже однолітки, чи не наймолодші в полку, отож трималися купи. За імпровізованим столом із снарядних ящиків ми сиділи поруч. Мій новий знайомий не палив, не пив, не вживав вульгарних слів у розмовах, та й взагалі був дуже мовчазний. Оберфельдфебель Шульц, сп’янівши, сказав, звертаючись до мого приятеля: «Послухай, Адольфик, ти тепер кавалер Залізного хреста і повинен бути справжнім лицарем. Але лицарського в тобі нема ні на пфеніг: сидиш, як непорочна гімназистка, не куриш, не п’єш і взагалі навіть не схожий на солдата, який пройшов крізь вогонь війни. Невже усі австрійці отакі ганчірки?»
Я бачив, як спалахнули щоки у мого колеги, як нервово пересмикнулося його обличчя. Але він узяв себе в руки і не обмовився й словом, лише нервово тарабанив пальцями по ящику. Акцент видавав у ньому австрійця, це й стало причиною уїдливих кепкувань пруссака Шульца. Я вирішив стати на захист Адольфа.
Гер оберфельдфебель, хіба лицарство полягає в грубощах і в тому, хто більше випив? Навпаки, лицарство — у благородстві, честі й гідності людини,— сказав я голосно, сам злякавшись своєї сміливості.
Мовчати! — гаркнув Шульц і передражнив: — «У бла-го-род-стві»... Що ви, жовтороті, розумієте в тому благородстві? Цвірінькаєте, як горобці, та ще й намагаєтесь повчати старших! У цьому корінь усіх наших бід. Мабуть, по ваших сідницях не гуляв ні батьківський, ні солдатський ремінь, а шкода!.. Пропоную тост за справжнє, німецьке, залізне лицарство, щоб ніщо ніколи нас не зігнуло! Прозіт!
«Справжні лицарі» напилися, як свині. У бліндажі стоим галас, висів цигарковий чад, а ми з Адольфом немовби усамітнилися. Ми обмінялися десятком фраз, з яких я дізнався, що до війни він мріяв стати художником, вчився у Віденській художній академії, яку не встиг закінчити, і що у нього нема нікого, хто міг би допомогти матеріально. Я зрозумів, що він бідний, як і я. Це ще більше потягло мене до цього хлопця. Імпонувала мені і його стриманість, мовчазність. І навіть очі — якісь зеленкуваті, грішки нібито вирячені, — здавалось, випромінювали душевно тепло, заспокоювали і приваблювали. Одне слово, мені він тоді дуже сподобався. «Адольф, що думаєш робити після війни?» — запитав я його. «Не знаю... там буде видно...» — якось невпевнено відповів він.
У бліндажі п’янка була в розпалі, на нас ніхто не зверши уваги. Ми ще довго говорили б, але несподівано пролунала команда: «Усім по місцях!..» Вилетіли з бліндажа, неначе викинуті вибухом. Потім виявилось, що це була помилкова тривога. Уже в своєму окопі, перебираючи в пам’яті події дня, я згадав, як гаряче потиснув мені руку Адольф після того, як я став на його захист перед знахабнілим Шульцом. І навіть засумував, що ми і Адольфом не встигли попрощатися та обмінятися адресами.
На другий день зовсім несподівано припинився наступ німців. Навіть гірше: почали відступати до річки Ене. Це був прорахунок нашого командування, яке неправильно оцінило обстановку. Цим скористалися французи та англійці й розпочали переслідування. Але німецькі війська, швидко отямившись від паніки, зарилися в землю й зуміли створити міцну оборону. Після жорстоких боїв, які велися з поперемінним успіхом, фронт стабілізувався на всьому просторі від Альп до Північного моря.
Саме тоді, 9 вересня 1914 року, під час відступу до річки Ене я був поранений, і мене відправили у тиловий госпіталі.. А коли вже видужував, раптом захворів на тиф. (омилося пройти ще через кілька госпіталів, аж поки по виписали в команду видужуючих, а через деякий час підправили на формувальний пункт. Так я знову опинився на фронті. І в січні 1916 року, в першому ж бою, знов був поранений. Найбільше дісталось правій руці: вона вся була потрощена осколками, відбило два пальці. У тиловому госпіталі в місті Вюрцбург мене гарно позаштопали й підлікували.
Наприкінці березня я з радістю попрощався з лазаретом, де так багато надивився людських страждань, і, одержавши одяг, документи, продукти й гроші, вийшов у госпітальний двір. На душі було радісно і водночас сумно. Радісно — від усвідомлення, що вцілів у тій кривавій м’ясорубці, сумно — від усього пережитого. Але все це уже позаду, а попереду — зустріч з вітчизною. Війні, боям, атакам, траншеям, бліндажам і окопам, вошам, тифу і госпіталям, генералам, офіцерам і грубим унтерам — усьому й усім можна було сказати «прощай!» Я більше не вояка! Я інвалід, і плювати мені тепер на всіх генералів і унтерів, разом узятих! Я відвоювався і знову вільний, я сам собі пан! І хоча в країні розруха, майбутнє мене не лякає, адже я молодий, повний енергії, надій і оптимізму...
Я закурив у дворі госпіталю, постояв з хвилину, солодко затягуючись димом. В цей час у двір заїхав цілий санітарний обоз: привезли поранених. Десятки санітарів снували з ношами, переносячи важкопоранених у будинок госпіталю, ходячі ж хворі самі злазили з санітарних возів і дибали до приймального пункту. Лице одного з них здалося мені знайомим. Поки він злазив з воза, я дивився на нього, намагаючись пригадати, де і коли я міг його бачити. Якраз був похмурий березневий день, сніг ліпив разом з дощем, тож і цей чоловік, як і всі поранені, був обкутаний промоклою ковдрою і скидався більше на полоненого, ніж на солдата. Права його рука, уся в бинтах, висіла на марлевій косинці, підв’язаній до шиї. Я підійшов ближче і пильно подивився на бліде, стомлене, заросле щетиною лице.
Здрастуйте, Франц,— сказав він, посміхнувшись.
Адольф! Та чи ж це ти?! — скрикнув я і кинувся його обіймати, як рідного брата.
У пам’яті ожив далекий вересень 1914 року, незабутній вечір у бліндажі з нагоди нагородження Залізними хрестами... Оце так зустріч! І почалася та розмова, яка складається в основному з радісних вигуків: «А пам’ятаєш?» Як не пам’ятати, фронтова дружба не забувається...
До нас підійшов офіцер санітарної служби. Він був «під градусом», але зрозумів, що зустрілися фронтові друзі.
Вам як єфрейтору і кавалеру Залізного хреста дозволяю п’ятнадцятихвилинну прогулянку,— сказав він Адольфу.