Страница 62 из 87
Раз чи двічі на добу в ревір з’являвся Круцифіксалілуйя, або, як його ще прозвали, «диспетчер смерті». Він записував кількість трупів, звіряв їхні номери і стежив за відправкою до трупарні. Цей меломан, що вчився грати на акордеоні, любив повеселитися. Особливо полюбляв першу штубу, бо вона найбільша, а йому кортіло численної аудиторії. Тут «диспетчер смерті» влаштовував імпровізовані «вистави», потішаючи санітарів ревіру. Наприклад, змушував хворих скандувати гасла й афоризми: «Одна воша — твоя смерть!», «Чистота — запорука здоров’я!», «Я сюди прийшов — я звідси не вийду!» При цьому добивався чіткої, «музичної» синхронності голосів.
Цей «жартівник» у золотих окулярах вислуховував рапорти санітарів і штубових, забавляючись складеним учетверо аркушем паперу. Він бачив, як дивляться приречені на той аркуш, в якому для деяких був записаний вирок. За заздалегідь складеним списком він відправляв в ізолятор важкохворих. В ізоляторі для «профілактики шлунка» тримали без води і їжі, доки не помреш. Це стосувалось дизентерійних хворих. Порядок номерів, яких викликали, угадати наперед було неможливо, тому кожен з жахом чекав виклику, а це давало неабияку насолоду катові.
Начальник ревіру Сірий Вовк з’являвся рідше, зате за півгодини він встигав обійти усі приміщення, розсипаючи удари наліво й направо. Після кожного його візиту десятки людей, харкаючи кров’ю, помирали.
Лікарі, санітари і прибиральники, усі як один були з числа німецьких «зелених» — тобто кримінальні злочинці. Усі жорстокі — хто більше, хто менше. І не дивно, адже ці «кадри» для роботи в ревірі підбиралися і виховувалися Сірим Вовком та Круцифіксалілуйя. Один тільки єврей-музикант нікого не мордував, оскільки, крім уроків гри на акордеоні для Целлера, не займався більше нічим. Талант музиканта поки що рятував його від сваволі садистів і вбивць, які, як не дивно, теж любили музику...
В обід принесли бачки з баландою. В каламутній ріденькій юшці, як інфузорії, сиротливо плавали малесенькі шматочки пропущеної через машинку недовареної брукви. Двохсотграмовий черпак цього жалюгідного пійла був єдиним засобом існування мешканців ревіру. Бачки з баландою здавалися галюцинацією, сумним плодом хворобливої уяви, а солодкуватий запах гарячої баланди викликав спазми порожнього шлунка.
Хельмут роздавав баланду по списку, голосно викрикуючи номери. Баланду наливав у іржаві, пом’яті бляшанки. Ті, хто одержав свою порцію, повинні негайно її проковтнути, а порожню бляшанку передати іншому. Але кожний намагався затримати хоча б на секунду цей «посуд», аби ретельно його вилизати, за що отримував «добавку» — удар гумовим києм від іншого санітара.
Під час роздачі баланди навіть безнадійні дистрофіки раптом оживали і, мобілізувавши усі свої сили, злазили з нар, з божевільним блиском в очах поспішали в коридор, боячись втратити те, про що вони з болісним нетерпінням думали протягом нестерпно довгих годин. І — дивна річ! — у цій колотнечі можна було почути навіть жарти, якими хтось намагався розвіяти дику нервозність.
Хлебчи, Ванька, щі лаптями, поки гарячі. Вони тлусті, як бараняча щерба! Запасайся калоріями до великодня! — насмішкувато підбадьорював хтось. — Лови калорії, їх у твою миску штук з десять залетіло, а вітамінів — цілий ківш. Кріпи організм, поки не попав у трупа рию!
Щоправда, ці рідкісні сплески жартів повисали в повітрі, не викликаючи ніякої реакції. Загальна увага була прикута до процесу роздачі. Більшість дистрофіків розпачливими, зацькованими очима дивилися на бачок з баландою, нервово тупцюючи на місці. Інші, проковтнувши свою порцію, намагалися випробовувати щастя й далі: шикувалися в другу чергу, сподіваючись одержати добавку після закінчення роздачі, хоча наперед було відомо, що її не буде. А деякі, випивши свою порцію, одразу ж поверталися в штубу, лягали на нари, заплющували очі, аби нічого не бачити й не чути, щоб зберегти ті жалюгідні рештки сил, що ледве жевріли в змученому тілі.
Володя стояв, спершись на стіну, і чекав своєї черги. Це було дуже важке вичікування, хоча черга просувалася швидко. Металевий дзвякіт черпака, хлюпання баланди викликали спазми голоду. І раптом Хельмут оголосив, що роздача закінчена, баланди більше немає. Розум не міг збагнути почуте. Перед очима попливли жовті кола. Хапаючись за стіни, Володя якось доплентався до першої штуби...
Минуло дві доби. За цей час Володя жодного разу нічого не їв і не пив. Відчував катастрофічне згасання сил, не було вже ніяких бажань, крім одного: ще хоч раз побачити Жору, попрощатися з ним.
Тим часом ревірні жорна повільно, але впевнено перемелювали тих, хто сюди потрапив. Минулої ночі один збожеволів. Під ранок, коли все затихло, він схопився, немов уколотий шилом, люто лаявся, чухмарився, істерично кричав щось нерозбірливо, потім упав на тверді дошки нар, заливаючись моторошним, диким сміхом. З’явилися розлючені санітари, але нещасний уже не реагував на удари, що сипалися на нього, і ще дужче реготав, аж поки його не оглушили гумовими киями.
Удень прийшов сам Круцифіксалілуйя: вирішив простежити за божевільним, за його поведінкою. «Диспетчер смерті» стояв посеред штуби, картинно, руки в боки, і з якоюсь садистською насолодою слухав напади реготу в хворого. Божевільний неначе чекав цієї зустрічі: з несподіваною проворністю зіскочив з нар, зупинився перед Круцифіксалілуйя, посміхаючись важкою, недоброю посмішкою. І, немовби позбавившись божевілля, раптом сказав цілком осмислену фразу:
Здрастуй, диспетчер смерті, давно не бачилися з тобою, голубе!
Круцифіксалілуйя нутром відчув небезпеку. Його рука машинально потяглася до парабелума. І в ту ж мить божевільний блискавично, немов шуліка, вчепився своїми кістлявими пальцями в горло шарфюреру. У того очі полізли на лоба. Тільки фізичне безсилля нападника врятувало шарфюрера Целлера від смерті. Він з трудом відкинув божевільного і тут же розрядив у нього обойму, поранивши при цьому ще кількох в’язнів. І швидко вийшов.
Усі зі страхом чекали масової розправи. Випадків, коли хтось із в’язнів піднімав руку па есесівця, в історії таборів було небагато. І кожного разу — масова розправа. Це було відомо всім.
Однак цього разу обійшлося без екзекуцій. Целлер, який сам побував якусь мить в пазурах смерті, пережив хвилини страху й потрясіння, боявся, щоб про це не дізналися есесівці та не підняли на сміх: мовляв, який же ти есесівець, якщо дистрофік душив тебе за горло! Усі розуміли ситуацію. Санітари з ревіру удавали, що нічого не сталось. Та, власне, ніхто нічого й не бачив, бо в штубі в момент пригоди не було нікого з персоналу, а якщо хтось і чув постріли, то який же дурень побіжить на постріли! Прийшли згодом, мовчки віднесли розстріляного у трупарню, а поранених забрали в тифозний ізолятор, який був одночасно і карцером.
Ця подія справила на Володю, як і на інших хворих, тяжке враження, бо ще раз нагадала про глуху безвихідь. Ішов уже третій день Володиного перебування в ревірі. І якраз у цей день сталося диво: припинилася кровотеча. Молодий організм все ж таки переміг страшну хворобу. А увечері прийшов Жора! В штубу його привів Хельмут.
У нас тепер новий капо. Мерзотник, звісно. Але все ж таки щось робимо. Знову ухекали кілька ящиків э цінним обладнанням. Не забуваємо й про букси. Зараз у нашій групі знову дванадцять чоловік — залізні люди! Таємно провели серед вільнонайманих збір пожертвувань. Зібрали тридцять штук сигарет і кілька шматків хліба. Для тебе. Підсмажили сухарів. Ну, а сигарети діють краще, ніж золото. Десятком сигарет підкупив свого штубового — відпустив аж до відбою. А десять дав Хельмутові. Тепер у мене з ним контакт. Завтра він мене знову впустить, і я щось тобі принесу — маю ж бо в запасі ще десять штук сигарет. Тримайся, малюк! Ми поставимо тебе на ноги! І остання, найголовніша новина. Слухай уважно,— сказав Жора і, нахилившись до Володиного вуха, продовжував пошепки: — На смітнику ми знайшли пожмакану німецьку газету — берлінська, фашистська, та ще й за минулий місяць. Однак ми її уважно прочитали. Виявляється, «відважні» повітряні аси Герінга уже «наносять бомбові удари по ворожих комунікаціях і скупченнях більшовицьких військ, зокрема, по залізничній станції Київ, а також по самому місту». Отже, дорогий малюк, Київ уже звільнено!