Князь Єремія Вишневецький

— Хто ж це трубить? Чи ворог, чи неворог? — тихо спитала Гризельда неначе сама в себе.

Усі мовчали, неначе остовпіли. Тодозя стояла ні жива, ні мертва. Труба загучала вдруге ще дужче і розсипались співучі гуки по садку од краю до краю. Хтось застукотів у браму шаблею, неначе зацюкав сокирою.

— Ой козаки! Це Кривоносів загін! Ой мати божа! спаси нас і заступи! — тихо промовила баба й почала хреститись та тихо промовляти молитву.

Гризельда перша опам'яталась і чогось зирнула на Тодозю. Тодозі здалося, що Гризельда постерігає її потайні думки, знає навіть, що вона бачилась з Кривоносом та з козаками вранці на місті, напевно вже знає, що її намовляли на зраду. Вона опустила віки на очі й похилила голову, мов винна людина.

Не встигла Грнзельда ступити кільки ступенів до палацу, як прибіг вістовець шляхтич і крикнув:

— Ясновельможна княгине! прибув ясновельможний князь з купкою своїх жовнірів і вже в'їжджає в браму.

Усі перехрестились. У всіх очі одразу повеселішали. Усі неначе пожвавішали й заворушились. Почулись задержані зітхання. Тодозя стояла бліда, наче мрець.

«Як привітає мене тепер князь? Що він мені скаже?» — думала Тодозя й почувала, що в неї серце неначе замирає, перестає кидатись, от-от спиниться. В неї запаморочилась голова. Вона опустилась на лавку, наче нежива. Руки й ноги наче похололи. В садку стало чути брязкіт шабель та стукіт кінських копитів: жовніри вскочили в браму прожогом.

— Може це козаки гнались за князем, а він утік у Вишневець та ховається в замку, — обізвалась одна панна. — Ой мати божа! спаси нас і помилуй! Що то буде, що то буде?

Гризельда попростувала до палацу. Але не встигла вона ступити кільки ступенів, в садку на стежці несподівано з'явився князь Єремія, припалий пилом, аж чорний, неначе він вискочив з пожежі. Він став ще худіший, неначе його тіло вкрай виснажилось од походів та битв. Уста були смаглі, наче сухі. Тільки здорові очі стали ще більші й блищали, неначе у слабої людини, котра слабує на груди сухотами.

Гризельда кинулась до його назустріч, вхопила йоги руками за плечі й припала лицем до персів. Білі руки пірнули в порох, котрим припали князеві плечі, трохи не на палець.

— Ти живий і здоровий! — крикнула Гризельда.

— Як бачиш, моя дорога, живий і здоровий. Але прибув до тебе на час — на годину, щоб побачитись з тобою та оглядіти замок.

— А я ж про тебе не мала ні чутки, ні звістки. Не знала, де ти повертаєшся, де ти пробуваєш; не знала, чи ти живий, чи може вже тебе й на світі нема! — говорила Гризельда.

— Не дамся я живцем в руки козакам і швидше вони накладуть своїми головами, ніж я поляжу в битві. Усі панни й баби кинулись до князя цілувати його руки. Позад усіх приступила до князя і Тодозя й поцілувала його чорну сухорляву руку.

— О! і ти, Світайлихо, тут! Добре зробила, що виїхала з Лубен. Певно ти вже пристала до поляків, перейшла й на католицьку віру.

— Ні, князю, ще не пристала та й не...

— Ну, ну! годі тобі! Коли прибула сюди, то ти вже наша. Але чого ти стала така бліда, заниділа та мізерна? Чого ти така захуджена, неначе спостилась, або що? Де ділись твої рум'янці? — спитав князь.

— Зостались в Лубнах. Там я їх погубила і вже мабуть не найду їх до самої смерті, — тихо промовила Тодозя.

Князь придивився до неї пильно й втупив гострі очі в її вид. Тодозя, бліда, стривожена й заплакана, стояла перед ним, неначе тінь давньої веселої рум'яної Тодозі. Вона пізнала по його очах, що в серці в його не спахнув анітрішечки той огонь, що загубив її веселий вік в Лубнах.

Єремія взяв Гризельду під руку й повів до палацу. Панни й двірські слуги пішли слідком за ними. Йдучи стежкою, Єремія оповідав Гризельді, як його піддані в Немирові збунтувались проти його, не пустили його посланця в місто, як він страшно покарав немирівців, розпилював, розрубував пополовині, здирав з живих шкуру, саджав на залізні палі, обливав окропом. Тодозя все те чула й ніби замерла, слухаючи оповідання про страшну кару над немирівцями. На неї вперше напав страх, найшло каяття, що вона покохала такого страшного чоловіка, покохала страшного катюгу України: їй стало дуже жаль тих безщасних немирівців, тих старих запорожців, замордованих князем в Немирові.

«Кого ж це я покохала? Для кого ж це я покинула рідний край, покинула родину, рідну оселю? Я покохала страшного ворога моїх братів, мого рідного краю. Пролив він багато нашої безвинної крові. Виточить він усю кров з рідної України, щоб запагубити її навіки, щоб дати змогу й силу полякам запанувати на Україні», — думала Тодозя, йдучи слідком за князем до палацу.

З князем Єремією прибули й Корецький та Осінський; прибуло ще кільки панів сусідів, котрі довідались, що Єремія завернув до Вишневця. Усі вони просили поради в Єремії. Дрібні шляхтичі поприставали до його війська, ставали під його руку, шоб оборонятись од козацьких загонів.

Завештались кухарі, розпочали готувати розкішний обід для панів. Драгуни сповнили замок, товпились з кіньми на дворах. Тихий палац в одну мить став ніби військовою твердинею, готовою до оборони од козацького нападу. Незабаром пани сіли за багатий обід, розпочали бенкет. Вже аж смерком гості роз'їхались додому. Єремія пішов оглядати окопи, частоколи та баркани кругом палацу. Передніше йому і в думку не приходило, щоб козаки дійшли до Вишневця й вчинили на його напад. Він вважав на Вишневець, як найбезпечніше житло для Гризельди й сина. Тепер Єремія бачив, що і в Вишневці не буде безпечно їм жити. Пожежа повстання йшла, неначе пошесна хвороба, усе далі на захід до границі самої Польщі.

Тодозя сиділа на призьбі під своєю хатиною й прислухалась до гармидеру й гаму, який піднявся в замку після приїзду князя. Вже сонце зайшло за ліси. Вже надворі сутеніло. Тодозя бачила, як виїхали з двору гості, як за ними зачинили браму. Вона сподівалась, що князь зайде до неї, поговорить з нею, і все дивилась на садок, оглядала стежки попід старими грушами, але нігде не видко було й живої душі.

«Забув про мене! Забуде мене навіки. І навіщо я покинула рідний край? Навіщо я послухала пані Суфщинської?» — думала Тодозя і, вставши з призьби, тихою ходою пішла на край садка, де звивались гадюкою високі вали, а на валах стриміли частоколи та баркани. Несподівано вона там вгляділа князя Єремію. Вже смерком князь пішов оглядати окопи та башти, не ймучи віри своєму комендантові та жовнірам. Князь углядів Тодозю. Вона кинулась йому назустріч. Чорні гострі Єреміїні очі неначе чарами чарували її.

Тодозя прибігла до Єремії, вхопила за руку і почала цілувати. Сльози дрібним дощем крапали з її очей і падали на князеву сухорляву руку. Єремія стояв непорушно й тільки поглядав на Тодозю гострими пронизуватими очима: він не кинувся до неї, не обняв її дико й гаряче, як було колись передніше. Тодозя заприкмітила ту князеву байдужність і ще гірше заплакала.

— Чого ти, козачко, плачеш? В Лубнах все тікала од мене, чогось сердилась на мене, була якась опришкувата та сердита, а тепер слідком ходиш за мною, чогось плачеш, — тихо промовив Єремія.

— Тим плачу, що тебе, князю, люблю. Тим плачу, що ти, князю, причарував мене своїми очима. Ти певно мене причарував якимсь зіллям, якимись чарами. І добре знаю, що не повинна тебе любити, і все-таки люблю. Я не хотіла тебе любити, довго одникувала од твоїх очей, од твоєї любові. А теперечки я тебе люблю і тільки тобою животію й дишу.

— Тепер не такі часи, щоб кохатись та милуватись, — тихо обізвався князь і вирвав свою руку з Тодозиних рук. — Тепер мої руки повинні обнімати шаблю, як милу коханку, і лити кров, а не обнімати тебе, бо я повинен обороняти Польщу од харцизів та ледарів козаків.

Тодозя стояла перед князем, похнюпившись, згорнувши руки й похиливши голову. Вона була бліда, заплакана. Її краса неначе одцвіла за той недовгий час. Єремія оглядів її гострим оком в одну мить. Його серце не заворушилось. Тодозя вгадала, що її краса втратила силу, втратила чари, котрими вона колись без міри, без краю так чарувала князя.