Страница 102 из 110
До самого міста їхали поволі. Поодинокі подорожні у темряві приймали їх за ханський військовий загін і не звертали на нього ніякої уваги.
Але при в'їзді дорогу їм перегородив караул — десяток нукерів.
— Гар-гар! Хто такі?
— Рубайіте їх — і вперед! — гукнув Бачман.
В нічній темряві гостро блиснули криві шаблі — хтось охнув, хтось крикнув, хтось упав у дорожню пилюку. Двоє кинулись до хатини-мазанки — підперли зсередини двері. До них не стали добиватися, а вдарили коней — чвалом помчали по безлюдних вулицях заснулого міста.
Біля майдан-хану розділилися. Кожен загін повернув у свій бік.
Хоча ніч була безмісячна, але зорі густо висіялися на голубому небі, і Добриня безпомилково знайшов шлях до пригірка, на якому одиноке бовваніла Доманова юрта. Там зупинилися.
— Жінок і дітей не чіпати — мені потрібен лише господар, — попередив Добриня. — 3 ним я хотів би побалакати наодинці!
Він шарпнув полог юрти і гукнув у темний отвір:
— Домане, виходь!
Зсередини почувся стривожений голос:
— Хто там?
— Виходь — це не надовго! Сім'я хай спить, а ми перекинемося кількома словами!
Доман запідозрив шось лихе. Чи то голос видався йому знайомим, чи серце завіщувало небезпеку, але він раптом схопив шаблю, пропоров гострили лезом задню стінку юрти і вискочив у ніч. На його нещастя, на високому пригірку ніде було сховатися: на тлі зоряного неба яскраво вимальовувалася його темна достать.
— Він там! Він тікає! — скрикнули джигіти.
Добриня кинувся услід за ним. Та тут же почув, як над його вухом щось тонко цьвохнуло. Доман враз спіткнувся, замахав руками і вдав лицем у землю.
Добриня підбіг до нього. Доман лежав непорушно — в його спині стирчала довга монгольська стріла, випущена вправною рукою половця-баримтачі.
— Ах, шкода! — забідкався Добриня. — Вбили ви його, хлопці! А я ж так хотів з ним по душах поговорити!
— То, може, увесь виводок прикінчити?
— Ні, ні, не треба! Чим завинили жінки та діти? Ми своє зробили, а тепер — гайда звідси! — І Добриня скочив на коня. — За мною!
Тим часом Бату-сарай закипів, завирував. Раптовий і нежданий напад баримтачів, що з громом мчали вулицями і зносили голови тим, хто зустрічався на шляху, розбудив усе місто. Пролунали розпачливі крики, спалахнули пожежі, розривалися від гавкоту собаки.
Добриня з товаришами щасливо вибрався з розбурканого міста і помчав у темний нічний степ.
7
Бачман прибув у кіш з кількома баримтачами останнім. Вид його був стомлений, заклопотаний. Кинувши поводи коня джурі, він підійшов до гурту.
— Ну, що, браття, загиблих немає?
— Немає. Всі живі й здорові.
— Це добре. Але погано те, що за нами женуться.
— Як? Хто женеться? — стривожилися баримтачі.
— Не знаю, хто женеться. Може, сам Менгу, бо ми попатрали його людей, як хотіли, а може, хтось інший. Та не має значення, хто женеться. Важливо, що за нами йде слідом тисяча, якщо не більше, воїнів. Нас вони не помітили, але йдуть сюди.
— Що ж робити? їх тисяча, а нас сотня якась.
— Тікатиі І негайно!
— Куди?
— На той бік Ітилю — в Чорний ліс.
— Отже, все майно кидати?
— Все кидати! Беріть лише коней, зброю, трохи їжі та пузирі для переправи! Ідіть — збирайтеся!
Всі кинулись до юрт та до коней. Добриня підійшов до Бачмана.
— А як же мені? Як переправити на той бік Янку з дитиною?
Бачман на коротку мить задумався. Потім витяг з кишені срібну пластинку — поклав собі на долоню, простягнув Добрині.
— Іншого часу, може, не буде, — візьми тепер. Це — пайцза. Я відібрав її в одного ханського посланця. Мені тепер вона ні до чого, а тобі з Янкою, може, пригодиться. Хто її має, той знаходиться під ханським захистом. Всі зобов'язані допомагати йому а дорозі — давати притулок, їжу, коней.
Добриня взяв. На пайцзі з одного боку ширяв, розпростерши крила, степовий орел-беркут, а з другого чорніли якісь чужі незнайомі письмена.
— Дякую, Бачмане. Але перш ніж я скористаюся нею, ми з Янкою повинні перебратися на той бік. Я перепливу. А Янка?
Бачман похмуро відповів:
— Там побачимо. Іди — збирайся!
Добриня збирався недовго. Посадив на коня Янку з Дмитриком, собі до сідла приторочив сакви з бастармою та кожухами і підійшов до гурту. Всі вже були в зборі. Бачман стрибнув у сідло.
— Вперед! За мною!
Їхали понад берегом до самого вечора. Коли сонце ось-ось мало заховатися за протилежний берег Ітилю, покритий густим лісом, зупинилися.
— Тут будемо переправлятися! Надимайте пузирі — прив'язуйте коням до попрут, а одяг та зброю — до сідел, беріться за хвости — і на той бік! А хто боїться за хвоста — тримайтеся за сідло чи за стремено! — повчав Бачман тих, хто не знав половецьких звичаїв, а потім шдійшов до Янки та Добрині. — Не бійтеся — це не страшно. Для малого зробимо плотик із сухого очерету — прикріпимо до сідла.
Всі почали готуватися до переправи. Для половців це було звичне діло. Вони швидко понадимали висушені кінські та коров'ячі пузирі, поприв'язували їх до попрут, одяг і зброю — до сідел і вступили в воду.
Бачман наламав сухого очерету — зв'язав невеликий, але товстий плотик із заглибиною посередині, прикріпив до сідла. Янка поклала туди Дмитрика, що випинався і пхикав, припнула хусткою, перехрестила.
— Ну, з Богом, Янко, — сказав Добриня. — Ти попереду, а я з Дмитриком за тобою! Не бійся! Янка заплакала.
— Якщо зі мною щось станеться, ти ж, Добрику, не кидай його! — прошепотіла крізь сльози. — Бережи синочка нашого!
Добриня обняв її і подав довгого кінського хвоста.
— Тримайся міцніше! Ну, йди! Я буду поблизу! — і завів коня в воду.
Янка попливла. Добриня, тримаючись за стремено, вступив у воду теж і поплиз услід за нею. Попереду виднілися кінські та людські голови, а також надуті пузирі. Швидка течія підхоплювала і несла їх все навкіс — до протилежного берега, що поволі наближався і наближався, аж поки ноги черкнули раптом по твердому піщаному дну.
На сухе вибралися всі. Люди тремтіли від холоду, швидко одягалися. Янка закуталася в кожуха — годувала Дмитрика, а Добриня дивився на них, і йому раптом стало моторошно від думки, що міг їх утратити. Якої небезпеки уникли вони! Невже доля захищає їх?
Раптом пролунав чийсь крик.
— Дивіться! Дивіться! Мунгали!
Всі глянули на той бік. Там стояло кілька десятків вершників, а до них виїздили з лісу все нові й нові сотні. Скоро вони запрудили весь берег.
— Прокляття! — вигукнув Качир-укуле. — Вони таки наздогнали нас!
— Ні, поки що не наздогнали, — заперечив Бачман. — Уже починає темніти — і вони не посміють сьогодні перепливати Ітиль. Отже, ми маємо в запасі цілу ніч! Збирайтеся — і в путь! Вгору понад Ітилем! Відірвемося від них!
8
Два дні і дві ночі тривала втеча. Люди зголодніли, коні вибилися із сил. Потрібен був хоч невеликий перепочинок.
Виїхавши на широку трав'янисту галявину, що полого спускалася до берега, Бачман зупинився. Накази його були короткі.
— Ріжте коня, розкладайте багаття — печіть м'ясо! Відпочиваємо до полудня, а потім — далі в путь! Коней напоїти — і хай пасуться! Качир-укуле і Кутуз, вилізьте на найвище дерево і спостерігайте за ворогом — він ітиме берегом, по наших слідах!
Незважаючи на втому, баримтачі миттю кинулися виконувати наказ. Одні забили охлялого коня, почали білувати, другі назбирали сушняку і розвели вогонь, треті погнали коней на водопій, а потім пустили на пашу. Качир-укуле з молодим спритним Кутузом подерлися на високого дуба. А стара Тайдолла-хатун, буркнувши щось собі під ніс, побрела в ліс шукати цілющого зілля.
Добриня підійшов до Бачмана, що стояв на пригірку і, склавши руки на грудях, задумливо давквся на воду і на продовгуватий, порослий лісом острів, посередині якого вивищувався стрімкий шпиль.