Ім'я рози

«Авжеж, він таки схожий на гнома, — засміявся Убертин, — та й на вигляд хирлявенький, але насправді він міцніший і хитріший, ніж гадають!»

«Шевчук неотесаний», — буркнув один з легатів.

«Христос був сином теслі! — з докором сказав Убертин. — Не в тім річ. Він людина освічена, вивчав право у Монпельє і медицину в Парижі і завжди вмів щонайдоречніше вибирати собі друзів, щоб здобути, коли йому було потрібно, і єпископські трони, і кардинальський капелюх, а бувши радником Роберта Мудрого в Неаполі, він багатьох вразив гостротою свого ума. А як єпископ Авіньйонський давав Філіпу Красивому слушні ради (я маю на увазі, слушні для цілей того ганебного починання) для того, щоб занапастити тамплієрів. Після обрання йому вдалося зірвати плани кардиналів, які змовилися було вбити його… Та я не про це, я говорив про його вміння не дотримувати слова, уникаючи звинувачення у кривоприсязі. Коли його обирали, він, як умову свого обрання, пообіцяв кардиналові Орсіні, що поверне папський престол до Риму, і на святих тайнах присягнув, що, коли не виконає своєї обітниці, ніколи не сяде на коня чи мула. І знаєте, що зробила ся лисиця? Коли його коронували в Ліоні (проти волі короля, який хотів, аби церемонія відбулася в Авіньйоні), з Ліона до Авіньйона він їхав кораблем!»

Усі ченці засміялися. Папа таки був кривоприсяжцем, але йому не можна було відмовити у певній дотепності.

«Сорому в нього ні на гріш, — додав Вільям. — Хіба Гуґо не казав, що він навіть не бажає приховувати свою несовісність? Хіба ти, Убертине, не розповідав про те, що він сказав кардиналові Орсіні у день свого прибуття в Авіньйон?»

«Звичайно, — мовив Убертин, — мовляв, небо Франції таке чудове, що він не розуміє, навіщо йому повертатись поміж римські руїни. І оскільки Папа, як і святий Петро, має владу зв'язувати і розв'язувати, то він і скористався тепер цією владою, вирішивши зостатися там, де він є і де йому добре. А коли Орсіні спробував було нагадати, що його обов'язком є мешкати на Ватиканському пагорбі, він гостро закликав його до послуху й на цьому обірвав суперечку. Але історія з присягою цим не скінчилася. Зійшовши з корабля, він мав сісти на білу кобилу, а за ним мали їхати кардинали на чорних конях, як приписує традиція. Але він пішов до єпископського палацу пішки. Зрештою, я й справді не чув, щоб він будь-коли сідав потім на коня. І від сього чоловіка, Михаїле, ти очікуєш, що він дотримає тих гарантій, які дасть тобі?»

Михаїл запав у довгу мовчанку. Тоді промовив: «Я можу зрозуміти бажання Папи зостатися в Авіньйоні і не ставлю його під сумнів. Але й він не зможе поставити під сумнів наше бажання убогості і наше тлумачення прикладу Христа».

«Не будь наївним, Михаїле, — втрутився Вільям, — ваше, наше бажання проливає зловісне світло на його бажання. Мусиш усвідомити, що вже багато століть на папський трон не сходив такий жадібний чоловік. Вавилонські блудниці, проти яких гримів свого часу наш Убертин, продажні папи, про яких говорили поети твого краю, як оцей Аліґ'єрі, були лагідними і поміркованими ягнятами, порівняно з Йоаном. Це сорока-злодійка, гебрей лихвар, вони в Авіньйоні облаштовують більше оборудок, ніж у Флоренції! Я дізнався про його ганебну угоду з небожем Климента, Бертраном де Ґотом, що причинився був до різанини в Карпантра (під час якої, між іншим, кардиналів звільнили від зайвої ваги їхніх коштовностей): він прибрав до рук скарби свого дядька, а вони були неабиякі, та від Йоана не сховалося ніщо з того, що він украв (у буллі «Cum venerabile» [224]він докладно перелічує монети, золоте і срібне начиння, книги, килими, самоцвіти, клейноти…). Але Йоан вдав, буцім не знає, що Бертран наклав лапу на понад півтора мільйона золотих флоринів під час пограбування Карпантра, зате став допоминатися іншого — тих трьохсот тисяч флоринів, які, за визнанням Бертрана, той дістав од дядька «на побожну ціль», сиріч на хрестовий похід. Дійшли згоди, що половину суми Бертран залишить на хрестовий похід, а другу половину передасть папському престолові. Врешті-решт хрестового походу Бертран так і не влаштував — принаймні поки що, а Папа теж не побачив ані флорина…»

«Значить, він не такий уже й спритний», — зауважив Михаїл.

«То був єдиний раз, що він дав себе обіграти у справі грошей, — сказав Убертин. — Мусиш добре затямити, з яким гендлярем ти маєш справу. У всіх інших випадках він проявив диявольську спритність у нагромадженні грошей. Це цар Мідас, все, чого він торкається, обертається на золото, яке пливе в авіньйонські сховища. Щоразу, коли я заходив у його апартаменти, я бачив банкірів, міняйл, повно золота на столах, кліриків, які рахували і складали флорини цілими стосами… Побачиш, який палац він собі збудував, подібні багатства колись приписували хіба що візантійському імператорові або великому ханові татарів. Тепер ти розумієш, чому він видає булли проти ідеї убогості. Чи ти знаєш, що він, на зло нашому чинові, спонукав домініканців різьбити статуї Христа з царською короною, в пурпурній туніці і препишних сандаліях? В Авіньйоні було виставлено не одне розп'яття, на якому Ісус прибитий лише за одну руку, а другою торкається капшука, що звисає у нього з пояса, і це має значити, що Він дозволяє використовувати гроші для релігійних цілей».

«Яка срамота! — вигукнув Михаїл. — Та це ж чисте блюзнірство!»

«Він додав, — вів далі Вільям, — третій вінець до папської тіяри, хіба не правда, Убертине?»

«Аякже. На початку тисячоліття Папа Гільдебранд поклав собі на голову один вінець, на якому написано Corona regni de manu Dei [225], мерзенний Боніфацій недавно додав другий, з написом Diadema imperii de manu Petri [226], а Йоан всього лиш довів цей символ до завершення: три вінці, духовна, світська і церковна влада. Символ перських царів, поганська емблема…»

Був серед міноритів один чернець, який досі мовчав, заклопотаний тим, що вельми горливо наминав смачні страви, які настоятель звелів поставити на стіл. Він неуважно слухав всі ці розмаїті бесіди, іноді вибухаючи саркастичним сміхом на адресу понтифіка або ж схвально гмикаючи на обурені вигуки бесідників. Але він більше дбав про те, щоб витирати собі підборіддя після соусів та шматків м'яса, які випадали йому з беззубого, але жадібного рота, і звертався до своїх сусідів лише для того, щоб похвалити смак якоїсь лагоминки. Пізніше я дізнався, що був то якраз той мессер Єронім, єпископ Каффи, якого Убертин кілька днів тому мав за небіжчика (і мушу сказати, що чутка про його смерть два роки тому вже давно кружляла як справжня по цілому християнському світі, бо я чув її й пізніше; він і справді помер через кілька місяців після цієї зустрічі, і я не полишаю думки, що переставився він од великого гніву, спричиненого сходинами наступного дня, бо тоді мені навіть здалося, що він одразу трісне на місці, бувши слабким тілом і жовчним натурою).

А в той момент він втрутився в розмову, прорікши з набитим ротом: «Крім того, ви ж знаєте, що цей поганець підготував конституцію про taxae sacrae poenitentiariae [227], спекулюючи гріхами ченців, щоб здобути ще грошей. Якщо священнослужитель скоїть плотський гріх з черницею, з родичкою чи з будь-якою іншою жінкою (бо трапляється й таке!), гріх сей буде йому відпущено, лише якщо він заплатить шістдесят сім золотих фунтів і дванадцять сольдів. Допустившись же содомії, плататиме понад двісті фунтів, але якщо він чинив се неподобство лише з хлопчиками або тваринами, а не з жінками, кару буде зменшено до ста фунтів. А черниця, яка віддавалася багатьом чоловікам, чи то водночас, чи порізно, в монастирі чи поза ним, і яка потім захоче стати абатисою, має заплатити сто тридцять один золотий фунт і п'ятнадцять сольдів…»

«Облиште, мосьпане Єронім, — заперечив Убертин, — ви ж знаєте, як мало я люблю Папу, але тут мушу стати на його захист! Це наклеп, який пустили в обіг в Авіньойні, я ніколи не бачив цієї конституції!»

224

3 достойними [мужами] (лат.).

225

Вінець царства з руки Божої (лат.).

226

Діадема імперії з руки Петрової (лат.).

227

Святі такси за покуту (лат.).