Ім'я рози

Еко не просто описує чотирнадцяте століття, він кидає читача в саму його гущу, його текст немов воскрешає навколо приголомшеного читача середньовічний світ. Читач знайомиться з історичними особами, які жили в той час, — Бернардом Ґі, Убертином з Казане, Михаїлом з Чезени. Перед ним простягається широка панорама історичних подій, релігійних і суспільних рухів. Вправності у цьому авторові не позичати. Адже він сам зізнається: «Сучасний світ мені відомий тільки з телевізійного екрану, а середньовіччя я знаю безпосередньо». Тому описано цей світ не «ззовні», не очима сучасної нам людини, а зсередини — автор намагався вести оповідь так, як міг справді писати про це бенедиктинець XIV століття. Текст рясніє латинськими висловами, посиланнями на авторитети, явними і прихованими Цитатами з найрізноманітніших авторів. До цього непомітно домішано цитати з сучасних авторів та алюзії на набагато пізніші від середньовіччя, а іноді й сучасні нам культурні реалії. Усе це разом складає майстерний візерунок твору.

Роман починається вступом від «автора». Еко використовує давній літературний прийом — він «зрікається» авторства, передаючи його через низку посередників німецькому ченцеві XIV століття на ім'я Адсо з Мелька. Відтак слово переходить до цього гіпотетичного автора, який на схилку свого життя оповідає дивовижну історію, яку йому трапилось пережити замолоду. Топос фіктивного авторства використовували немало інших письменників, зокрема Сервантес та Мандзоні, які прагнули таким чином надати своїй оповіді більшої правдоподібності. А тут цей прийом має насамперед на меті показати, як «кожна історія зроджується з іншої історії».

Та Адсо не є головним героєм твору, в центрі роману — Адсів учитель і ментор, англійський францисканець Вільям з Баскервіля. Вже самими іменами головних героїв автор немов підморгує читачеві, який, звісно ж, упізнав у Вільямові знаменитого детектива Шерлока Голмса — бо ж Вільям схожий на нього навіть зовнішністю, темпераментом та звичками. В Адсові ж неважко впізнати його вірного соратника доктора Ватсона.

Дія в романі розгортається на тлі, характерному для жанру Готичного роману. Неприступний монастир, понура махиня Вежі, недоступна і таємнича бібліотека у вигляді лабіринту, моторошні смерті монахів, жаска подорож через оссарій, оповідь про привид Адельма, що з'являється на цвинтарі, - усе це сприяє створенню атмосфери напруженого очікування, тривоги і страху, типової для готичного роману. Чимало ключових подій стаються вночі або в густому тумані, посеред монахів, які затято оберігають свої похмурі секрети. Ще однією вказівкою на готичний жанр є ім'я першого загиблого ченця, Адельма з Отранто, в якому вчувається алюзія на один із перших готичних романів, «Замок Отранто» Гораса Волпола.

На початку оповіді Вільям і його відданий учень прибувають в бенедиктинський монастир на півночі Італії. Тут має відбутися важлива зустріч, і Вільямовим завданням є приготувати умови для безперешкодного її проведення. Та на заваді стає трагічна подія, що сталася в монастирі, - смерть одного з молодих ченців. З'ясувати її причини абат доручає Вільямові. Розслідуючи гіпотетичне вбивство, Вільям з Адсом занурюються у заплутаний лабіринт підступних інтриг, політичних махінацій, затаєного невдоволення, напружених конфліктів, потаємних пороків та абсурдних забобонів, якими сповнене життя монахів. У міру розгортання історії напруження наростає, гине ще один монах, потім ще, і ще. Отже, перед нами — детективний роман з елементами готики.

Однак у міру розгортання сюжету виявляється, що ця детективна історія трохи дивна — попри блискучий розум і бездоганну логіку, Вільям завжди приходить запізно, таємнича книга вислизає йому з-перед самого носа, запобігти новим смертям йому не вдається, і навіть хід загадкових подій він відтворює лише завдяки помилці — хибному припущенню про те, що низка смертей повторює ритм книги Одкровення Йоана Богослова. Ба більше — врятувати книгу Арістотеля він теж неспроможний, і разом з нею гине вся чудова бібліотека і старовинне абатство. Автор немов іронізує над нашим сподіванням торжества розуму і справедливості, спонукаючи шукати пояснення на інших інтерпретативних рівнях роману.

Нишпорячи всюди, Вільям натрапляє на слід якоїсь таємничої Книги, і відчуває, що все крутиться саме навколо неї. Наприкінці виявляється, що це втрачена напівміфічна книга Арістотеля, друга частина його «Поетики», де він утверджує сміх як важливий спосіб ставлення до дійсності. Дехто, мабуть, здивується — чому стільки пристрастей навколо якоїсь книги?

Це переносить нас у філософський пласт роману. Річ у тім, що твори Арістотеля відіграли вирішальну роль в ту переломну добу. Впродовж раннього середньовіччя християнське богослов'я черпало переважно з платонізму, а Арістотель з його логікою і натурфілософією здавався надто приземленим і матеріалістичним для тлумачення основ християнської віри. Середньовічний світогляд великою мірою ґрунтувався на вченні Августина, який твердив що першорядним об'єктом пізнання є лише Бог, і лише через Нього можна пізнавати все інше. Арістотель же пропонував вивчати світ незалежно від Бога, не визнавав створення світу в часі та особистого безсмертя і твердив, що філософ повинен змагати до щастя в земному житті. Не заперечуючи загалом існування Бога, він вказував інший, кружний шлях до Нього, через пізнання навколишнього світу. Тому Церква з недовірою ставилася до його вчення. Одначе починаючи з XII століття арістотелізм в західноєвропейській думці починає поступово витісняти платонізм. Це зумовлене не лише дедалі ширшим ознайомленням західноєвропейських інтелектуалів зі спадщиною Арістотеля, переважно через їх арабські переклади, а й насамперед внутрішнім імпульсом до глибшого вивчення природи і навколишнього світу. Вивчення спадщини Арістотеля помалу ставало основою університетської освіти. Щоб мінімалізувати негативні наслідки арістотелізму для християнського богослов'я і використати натомість позитивні його аспекти, видатний представник схоластики і систематизатор богослов'я Тома з Аквіна проводить розмежування між цариною віри і цариною вивчення природи, що відтак привело до відокремлення філософії від богослов'я.

Цей світоглядний перелом означав кардинальну зміну вектора ціннісних орієнтацій — «з небес на землю», за влучним висловом Жака Ле Ґоффа. Дві системи цінностей, які змагалися між собою в ту добу, символічно показані на початку «Ім'я рози»: наближаючись до абатства, середньовічна людина Адсо задирає голову догори, зачудовано милуючись обрисами Вежі і символічно тлумачачи її пропорції, тоді як людина нового часу Вільям дивиться собі під ноги, помічаючи сліди коня, зламані галузки і волосини з кінської гриви в кущах, чим допомагає ближнім в цілком земній і буденній справі — знайти коня. Середньовічні люди були настільки заглиблені у споглядання божества, кожен у доступний йому спосіб, що цілком нехтували земним світом, а це, як не парадоксально, висушувало корені християнської віри, в основі якої лежить любов не лише до Бога, а й до ближнього і до створеного Богом світу. Утвердження нового світогляду, який переносив людську увагу на навколишній світ, відбулося і завдяки святому Францискові, який проповідував радісну прославу Бога у його створіннях. Тому не дивно, що нова людина Вільям — не лише філософ-арістотелік, а й чернець-францисканець.

Ще одним важливим філософським питанням тієї доби був так званий спір про універсали. Чи універсали, тобто ідеї, існують об'єктивно, а чи є лиш плодом людського ума? Дві крайні течії, реалізм і номіналізм, відповідали на це питання по-різному. З погляду реалізму ідеї — єдина об'єктивна реальність, тому предметом вивчення може бути лише загальне в об'єкті, адже воно становить його субстанцію, натомість випадковими, акцидентальними ознаками можна цілковито знехтувати. Пізнати загальне означає пізнати все. Номіналізм же захищає часткове, індивідуальне, твердячи, що загальне — це лише абстракція, штучний конструкт, створений людським умом, який не охоплює всієї повноти природи в об'єкті. Крайній вияв реалізму, авторитарний ультрареалізм, характерний для Августина та Ансельма, твердить, що людський розум неспроможний пізнати ці ідеї, виходячи з досвіду. Істину наперед дано нам через одкровення і традиційні авторитети, тому пізнання полягає не в дослідженні навколишнього світу, а у вивченні авторитетних джерел, в яких вже все давно сказано.