Ім'я рози

Та мова була про Венанціїв стіл. Він був менший, ніж інші, як, зрештою, всі столи, розміщені навколо восьмикутного подвір'я і призначені для книжників, тоді як столи під вікнами зовнішніх мурів, призначені для мініатюристів та переписувачів, були більшими. Венанцій теж використовував пюпітр, бо, ймовірно, зазирав в позичені монастирем рукописи, які переписувались. Під столом були низькі полиці, де громадилися розрізнені аркуші; а що всі вони були латиною, я дійшов висновку, що то були його недавні переклади. Написані поспіхом, вони не були оформлені як сторінки книги, бо згодом їх, мабуть, мали передати переписувачеві і мініатюристові. Тому прочитати щось там було годі. Поміж цих аркушів було кілька книжок грекою. Ще одна грецька книга була розкрита на пюпітрі, саме над нею Венанцій працював як перекладач у попередні дні. Я тоді ще не знав греки, але учитель мій сказав, що то був твір якогось Лукіяна, у якому розповідається про людину, обернену на осла. Я згадав тоді подібну казку Апулея, яку новіціям зазвичай суворо не радили читати.

«Навіщо Венанцій перекладав це?» — спитав Вільям Беренґарія, який од нас не відступав.

«Її замовив у нашого монастиря синьйор Мілана, і за це монастир матиме привілей на виробництво вина у деяких маєтках на сході, - Беренґарій вказав рукою кудись далеко. Але відразу ж додав: «Не подумайте, що обитель бере за гроші замовлення від мирян. Але замовник постарався, щоб венеційський дож позичив нам цей цінний грецький рукопис, а одержав його він од візантійського кесаря, і по завершенні Венанцієвої праці ми б зробили два списки — один для замовника, а другий — для нашої бібліотеки».

«Яка не цурається включати до своєї збірки й поганські казки», — мовив Вільям.

«Бібліотека свідкує про істину і помилку», — пролунав голос у нас за спиною. То був Хорхе. Я ще раз здивувався (та немало доведеться мені ще дивуватися у наступні дні), як раптово і негадано з'являвся сей дідуган, немов то ми його не бачимо, а не він нас. Мені було невтямки, що робить сліпий у скрипторії, але згодом я зрозумів, що Хорхе був всюдисущий, він бував у всіх закутках обителі. Часто бував він і в скрипторії — сидів на скрині біля каміна і мовби слідкував за всім тим, що відбувається в залі. Якось я почув, як зі свого місця він голосно спитав: «Хто це йде нагору?» — звертаючись до Малахії, який саме йшов до бібліотеки, ступаючи по соломі, яка приглушувала його кроки. Всі ченці дуже його поважали і часто зверталися до нього по допомогу, читаючи йому важко зрозумілі уступи, запитуючи його думку про якийсь коментар чи радячись, як краще зобразити якусь звірину чи якогось святого. Він же спрямовував у порожнечу свої погаслі очі, немов вдивляючись у сторінки, що жили в його пам'яті, і відповідав, що лжепророків зазвичай зображають єпископами, а з уст їм вискакують жаби, або пояснював, якими самоцвітами мають бути прибрані мури небесного Єрусалима; що арімаспів слід малювати на мапах поблизу землі пресвітера Йоана [112]— і радив не зображати їх потворність надто яскраво: достатньо нашкіцувати їх приблизно, аби лиш можна було їх впізнати, адже вони не мають збуджувати надто уяву, а відразливість їхня не повинна викликати сміху.

Якось я почув, як він радить одному коментаторові, що тлумачити recapitulatio [113]в текстах Тихонія треба за святим Августином, аби уникнути донатистської єресі. Іншого разу я почув, як він дораджує спосіб відрізняти єретиків від схизматиків при укладанні коментарів. А ще якось він пояснював розгубленому книжникові, яку книгу той має шукати в каталозі бібліотеки, мало не вказуючи сторінку, на якій вона згадана, й запевняючи його, що бібліотекар радо видасть йому цю книгу, бо то твір богонатхненний. Врешті одного разу я почув, як він сказав, що таку і таку книгу не варто шукати, хоч вона і є в каталозі, бо ще п'ятдесят років тому її погризли миші і вона розсиплеться в руках у того, хто її торкнеться. Одне слово, він був воістину пам'яттю бібліотеки і душею скрипторію. Іноді він напучував ченців, чуючи, як вони теревенять між собою: «Поспішіть свідкувати про істину, час бо вже близько!» — натякаючи на пришестя Антихриста.

«Бібліотека свідкує про істину і помилку», — сказав тоді Хорхе.

«Звісно, Апулей і Лукіян провинні у багатьох помилках, — мовив Вільям. — Але під покровом своїх вигадок ця казка містить і добру мораль, бо навчає, як дорого доводиться розплачуватися за власні помилки, та й зрештою я вважаю, що історія чоловіка, оберненого ослом, натякає на перетворення душі, оскверненої гріхом».

«Можливо», — сказав Хорхе.

«Утім, тепер я розумію, чому під час тієї розмови, про яку він розповідав учора, Венанція так зацікавила проблема комедії; бо ж казки такого штибу теж можна прирівняти до комедій старожитніх авторів. І одні, і другі не розповідають, як трагедії, про людей, що існували насправді, вони, каже Ісидор, мовлять про людей вигаданих: "fabulae noetae a fando nominaverunt quia non sunt res factae sed tantum loquendo fictae [114]"».

Спершу я не міг зрозуміти, навіщо Вільям вдався в цю вчену діятрибу, і то з чоловіком, який, схоже, не полюбляє подібних тем, та відповідь Хорхе показала мені, яким проникливим був мій учитель.

«Мова того дня йшла не про комедії, а лише про дозволеність сміху», — насупившись, мовив Хорхе. А я чудово пам'ятав, що, коли напередодні Венанцій згадав про ту бесіду, Хорхе заявив, що не пригадує її собі.

«Ага, — недбало кинув Вільям, — а я думав, ви розмовляли про вигадки поетів і дотепні загадки…»

«Говорили ми про сміх, — сухо сказав Хорхе. — Погани писали комедії, щоб спонукати глядачів до сміху, і чинили зле. Господь наш Ісус Христос ніколи не розповідав ані комедій, ані казок, а лише прозорі притчі, які алегорично навчають нас, як заслужити собі рай, і нехай так буде».

«Цікаво, — мовив Вільям, — чому вам так не до вподоби думка, що Ісус теж сміявся. Гадаю, сміх, як і купіль, — чудовий засіб для лікування гуморів та інших тілесних хворостей, зокрема меланхолії».

«Купіль — добра річ, — мовив Хорхе, — навіть Аквінець радить їх, щоб позбутися смутку, адже то лиха пристрасть, коли вона не звернена до зла, яке можна побороти відвагою. Купіль відновлює рівновагу гуморів. А сміх трусить тілом, спотворює риси обличчя і робить людину подібною до мавпи».

«Мавпи не сміються, сміх властивий людині, він є знаменням її розумної природи», — мовив Вільям.

«Знаменням розумної природи людини є також слово, а словом можна блюзнити Бога. Не все те, що властиве людині, обов'язково благе. Сміх — знамення глупоти. Той, хто сміється, не вірить у те, з чого сміється, але й не ненавидить його. А отже сміятися зі злого означає не бажати поборювати його, а сміятися з доброго означає не усвідомлювати сили, з якою добро поширює само себе. Тому-то Правило гласить: "decimus humilitatis gradus est si non sit facilis ac promptus in risu, quia scriptum est: stultus in risu exaltat vocem suam" [115]».

«Квінтильян, — перебив мій учитель, — твердить, що сміх належить стримувати в панегірику, з огляду на гідність, але його слід заохочувати в багатьох інших випадках. Тацит восхваляв іронію Кальпурнія Пізона, а Пліній Молодший писав: "aliquando praeterea rideo, jocor, ludo, homo sum" [116]».

«To все погани, — відрік Хорхе. — Правило каже: "scurrilitates vero vel verba otiosa et risum moventia aeterna clausura in omnibus locis damnamus, et ad talia eloquia discipulum aperire os non permittimus" [117]».

«Але коли Христове слово вже тріумфувало на землі, Синезій з Кирени сказав, що божество зуміло сумірно сполучити комічне й трагічне, а про цісаря Адріяна, мужа звичаїв возвишених і душі naturaliter християнської, Гелій Спарціян твердив, що той умів чергувати хвилини веселощів з хвилинами поважності. І, врешті, Авсоній радить помірковано дозувати серйозне і грайливе».

112

Пресвітер Йоан — міфічна постать з середньовічних легенд, християнський правитель далеких східних країв. Його називали також християнським володарем Азії, правителем татарів, імператором Ефіопії.

113

Стисле повторення (лат.).

114

Поетичними назвали їх казками, бо вони оповідають не про речі дійсні, а про речі вигадані (лат.).З «Етимологій» Ісидора з Севільї.

115

Десятий ступінь послуху полягає в тому, щоб не піддаватись легко поривам сміху, бо ж написано: дурень у сміху підносить голос свій (лат.).

116

Іноді я сміюся, жартую, граюся, бо я людина (лат.).

117

Непристойності, дурощі і блазнювання осуджуєм навічно і повсюди, і не дозволимо, аби учень розтуляв уста, виголошуючи таку мову (лат.).