Викрадений

— Алане, — зауважив я, — вам слід змінити одяг.

— Ат, дурниці, — кинув Алан. — Я не маю іншого. Гарний би я мав вигляд, коли б повернувся до Франції в шотландській шапочці!

Його слова навели мене на іншу думку. Якби я залишив Алана з його зрадницьким одягом, то міг би не боятись арешту й вільно клопотатися своїми справами. Та й це ще було не все. Припустімо, що мене б заарештували, коли я був один, — проти мене знайдеться мало доказів; та якби мене схопили в товаристрі чоловіка, якого вважають за вбивцю, моє становище стало б дуже тяжким. З великодушності я не наважився висловити ці думки, однак вони не йшли мені з голови.

Особливо я задумався над цим, коли орендар видобув і віддав Аланові зелений гаманець із чотирма золотими гінеями й дрібними грішми майже на одну гінею. Правда, це була більша сума, ніж та, яку мав я. Однак Аланові з п'ятьма гінеями треба добиратись аж до Франції, а мені з двома — не далі Квінзфері; тож товариство Алана було не тільки небезпекою для мого життя, а й тягарем для моєї кишені.

Та в чесній голові мого товариша не було таких думок. Він вірив, що служить мені, допомагає й захищає мене.

Тому мені більше нічого не залишалося, як мовчати, злитися і змиритися зі своєю долею.

— Небагато, — сказав Алан, засовуючи гаманець у кишеню, — але з мене вистачить. А тепер, Джоне Бреку, віддайте мій ґудзик, і ми з цим джентльменом вирушимо в дорогу.

Джон Брек, помацавши у волосяному гаманці, що висів у нього спереду за звичаєм верховинців (хоч орендар і носив одяг жителів низинної Шотландії й моряцькі штани), почав якось дивно поводити очима й нарешті промовив:

— її мабуть утрата, — маючи, очевидно, на увазі, що він загубив ґудзика.

— Що-о! — вигукнув Алан. — Ви загубили мій ґудзик, який належав ще моєму батькові? Скажу вам відверто, Джоне Брек, що, на мою думку, такого паскудства ви ще не робили, відколи й на світ народилися.

Говорячи це, Алан опустив руки на коліна й дивився на орендаря з глузливою усмішкою на вустах, а в його очах блимав неспокійний вогник, який не віщував нічого доброго.

Можливо, орендар був і чесний чоловік, а може, спершу він хотів схитрувати, а потім, зваживши, що нас двоє проти нього одного в такому безлюдному місці, визнав за безпечніше лишитися чесним. У всякому разі він удав, що нарешті знайшов-таки ґудзика, і вручив його Аланові.

— Це врятує честь Маккойлів, — сказав Алан і, звертаючись до мене, додав: — Я повертаю вам ґудзика і дякую за те, що ви розлучалися з ним. Ви зробили мені ще одну добру послугу. — Потім Алан тепло розпрощався з орендарем. — Ви чесно допомогли мені, ризикуючи своєю головою, — сказав він, — і я завжди згадуватиму про вас як про порядну людину.

Нарешті орендар пішов своєю дорогою, а ми з Аланом зібрали манаття й вирушили в інший бік.

Розділ XXII

ВТЕЧА ВЕРЕСОВИЩАМИ. БОЛОТО

Ми йшли, не зупиняючись, майже сім годин і рано-вранці дійшли до кінця гірського пасма. Внизу перед нами лежала безлюдна нерівна місцевість, якою ми мали рухатись далі. Щойно зійшло сонце, його промені сліпили нам очі, з поверхні боліт здіймався, наче димок, легкий прозорий туман, так що, як сказав Алан, тут могли розташуватися двадцять ескадронів драгунів і ми б їх не побачили.

Ми сіли в западині на схилі пагорба, щоб почекати, поки розійдеться туман, приготували драмах на сніданок і почали радитися.

— Девіде, — першим порушив мовчанку Алан. — Що будемо робити? Лежатимемо тут до ночі чи, може, ризикнемо й підемо вперед?

— Я дуже втомився, Алане, — відказав я, — але можу пройти ще стільки ж, якщо на цьому закінчаться наші блукання.

— О ні, це ще не все, — мовив Алан, — і навіть не половина. Справа стоїть ось як. Аппін для нас — неминуча смерть. Усі землі на південь звідси належать Кемблам, отже, про південь і мови не може бути. На півночі… але ми нічогісінько не виграємо, йдучи на північ, ні ви, ні я. Адже вам треба потрапити в Квінз4)ері, а мені — у Францію. Отже, лишається одне — іти на схід.

— На схід, то й на схід! — вигукнув я весело, а сам подумав: "Ох, чоловіче добрий, якби ви пішли однією дорогою, а мені дозволили піти іншою, було б набагато краще для обох нас".

— Але тут, на сході, як бачите, кругом болота. Тут ми будемо чудовою мішенню. Де сховаєшся на відкритій голій рівнині? Тільки червоні мундири зійдуть на пагорб, як одразу ж побачать нас за кілька миль. Головна біда в тому, що вони на конях і швидко наздоженуть нас. Це погане місце, Девіде, і, відверто кажучи, вдень воно гірше, ніж уночі.

— Алане, — перебив я, — послухайте, що явам скажу. В Аппіні нас чекає смерть, ми не маємо ні зайвих грошей, ані їжі. Що довше шукатимуть нас, то швидше здогадаються, де ми. Все це ризик, але я даю слово йти вперед, доки в нас вистачить сил.

Алан був у захваті.

— Часом ви поводитесь, наче справжній віг, і буваєте надто хитрий для товариства такого джентльмена, як я, — заявив він, — та іноді у вас пробуджується щирість, і тоді, Девіде, я люблю вас, як брата.

Туман розтанув, і ми побачили перед собою широку, як море, рівнину. Чулися тільки крики болотяних птахів, а ген далі на схід рухався табун оленів, що здавалися цяточками. Більша частина рівнини червоніла вересом, решта була покрита болотами й торфовими ямами, заповненими водою. Подекуди рівнина чорніла недавніми згарищами, а в інших місцях на ній виднілися гайки з сухих сосон, що стояли, немов кістяки. Мабуть, ще нікому не доводилось бачити непривітнішу пустелю, але там принаймні не було солдатів, і це втішило нас.

Ми спустилися з пагорба вниз, у це пустище, і продовжили свій важкий звивистий шлях далі на схід. Навколо височіли гори, звідки нас кожної хвилини могли побачити; тому ми намагалися триматись видолинків у цій пустелі, а коли вони відхилялися від нашого шляху, то ми переходили відкриту місцину з безліччю осторог. Іноді нам доводилось цілих півгодини повзти від одного куща вересу до другого, як мисливцям, що переслідують оленя. День знову видався ясний, немилосердно пекло сонце, вода в пляшці з-під коньяку швидко скінчилась. І коли б я знав наперед, що мені доведеться половину шляху повзти на череві, а більшу частину другої половини йти, зігнувшись у три погибелі, то, напевно, відмовився б від такого вбивчого переходу.

Стомлюючись, відпочиваючи і знову стомлюючись, ми пройшли весь ранок і тільки опівдні лягли в густих кущах вересу поспати. Алан став на варту першим; мені здалося, що я не встиг навіть склепити очей, як він розбудив мене. У нас не було годинника, і, щоб визначити час, Алан устромив у землю гілочку вересу. Я мав розбудити його, коли тінь від куща вересу, падаючи на схід, дійде до гілочки. Але я почувався таким стомленим, що міг би проспати дванадцять годин поспіль; очі самі заплющувалися; все моє тіло спало навіть тоді, коли розум пильнував. Гарячий запах вересу, гудіння диких бджіл присипляли, як пунш; час від часу я здригався і тоді помічав, що дрімаю.

Коли я прокинувся в останній раз, мені здалося, що я повернувся звідкись здалеку. Сонце вже хилилося на захід. Глянувши на гілочку вересу, я мало не скрикнув, бо побачив, що не виправдав Аланової довіри. Від страху й сорому я мало не знавіснів; а окинувши поглядом рівнину, побачив таке, від чого завмерло серце: поки я спав, у долину спустився загін кінноти. Розсипавшись віялом, солдати наближалися до нас із південного сходу, оглядаючи ті місця, де кущі вересу були вищі й густіші.

Коли я розбудив Алана, він спершу глянув на солдатів, потім на позначку й положення сонця і, насупивши брови, кинув на мене злий і занепокоєний погляд. Ото і був весь його докір.

— Що ж нам тепер робити? — спитав я.

— Доведеться вдавати зайців! — буркнув Алан. — Бачите он ту гору? — показав він на північний схід.

— Бачу, — відповів я.

— Так ось, спробуємо пробратися туди. Цю дику й безлюдну гору називають Бен-Олдер. Там багато скель і ущелин; якщо нам пощастить дістатись туди до ранку, ми ще зможемо врятуватися.