Корабельна катастрофа

— Яка була б заплутана історія, — мовив один із нас, — коли б на борту такого судна виявилась інша команда! Але яким чином це влаштувати?

— Будь ласка! — вигукнув другий. — Історія капітана такого й такого.

Річ у тім, що кілька місяців тому неподалік од місця, де знаходились ми, якийсь англійський шкіпер поставив морякам, що зазнали катастрофи, такі ж умови, що й Трент.

Коли ми йшли спати, скелет сюжету був уже обдуманий, хоча подробиць, як завжди в таких випадках, ми ще не уявляли. Нас уже давно і вабив, і відштовхував найсучасніший жанр поліційного роману чи роману таємниць, коли оповідь починається чим завгодно, тільки не початком, а закінчується чим завгодно, тільки не кінцем. У цьому жанрі нас захоплювала можливість заінтригувати читача, а також і ті непересічні труднощі, які нам треба здолати, щоб досягти цієї мети; відштовхувала ж нас непереборна вада цього жанру — нещирість та поверховість оповіді. Адже читач, намагаючись не загубити нитку сюжету, не схоплює ознак реального життя, і це життя перетворюється для нього в складний, але неживий механізм, а вся книжка, хоч і дуже цікава читачеві, сприймається ним скорше як шахматна задача, ніж як витвір високого мистецтва гарячого людського серця. Ми гадали, що певною мірою це пояснюється навальним початком сюжету; тож, вважали ми, якщо розвивати сюжет поступово, якщо деяких дійових осіб вводити загодя, тобто якщо розпочати цей твір як роман звичаїв, зневаживши правила жанру, то згадана вада пом'якшиться і наша таємнича історія стане життєво правдоподібною. Основою нашої не вельми коштовної тканини ми вирішили зробити дух нашого часу, його навальність, змішування народів та класів у гонитві за грішми, божевільну й не таку вже й романтичну боротьбу за існування, з постійною зміною професій та країн.

Найдокладніше ми вирішили змалювати два типи: американського ділка і моряка американського торговельного флоту. Ось звідки з'явилися батько Лаудена Додда, і Пінкертон, і Нейрс, і пікніки «Дромадер», і робота на залізниці в Новому Південному Уельсі (останній епізод прийшов несподівано — роман був уже наполовину написаний, коли я зустрів товаришів Картью, які працювали під дощем на залізниці біля Південного Кліфтона, і почув од інженера про молодого дженджика. Після того, як ми придумали такий спосіб розвитку нашого роману таємниць, нам раптом спало на думку, що його вже винайшли до нас, — адже таким методом користувався Чарльз Діккенс у своїх пізніх романах.

Відчуваю: ти дивишся на мене спантеличено. Скільки теоретичних мудрувань, скажеш ти, задля якогось дешевого поліційного роману, і при тому — нічого схожого на відповідь на твоє запитання.

Ніде правди діти — декому з нас до смаку теоретизування. А після такого товстого тому практики можна виділити кілька сторінок і для теорії.

А ось і відповідь на твоє запитання: ми вирішили, що задля цікавості й контрасту наш герой-оповідач має в чомусь відрізнятися від людей, які його оточують, — тож він не буде пересічним мисливцем за доларами. Так Лауден Додд став студентом-скульптором, а наша оповідь, переносячись в різні кутки земної кулі, завітала до Парижа, зазирнула до Барбізона. Ось чому, мій любий друже Лоу, цей ецілог присвячений тобі.

Адже й справді — саме ти, а не хтось інший, спроможешся зрозуміти все, що таїться між рядків, — ти і ще один наш спільний друг. Адже вам відомо, щoб криється тут за кожною маскою; контракт на постачання статуй нагадає тобі давню історію, і тобі не вперше доведеться почути, яку загрозу таїть у собі руссільйонське вино. Нехай зі сторінок цієї книжки зашелестить тобі опале листя Ба-Бро, звуки Лавеню й вулиці Расіна — всі спомини про наше спільне минуле. І якщо тобі й не сподобається ця історія, тобі, я певен, приємно буде вдихнути повітря нашої юності.

ЛЕГЕНДА, ВІРА І МРІЯ РОБЕРТА ЛЬЮЇСА СТІВЕНСОНА

Наше дитинство і юність не можна уявити без книжок Александра Дюма, Майн Ріда, Фенімора Купера, Джонатана Свіфта, Даніела Дефо, Жюля Верна і, звичайно ж, Роберта Льюїса Стівенсона.

Твори цих письменників стають супутниками нашого життя в ту його пору, коли ми відкриваємо для себе світ, а разом із ним — мужніх, добрих і справедливих героїв.

Наше ставлення до письменників у пору дитинства своєрідне. Здебільшого ми ототожнюємо авторів книжок з їхніми героями, свято вірячи в те, що все, розказане письменниками, відбувалося колись із ними самими. Тут спрацьовує головний закон літератури: захоплюючи собою, вона змушує вірити. І ми стаємо мимоволі літературознавцями — починаємо шукати в біографіях письменників підтвердження їхньої приналежності до змальованих подій, вигадуємо найсміливіші гіпотези про життєві перипетії авторів. Наше бажання вірити в незвичайне таке саме безмежне, як і мрії дитячих та юнацьких років. І навіть коли ми дізнаємося, що автор зовсім не причетний до змальованих ним подій, що все те — витвір його фантазії, — герої його все одно лишаються для нас реальними людьми: на нас діє магія художньої літератури чи, сказати б, її неодмінний закон — матеріалізація літературних героїв, віра в те, що вони насправді жили й боролися.

Ми прочитаємо, що всесвітньовідомий роман «Острів скарбів» Стівенсона присвячено «містерові Л. О.», який допоміг авторові написати цей роман, і довгий час думатимемо: за цим криптонімом, певно, приховується той, хто брав участь у подіях і розповів про них Стівенсонові… Згодом найдоскіпливіші з нас вичитають, що «містер Л. О.». — ніякий не колишній пірат і не прототип жодного з героїв, а тринадцятирічний хлопчина Ллойд Осборн, названий син Стівенсона, що разом із письменником придумав цю гру — гру в острів скарбів, пов'язану з ним захопливу одіссею і всі ті пригоди, що їх переживають персонажі роману. Дощовими осінніми вечорами в далекій Шотландії народжувалась історія про скриню Біллі Бонса, уточнювалась топографія Горба Підзорної Труби та острівця Скелета… Згодом усе це прийшло до читача в романі «Острів скарбів». І ніхто не вірив, що це — не бувальщина, а вигадка дорослого й малого мрійників. Перші біографи Стівенсона навіть намагалися «доточити» події «Острова скарбів» до його життя, бо їм здавалося: пояснити по-іншому появу цієї книжки дуже важко. Проте в літературі є свої закони чудес. І найкраще тому підтвердження — саме «Острів скарбів».

Що ж до легенд, то їх за життя письменника народилося чимало. Життя його справді було незвичайним. Мабуть, іще й досі жителі островів Самоа, переповідають легенди про Тузіталу — так вони називали Стівенсона (місцевою мовою це означає «Оповідач»). Там, на одному з цих островів — Уполу, — на вершині високої гори, зусебіч відкритої морю, його й поховано. На могильній плиті викарбувані слова із вірша Стівенсона: «З моря вернувся моряк, і мисливець вернувся з горбів». Від покоління до покоління передається серед самоанців розповідь про цього білого, який не тільки розказував їм цікаві бувальщини, а й захищав їх од колонізаторів, відстоював їхні людські права. Тут він, за його власними словами, «радісно жив і радісно помер…»

Стівенсон з раннього дитинства хворів на сухоти і тяжко страждав усе своє життя. Чому ж він вважав, що «радісно жив»? Мабуть, тому, що його супроводила радість творчості, тому, що він завжди вірив у добрих, мужніх і справедливих людей.

Роберт Льюїс Стівенсон народився в столиці Шотландії, Едінбурзі, 13 листопада 1850 року. Дід його й батько будували морські маяки, вважаючи своє ремесло одним із найпотрібніших людям. Цю віру перейняв од них і Роберт Льюїс; він мав намір успадкувати їхню професію. Але хвороба перекреслила всі його плани. Єдиною втіхою в його безрадісному існуванні стали книжки. Читаючи їх, Стівенсон жив у мріях тим життям, яким йому хотілося б жити; завдяки книжкам він спізнався з тими героями, які стали для нього втіленням благородства й мужності. Саме такі герої згодом пішли в світ з-під романтичного пера письменника, який усією своєю творчістю сповідував оптимізм і віру в людей, завжди готових до подвигу.