Корабельна катастрофа

Тоді він вирішив звернутись по допомогу до нотаріуса, який виплачував йому утримання.

— Прошу вас запам'ятати, що я не маю зайвого часу, — сказав нотаріус. — Будь ласка, не треба розповідати мені, в якій ви опинилися безвиході. Людей, що живуть на утриманні своїх батьків, я знаю чимало. Щодо них у мене своя система. Зараз я дам вам один соверен. Ось він. Щоразу, коли ви приходитимете, мій клерк видаватиме вам авансом один шилінг. По суботах, оскільки моя контора в неділю зачинена, він видаватиме вам два шилінги. Мої умови такі: ви не звертатиметесь до мене особисто, а тільки до мого клерка, ви приходитимете сюди тверезим, ви негайно йтимете звідси, як тільки отримаєте шилінг і розпишетесь. На все добре.

— Я гадаю, треба подякувати вам, — сказав Картью. — Я в такій безвиході, що не можу відмовитись навіть від цієї жебрацької допомоги.

— Жебрацької? — усміхнувся нотаріус. — У нашому місті людину з шилінгом у кишені жебраком не називають. У мене на руках є ще один такий молодик, то він ось уже шість років без просипу п'є на таку саму допомогу.

І нотаріус знов узявся гортати свої папери. І ще довго потім його усміхнене обличчя стояло перед очима Картью. «Та трихвилинна розмова, — пояснив він, — навчила мене більше, ніж усі мої колишні науки. Це було саме життя. І мені подумалось: та невже, сто чортів, я докотився до того, що заздрю цій викопній мумії?»

Протягом наступних трьох тижнів Норріс, неголений і схудлий, щодня з'являвся в конторі нотаріуса, як тільки виб'є десяту годину ранку. Вночі він спав на парковій лаві, а вдень лежав на траві під розлогою сосною в товаристві, що було, мабуть, найнижчим дном на всій землі, — в гурті сіднейських босяків. Вранці його будили промені сонця, що вставало за маяком. Він підводився і спостерігав, як міниться небо на сході, дивився на згаслий маяк та свіже вранішнє місто, дивився на гавань, що прокидалася, на мереживо щогл та кранів. Його товариші — нічліжани, брудні та перемерзлі, — не поспішали покинути нагріті на траві чи лавках місця, а Картью бродив поміж сонних і проклинав свою колишню дурість. Вдень у парку з'являлися няньки з дітлахами, затягнені в корсети дівчата, ошатно вдягнені, веселі молодики, а Картью та вся інша «шушваль» (це був його власний гіркий вислів) похмуро позирали на них. День минав, наставала ніч, зелена гущавина парку знову де сяяла ліхтарями, а де — поринала в суцільну темінь, і в ній знову гуртувалися нічліжани, бездомні чоловіки й жінки. Часом чулися волання про допомогу, а потім — тупіт ніг утікача. «Ви можете не повірити, — сказав Картью, — але я дійшов до такого стану, коли мені все було байдуже. Якось мене розбудив крик жінки, що волала «рятуйте!», а я лише перекинувся на другий бік… Так, дивне місце той парк, де вдень прогулюються пишно вбрані пані зі своїми дітками, а вночі, як у лісі, грабують запізнілих перехожих, хоча довкола палають вогні великого міста і чути гуркіт екіпажів, у яких повертаються додому члени уряду чи гості якогось мілорда!»

Єдиною розвагою Норріса було нав'язуватись у знайомці першому-ліпшому бездомному босякові. Йому довелось вислухати чимало нецікавих історій, чимало історій дивних і чимало страшних. Врешті він і сам потрапив в історію, завдяки якій вирвався з того парку. Саме пішли сильні дощі, це змусило його витрачати щодня чотири пенси на місце в нічліжці, позбавивши себе сніданку. Якось уранці, голодний і мокрий, сидів він на лавці біля входу в парк; коли це його увагу привернуло собаче вищання. Озирнувшись, він побачив, що неподалік, на траві, кілька безробітних волоцюг розважаються, знущаючись із пса. І серце Норріса, що стало байдужим до волань людей, котрі потрапили в біду, не витримало страждань безсловесної тварини. Він накинувся на бешкетників, розштовхав їх, схопив собаку й став спиною до лаврового дерева, готовий захищатись. Їх було шестеро, тих негідників, але, як часто трапляється, жорстокість поєднувалася в них з боягузтвом, — тож вони лише вилаяли його й пішли собі геть.

Сміливий вчинок Норріса помітили. Поблизу, на лавці, сидів безробітний продавець, веселий рудий чоловічок на прізвище Гемстед. Сам він не ризикнув втрутитись, бо його обачність явно гасила пориви сміливості, але він квапився привітати Картью і попередити його, що іншим разом така відчайдушність може закінчитись для нього зле.

— У цьому парку трапляються такі типи, що з ними краще не зв'язуватись, — зауважив він з тією простецькою австралійською вимовою, яку (так твердить містер Фрауд) усім нам треба наслідувати якнайстаранніше.

— Ну, я й сам не кращий за них, — відповів Картью.

Гемстед засміявся і заперечив, що справжнього джентльмена видно відразу.

— І все ж я лише один з безробітних, — сказав Картью, вмощуючись на лавці поруч з новим знайомим, як уже звик робити у цьому парку.

— Я й сам без місця, — сказав Гемстед.

— Все одно мені далеко до вас, — зауважив Картью. — Моя біда в тім, що в мене місця ніколи й не було.

— Мабуть, нічого й робити не вмієте? — здогадався Гемстед.

— Я вмію витрачати гроші, — відповів Картью, — трохи знаюся на конях, трохи тямлю в морському ділі. Але я не член профспілки, а то мене, мабуть, узяли б кудись.

— А в кінну поліцію ви пробували влаштуватись?

— Пробував, але нічого не вийшло. Не пройшов медкомісію.

— Ну, а що б ви сказали про залізницю? — спитав Гемстед.

— А що б ви сказали? — своєю чергою спитав Картью.

— Ні-ні, це не для мене. Я не збираюсь братися за чорну роботу, — гордовито відповів колишній продавець. — Але якщо ви не дуже перебірливі, то там, я певен, можна влаштуватись.

— То скажіть, урешті, куди треба піти? — вигукнув Картью.

Дощі не вщухали, вода розмивала дороги, і на залізницях потрібні були робочі руки, про що безперестану сповіщали газети, але деякі «безробітні» воліли просити милостиню чи грабувати, тому землекоп, навіть зовсім недосвідчений, міг добре заробити. Того ж вечора, після стомливої поїздки, зробивши пересадку (дорогу розмило), Норріс опинився на брудній зруйнованій колії за Південним Кліфтоном і вперше в житті скуштував фізичної праці.

Дощі періщили кілька тижнів. Цілий схил гори сповз у море — лавина глини, каміння й вирваних з корінням дерев засипала скелі, пляжі й навіть прибережні рифи. Зсув зносив цілі будинки і розбивав їх, як горіхи; з сусідніх будинків, яким загрожувала така сама доля, мешканці вибували, й оселі стояли замкнені, покинуті, нетоплені. Вдень і вночі в таборі землекопів палали вогнища, вдень і вночі змученим землекопам готували гарячу каву, вдень і вночі інженер дільниці обходив роботи, підбадьорюючи своїх робітників, вдень і вночі стукотів телеграф, повідомляючи страшні новини та запитуючи про становище на дільниці. По колії, що йшла схилами гір, зрідка проходили поїзди; вони рухались повільно, часто давали гудки, зупиняючись перед небезпечними місцями, немов живі істоти, які відчувають, що їм загрожує загибель. Начальник дільниці перевіряв роботу і захриплим голосом кричав машиністові, що можна рушати. Землекопи відходили вбік і, затамувавши дух, стежили, як поїзд повільно повзе мимо, а коли поїзд минав небезпечне місце, коротко вигукували «ура» і дивились, як він набирає швидкість і, блимаючи вогнями, даленіє у осонні, що раптом випадало між зливами, або в густіючих дощових сутінках.

Один випадок Картью запам'ятав на все життя. З моря віяв сильний вітер, за п'ятсот футів від насипу величезні вали били в урвисте підніжжя гори. Неподалік від берега невеликий вітрильник подавав сигнали біди — там хтось стріляв з мисливської рушниці, начеб у такий час можна було чекати допомоги. Але тут Картью відвернувся, бо саме розлігся пронизливий гудок, і з дощу виринув паровоз, над яким здіймався велетенський стовп диму. Інженер зблід, але подав машиністові сигнал. Поїзд поповз черепашок) ходою, а вся гора здригалася і, здавалось, хилилася до моря; землекопи інстинктивно вчепилися в дерева та чагарі — марна осторога, така ж марна, як і постріли нещасних моряків унизу. Але й цього разу страхи не справдились, поїзд пройшов щасливо, і Норріс, перевівши дух, згадав про вітрильник і поглянув униз. Судно вже зникло під хвилями….