Корабельна катастрофа

— Так, — мовив я, повертаючись до Стенніса, — тут щось є. А яка це місцевість?

— Так собі, фантазія, — відповів той. — Саме це мені й подобається. У більшості сучасних молодих художників фантазії не більше, ніж у слимака.

— Ти кажеш, його прізвище Медден? — розпитував я далі.

— Так, Медден.

— А він багато подорожував?

— Цього я не знаю. Про себе він майже не розповідає, все більше мовчить, покурює, посміюється, коли хто жартує, часом жартує й сам… Але його не назвеш цікавим співрозмовником — він просто приємний чолов'яга… Ні, — докинув Стенніс, — він тобі все-таки не сподобається, Додде. За вином ти полюбляєш добру бесіду, а він — нестерпно нудний.

— У нього великі русяві баки, як моржові бивні? — спитав я, пригадуючи фото Годдедааля.

— Звичайно, ні! Звідки ти взяв?

— А він часто пише листи? — провадив я.

— Не знаю… Що це з тобою? Чому це ти так зацікавився ним?

— Річ у тому, що я, здається, знаю цього чоловіка. Здається, він саме той, кого я шукаю, — мій брат, з яким я давно втратив зв'язки…

— Але ви не близнюки, я гадаю? — засміявся Стенніс. Тут до готелю під'їхав екіпаж, замовлений Стеннісом, і ми попрощалися.

До обіду я бродив полями. Мені хотілось побути на самоті, наодинці з новими почуттями, що опанували мене. Незабаром я мав зустрітися з чоловіком, голос якого, я колись чув і який протягом стількох днів переповнював моє життя нетерпінням і тривогою, змушуючи і вночі думати про нього. Тепер я стукався в його двері, і ми мали ось-ось зустрітися віч-на-віч. Нарешті я дізнаюсь про таємницю підміни корабельної команди.

Сонце хилилося все нижче над полями, і з кожною хвилиною, що наближувала нашу зустріч, я все більше втрачав мужність. Мене почали випереджувати втомлені селяни, що поверталися з полів. Коли я ввійшов до обіднього залу, він був яскраво освітлений, всі постояльці сиділи за столами, вже подали суп, усі невимушено перемовлялись. Я зайняв єдине вільне місце і незабаром збагнув, що напроти мене сидить Медден. Це був високий, ставний чоловік, у його темному волоссі де-не-де поблискувала сивина. Карі очі світилися добротою, щира усмішка відкривала гарні зуби. Одяг, старанно доглянуті руки, голос та манери видавали в ньому справжнього англійця, помітно вирізняючи з усього товариства, що зібралося за столом. Незважаючи на це, він, очевидно, почував себе тут як удома, і молодь, що гучно гомоніла довкола, явно симпатизувала йому. Його дивний сріблястий сміх звучав нервово навіть тоді, коли він сміявся щиро, і не в'язався з високою постаттю та мужнім, печальним обличчям. Протягом усього обіду цей неголосний сміх звучав постійно, мов дзвін трикутника в якомусь творі найсучаснішого французького композитора. Медден підтримував загальні веселощі не стільки власними жартами, скільки поведінкою. Видно було, що він приєднується до їхніх веселих бесід не тому, що в нього гарний настрій, а тому, що він людина доброї, чутливої душі і не звик заважати веселощам інших. Такий усміхнений смуток та вміння поводитись у товаристві ненав'язливо я помічав у старих відставних служак.

Я боявся поглянути на нього, щоб мій погляд не виказав мого невтримного хвилювання; та сталося так, що не встигли прибрати зі столу суп, як ми познайомилися дуже природно, безпосередньо. Я ковтнув «Шато Сірон» — вина, смак якого давно забув, — і, не втримавшись, вигукнув (звісно, по-англійському):

— Яка погань!

— Так-так, страхіття, — обізвався Медден і додав: — Дозвольте, я наллю вам свого. Його тут називають «шамбертен», хоча це зовсім не шамбертен, але пити його можна, чого не скажеш про всі інші вина, які тут подають.

Я не перечив — я був радий будь-якому приводові зав'язати з ним знайомство.

— Ваше прізвище, здається, Медден? — спитав я. — Мені розказав про вас мій давній приятель Стенніс, я ще встиг зустрітися з ним сьогодні вранці.

— Дуже прикро, що він поїхав, — зауважив Медден. — Серед цих парубійків я відчуваю себе справжнім дідом.

— Моє прізвище Додд, — відрекомендувався я.

— Я знаю, — відповів він. — Мені сказала мадам Сірон.

— Яз Сан-Франціско, колишній компаньйон фірми «Пінкертон і Додд».

— Квартал Монтана, якщо не помиляюсь?

— Саме так.

Ми не дивились один на одного, але я помітив, що він нервово качає кульки з хліба.

— Мені подобається оця ваша картина, — сказав я. — Передній план важкуватий, але лагуна виписана прегарно.

— Кому ж це знати, як не вам, — погодився він.

— Так, я дещо розумію у… цій картині, — ухильно мовив я.

Запала довга мовчанка.

— Ви, здається, знаєте людину на прізвище Беллерс, чи не так? — озвався нарешті Медден.

— О! — вигукнув я. — То ви дістали листа від доктора Бркварта?

— Сьогодні вранці, — відповів він.

— Ну, з Беллерсом поспішати нікуди, — сказав я. — Це досить довга історія і досить безглузда, однак, гадаю я, нам є про що поговорити. Але чи не краще зачекати, поки ми залишимось на самоті?

— Я згоден, — відповів Медден. — Хоч і не всі молодики розуміють англійську, проте нам буде зручніше у мене в майстерні. За ваше здоров'я, Додде!

Отак незвично й несподівано познайомився я з Картью в товаристві тридцяти з лишком студентів-художників та напудрених панночок у халатах; велетень Сірон передавав тарілки над нашими головами, а його галасливі сини підносили нові страви.

— Ще одне запитання, — сказав я. — Ви впізнали мій голос?

— Ваш голос? — здивувався він. — А як я можу його впізнати? Я ніколи не чув його, адже ми з вами досі не зустрічались.

— І все ж до цієї нашої зустрічі ми з вами один раз розмовляли. Я поставив вам запитання, на яке ви не відповіли і яке з того часу я не раз ставив самому собі, маючи на це дуже вагомі причини.

Картью раптом зблід.

— О боже! То це ви тоді телефонували? — вигукнув він.

Я кивнув головою.

— Так-так… — суворо мовив він. — Тільки дуже великодушна людина здатна вибачити вам. Скільки ночей я не спав! Ті слова, почуті з трубки, відтоді свистять мені в вухах, як вітер в замковій шпарині. «Хто це був? Що це могло означати?» Мені здається, вони завдали мені більше страждань, ніж… — Він замовк і похмуро глянув на мене. — Хоча мене мало б непокоїти зовсім інше, — додав він і неквапливо допив вино.

— Очевидно, нас обох прирекла доля зводити з розуму один одного загадками, — відказав я. — Мені часом здавалося, що у мене ось-ось голова розколеться…

Картью засміявся своїм дивним смішком.

— Однак є люди, для яких ця справа ще таємничіша, — зауважив він. — Вони взагалі нічого не зрозуміли.

— Це ви про кого? — здивовано спитав я.

— Про судновласників, — відповів він.

— Ай справді! — погодився я. — А я про це й не подумав. Як же вони це пояснили?

— А ніяк, — відповів Картью. — Все, що трапилось, — непоясненне. Судновласники були небагаті, й вони об'єдналися в невеликий синдикат. Один із них тепер їздить у кареті, і про нього кажуть, що йому пальця в рот не клади, — він іще стане фінансовим верховодою. Другий на отриманий прибуток купив невеличку віллу. Але вони обидва геть спантеличені, а зустрічаючись, бояться глянути один одному в очі, як авгури.

Коли ми пообідали, Картью повів мене через вулицю до себе. Колишню майстерню Массона не можна було впізнати. На стінах висіли гобелени, кілька гарних гравюр, а також пречудові полотна пензля Руссо, Уїстлера, розкішний Кром, і навіть, як поклявся господар (я вірю йому), оригінал Тіціана. В кімнаті стояли зручні англійські крісла, кілька американських гойдалок і вишуканий письмовий стіл. На підносі стояли пляшки спиртного та содова вода, а у кутку за ледь піднятою портьєрою, я помітив складане ліжко та чималу ванну. Така кімната в селі Барбізоні вражала приїжджого не менше, ніж дива печери графа Монте-Крісто.

— Ну, — мовив Картью, — тут нас «ніхто не потурбує. Сідайте і, коли ваша ласка, розкажіть вашу історію.

Я виконав його прохання, почавши з того дня, коли Джім показав мені повідомлення в газеті «Дейлі Оксідентал», а закінчив епізодами з моряками та поштовим штемпелем Шайї.