Корабельна катастрофа

«Герб Картью», невеличкий, дуже затишний готельчик, видався мені часткою й аванпостом маєтку. Стіни були прикрашені гравюрами — портретами предків роду Картью; на мене дивились Філдінг Картью — перший суддя міста Лондона; генерал-майор Джон Картью в мундирі — він командував якоюсь воєнною операцією; високоповажний Бейлі Картью, член парламенту від Столбріджа, — він стояв біля столу і держав у руці якийсь папір; Сінглтон Картью, есквайр, зображений на тлі череди корів (безперечно, за бажанням його орендарів, що піднесли панові цей мистецький твір); превелебний архідиякон Картью, доктор богослів'я, доктор цивільного і канонічного права, магістр мистецтв, що з кумедною церемонійністю гладив по голівці маленького хлопчика. Якщо пам'ять не зраджує мене, в цьому поштивому закладі інших картин не було.

Я не здивувався, довідавшись, що господар заїзду свого часу був у замку дворецьким, а господиня — покоївкою міледі і що буфет дає їм, колишнім слугам, приробіток.

Влада, яку родина Картью мала в їх великій окрузі, справила на мене, американця, гнітюче враження, та коли, перечитавши підписи під гравюрами, я зрозумів, що історія цього роду досить скромна, до моєї неприязні додалося ще й здивування. «Карний суддя» — посада, звісно, поважна, але я подумав, що за стільки поколінь хтось із Картью міг би таки посісти й вище місце. На військовій службі вони не дослужились вище генерал-майора, священик захирів непомітним архідияконом, і хоча високоповажний Бейлі, можливо, проник в Таємну раду, було невідомо, щоб він здійснив там корисного. Такі широкі можливості, такий тривалий час — і такі скромні досягнення!

Я прийшов до висновку, що цей рід не відзначається особливими здібностями.

Незабаром я зрозумів, що заїхати в сільце і не завітати в сам замок означало б виказати неповагу його мешканцям. Кожен прибулець зобов'язаний був погодувати лебедів, оглянути павичів та картини Рафаеля (бо ці пересічні люди володіли, однак, двома оригіналами Рафаеля), ризикуючи життям, познайомитися зі славнозвісною породою рогатої худоби- «картью-чілінгем» — і засвідчити високу пошану батькові (ще живому) славнозвісної Донібрістл, яка виграла скачки трирічних кобил у Епсомі.

Мені вистачило глузду, щоб підтримати звичай, щоб не дратувати нікого, а крім того, я почув дві новини, які змінили мою байдужість на палке бажання оглянути маєток. По-перше, виявилося, що містер Норріс «відбув у подорож», а по-друге, я дізнався, що незадовго до мого прибуття якийсь відвідувач уже оглядав визначні місця маєтку Картью. Здогадуючись, хто це був, я вирішив розвідати, що він робив і що бачив. Випадок мені сприяв — мною опікувався той самий помічник садівника, котрий водив маєтком мого попередника.

— Так, сер, — підтвердив він, — це справді був американець. Не вельми важний пан, але дуже ввічливий.

Увічливість його справді була неабиякою: гість захоплювався «картью-чілінгемами», щиро дивувався з усього, що бачив, і ледь не впав ниць, як у храмі, уздрівши в стійлі батька славнозвісної Донібрістл.

— Він сказав мені, сер, — провадив потішений помічник садівника, — що йому часто доводилось читати про англійські замки, але досі він іще жодного не бачив на власні очі. Коли він вийшов на головну алею, йому перехопило дух. «Воістину князівські володіння!» — вигукнув він. Та воно й зрозуміло, чому наш маєток зацікавив цього пана, — адже, як видно, містер Картью був вельми ласкавий до нього в Штатах. А він, видно, людина вдячна, а ще він дуже любить квіти.

Я вислухав цю розповідь у подиві. Сумніву не було — мова йшла про мого Крутія. А всього кілька годин тому мені здавалося, що він звичайнісінький божевільний, на якого варто накинути гамівну сорочку! Він залишився без цента в чужій країні, він нічого не їв з учорашнього дня, відсутність Норріса мала б укинути його в розпач, — і раптом я чую, що він при повному розумі та здорових почуттях ходив маєтком, захоплюючись краєвидами, нюхаючи квіти й невимушено вітійствуючи! Сила його вдачі вразила й нажахала мене…

— Дивне діло, — сказав я своєму гідові. — Я сам мав приємність познайомитися з містером Картью, і, наскільки мені відомо, в Англії тепер нема жодного з його друзів-американців. Хто ж це міг бути?.. Та невже… Ні, це неможливо! У нього не вистачило б нахабства. Скажіть, а його прізвище не Беллерс?

— Я не чув його прізвища, сер. А ви знаєте про нього щось негарне? — спитав помічник садівника.

— Ну як вам сказати… — відповів я. — В усякому випадку, він не та людина, яку містер Картью бажав би мати гостем, особливо коли він сам відсутній.

— О боже мій! А він же так чемно розмовляв. Я ще подумав, що він, либонь, шкільний учитель. Можливо, сер, ви будете ласкаві поговорити ще й з містером Денменом? Адже я відвів його до містера Денмена, коли він оглянув маєток. Містер Денмен — наш дворецький, сер.

Пропозиція мене втішила, бо ще й давала можливість вчасно і без шкоди для моєї гідності покинути товариство «картью-чілінгемів». Ми попрямували просто через зарості та зелений крокетний майданчик до господарських приміщень замку.

Довкола майданчика височів тисовий живопліт, в якому була прорізана арка. Коли ми проминали її, мій провідник притримав мене.

— Вельможна леді Енн Картью, — врочисто прошепотів він.

Поглянувши через його плече, я уздрів стару даму, що, спираючись на палицю, досить жваво шкутильгала садовою доріжкою. Замолоду вона, мабуть, була незрівнянною красунею, і навіть кульгавість не порушувала враження рідкісної, майже грізної гідності, якою віяло від неї. В кожній рисі її обличчя таїлась печаль, а очі, спрямовані просто вперед, здавалось, уже вбачали прийдешні нещастя.

— Вона дуже засмучена, — сказав я, коли дама зникла за поворотом і ми пішли далі.

— Вона дуже сумує, сер, — відповів помічник садівника. — Містер Картью… тобто старий господар… помер, усього лиш рік тому; лорд Тіллібоді, брат її вельможності, вмер через два місяці, а потім трапилась ота біда з молодим паном. Загинув на полюванні, сер. А він був улюбленцем її вельможності. Містера Норріса вона ніколи так не любила.

— Так-так, я знаю, — погодився я, спритно, як мені здавалося, викликаючи співрозмовника на дальшу оповідь і водночас створюючи враження, що я близький друг родини. — Це дуже сумно, так-так… А ця переміна — повернення нещасного Картью і все інше — не поправила становища?

— Аж ніяк, сер! — відповів помічник садівника. — Нам здається, стало ще гірше.

— Дуже, дуже сумно! — повторив я.

— Коли містер Норріс приїхав, вона дуже зраділа, — провадив мій співрозмовник, — і ми були такі раді, адже ми всі як один любимо його, сер. Та дуже швидко все скінчилося. Того ж вечора була у них розмова, й вони знову посварились. Її вельможність сприйняла все дуже болісно, і між ними стало ще гірше, ніж було, а наступного ранку містер Норріс знову подався подорожувати. «Денмене, — сказав він містерові Денмену, — Денмене, я сюди ніколи не повернусь», — і потис йому руку. Звісно, чужій людині я ніколи цього не розповів би, сер, — додав мій співрозмовник, раптом налякавшись, що бовкнув зайве.

І справді, я довідався від нього багато чого — навіть такого, чого не сподівався. Того буремного вечора, коли повернувся додому, Картью розповів про те, що з ним трапилось, і тепер стару леді мучило не лише горе: серед картин, що поставали перед її внутрішнім зором, коли вона йшла стежкою повз мене, була й картина острова Мідуей та брига «Летючий шквал».

Містер Денмен, дворецький, збентежено вислухавши мене, сказав, що Беллерс уже покинув маєток.

— Уже? — вигукнув я. — То навіщо ж він приїздив? В усякому разі, не для того, щоб оглянути замок!

— Не розумію, що інше могло привести його сюди, — відповів дворецький.

— Будьте певні, він завітав не просто так, — сказав я, — і він, мабуть, дістав те, що хотів. До речі, а де тепер містер Картью? Дуже шкода, що я не застав його вдома.

— Він подорожує, сер, — сухо відповів дворецький.

— Браво! — вигукнув я. — Адже я поставив вам пастку, містере Денмен, і тепер бачу, що ви нічого не сказали цьому нахабному гостеві.