Корабельна катастрофа

Птаство з криком кружляло над бригом, густо гніздилося в снастях; зазирнувши в камбуз, ми відсахнулись — звідти навально шугонули птахи — злі й сміливі, з міцними дзьобами; деякі, чорнопері, були завбільшки з орла. На шкафуті ми помітили кілька барилець, майже вкритих сміттям: видобувши їх, ми виявили питну воду й солонину; на барильцях стояли клейма якоїсь колоніальної фірми. Очевидно, Трент і його матроси вже готували провізію, щоб вирушити в шлюпках на Гонолулу, коли на обрії несподівано з'явилася «Буря». Більше на палубі не було нічого вартого уваги, крім хіба що снастей, обірваних там, де по них бив топсель; зверху, легко погойдуючись, звисав клубок заплутаного мотуззя, і вітер, що вже вщухав, посвистував у ньому.

Моторошне видовище!

Охоплені незрозумілим трепетом, ми з Нейрсом боязко спустилися по гвинтовому трапу вниз і опинились перед поперечною переділкою, що поділяла ют на дві частини. У першій зберігалися найрізноманітніші припаси, тут-таки було і відгороджене місце для двох койок — на думку Нейрса, для кока і другого помічника. Більшість кормової частини займала кают-компанія, що вписувалась підковою в саму корму; під лівим бортом була комірчина для провізії та каюта старшого помічника, а під правим — капітанська каюта і гальюн. У всі ці приміщення ми лише зазирнули — найбільше цікавила нас кают-компанія. В ній було темно — шар пташиного посліду вкривав світловий люк; запах був тяжкий і задушливий, всюди дзижчали мухи, б'ючись у наші обличчя. Мене здивували ці мухи на атолі Мідуей, бо я вважав їх неодмінними супутниками людини та її недоїдків. Найпевніше, якийсь карабель завіз їх сюди, і то досить давно — вони встигли розплодитися неймовірно. На підлозі було безладно розкидано одяг, книжки, навігаційні прилади, всякі залишки матроської розкоші — мотлох, який викидають зі скриньок під час раптової тривоги після тривалого плавання. Дивно було в тій напівтемній каюті, що здригалася від гуркоту близького прибою, під пронизливі крики чайок перебирати речі, якими колись дорожили невідомі нам люди, речі, які вони носили: стару білизну, строкаті піжами, поруділі парусинові костюми, клейончаті куртки, лоцманські плащі, вишиті сорочки, жилети, найрізноманітнішу одіж, від тієї, що вдягають на нічну вахту, до тієї, яку носять удень на веранді готелю. А впереміш із нею валялися книжки, сигари, флакони з парфумами, вигадливо різьблені люльки, пачки тютюну, ключі, іржавий пістолет і всілякі дешеві сувеніри: бенареські бронзові статуетки, китайські вазочки та картинки, запаковані у вату химерні мушлі — безперечно, подарунки рідні, що жила, найімовірніше, в Гуллі, звідки родом був Трент і куди був приписаний його бриг.

Оглянувши підлогу, ми перейшли до столу, накритого, мабуть, до обіду, бо на ньому стояв корабельний посуд з товстого фаянсу, а в ньому — залишки їжі; стояли також бляшанки мармеладу та згущеного молока; в кухлях була кавова гуща, на тарілях — хліб, грінки та ще якісь недоїдки. Вилиняла червона скатертина біля капітанського місця була залита чимось темно-брунатним, мабуть, кавою, а на протилежному кінці столу вона була відкинута, і на голій стільниці стояла чорнильниця й лежала ручка. Табурети були відсунуті від столу так, наче з їжею було покінчено і всі вже курили та розмовляли; один поламаний табурет валявся долі.

— Погляньте, вони дописували журнал, — мовив Нейрс, показуючи на чорнильницю. — Біда заскочила їх зненацька, як це буває завжди. Мабуть, не народився іще капітан, який у годину аварії мав би повністю заповнений журнал. Доводиться писати за цілий місяць, як Чарлзові Діккенсу свої романи, друковані з продовженням… Відразу видно, що це лимонники, — докинув він зневажливо, кивнувши на стіл. — Мармелад і підсмажений хліб для капітана! Просто свині!

Це глузування прикро вразило мене. Я не відчував особливої симпатії до капітана Трента чи до будь-кого з тієї зниклої компанії, проте безлад порожньої каюти, колись обжитої, приголомшив мене: смерть творіння людських рук сумна майже так само, як і смерть людини, — і мені раптом здалося, що все в цій каюті зберігає пам'ять про страшну трагедію…

— Я почуваюся зле, — сказав я. — Ходімо на палубу, ковтнемо свіжого повітря.

— Невеселий закуток, що й казати, — погодився капітан. — Та перше ніж піти нагору, нам треба відшукати сигнальні прапори, я хочу підняти сигнал «Покинутий командою» чи щось таке — хай хоч це прикрашає наш острівний притулок. Капітан Трент сюди ще не повертався, але ось-ось може навідатись, і йому буде приємно побачити на судні сигнал.

— А чи нема офіційно прийнятого сигналу, придатного для нас? — спитав я, захопившись думкою капітана. — Приміром: «Продано на користь страхової компанії; за подробицями звертатися до Дж. Пінкертона, квартал Монтана, Сан-Франціско».

— Що ж, — відповів Нейрс, — якийсь старий боцман, либонь, і набрав би такий сигнал, якби ви дали йому на це цілий день та фунт тютюну. А мені така задачка не до снаги. Я можу спробувати щось коротше і приємніше, приміром, KB — екстренний сигнал: «Задній хід» або ЇМ — попередження: «Тут небезпечний район». А що ви скажете про РОН: «Повідомте судновласників, що з судном усе гаразд»?

— Це поки що передчасно, — відповів я, — але, ручуся, допече Трентові до живого. РОН якраз підійде!

Сигнальні прапори знайшлися в капітанській каюті — вони були старанно розкладені по своїх гніздах, позначених відповідними літерами. Нейрс вийняв потрібні прапори, і ми піднялися на палубу.

— Гей, дурню, не смій пити! — закричав капітан одному з матросів, що зачерпнув води з барильця. — Вода засмерділася.

— Вибачте, сер, — відгукнувся матрос, — але ж на смак вона зовсім свіжа.

— Покуштую сам! — Нейрс узяв кухлика, зачерпнув води й підніс до губів. — І справді, — мовив він. — Виходить, засмерділася, а потім знову стала свіжа… Дивно, містере Додд, еге ж? А втім, я пам'ятаю такий випадок, коли ми проходили мис Горн…

У голосі його було щось таке, що змусило мене повернутися до нього. Звівшись навшпиньки, Нейрс пильно роззирався довкруги, як людина, перейнята цікавістю, а його обличчя й уся постать видавали затамоване хвилювання.

— Ви самі не вірите в те, що кажете! — вигукнув я.

— Можливо, можливо, — погодився він, поклавши руку мені на плече. — Все може бути… Проте мене турбує зовсім інше…

Нейрс підкликав матроса, віддав сигнальні прапори, а сам узявся за головний сигнальний фал, що його торгав, лопотячи на вітрі, червоний англійський вимпел. Ще хвилина — і замість нього замайорів американський, який ми прихопили з собою, а потім і сигнальні прапори РОН.

— Ну, а тепер, — сказав Нейрс, дивлячись на прапорці з гордістю американського моряка, — а тепер, хлопці, ставайте до помпи. Поглянемо, що за вода в цій лагуні.

Матроси взялися за ручки, й над судном розляглося чвакання залізної помпи, а на палубу ринув потік затхлої води. Нейрс, зіпершись ліктями на поручень, спостерігав за потоком, наче та трюмна вода дуже його зацікавила.

— І що ж вас усе-таки схвилювало? — спитав я.

— Зараз коротко поясню, — відповів капітан. — Але спершу зверніть увагу: бачите ці шлюпки — одну на рубці й дві пообіч неї на рострах? То яку ж шлюпку спускав Трент? Адже двоє з його команди загинуло, коли спускали шлюпку!

— Мабуть, він знову підняв її на борт, — висловив я припущення.

— Хай і так, але навіщо? — заперечив капітан.

— Значить, у них була ще одна шлюпка, — сказав я.

— Може, й була ще одна шлюпка на палубі, — погодився Нейрс. — Проте навіщо вона їм? Хіба для того, щоб старий капітан катався місячними ночами довкола брига, награючи на акордеоні?

— Яке це має значення? — правив я своєї.

— Та, мабуть, ніякого… — погодився Нейрс, озираючись через плече на потік води, що заливала палубу.

— І довго буде чвакати ця помпа? — спитав я. — Так ми перекачаємо всю лагуну. Адже капітан Трент сам сказав, що бриг сів на дно, десь у носовій частині дірка, і туди ллється вода.

— Так і сказав? — багатозначно, протягом мовив Нейрс.