Страница 8 из 41
– Ґеральдіне, — сказав князь, — ви врятували мене всупереч прямим моїм указівкам — і добре зробили. Я не тільки завдячую вам життя, я дістав ще й добру науку; і я був би негідний свого високого рангу, якби виявився невдячним перед своїм учителем. Виберіть же самі, чим я маю віддячити вам.
Настала пауза; карета швидко котилася вулицями, а обидва пасажири її сиділи заглиблені у власні думки. Нарешті ту мовчанку порушив полковник Ґеральдін.
— Ваша високість, — сказав він, — цього разу має досить численний загін полонених. Серед них є принаймні один злочинець, якому треба визначити кару. Наші присяги боронять нам будь-яке звертання до закону. Та й про збереження таємниці треба думати, якби навіть присяги були скасовані. Можу я спитати, які наміри у вашої високості?
— Я вирішив, — відповів Флорізель, — що голова клубу має право полягти у двобої. Лишається тільки вибрати супротивника для нього.
— Ваша високість дозволили мені самому визначити свою винагороду, — сказав полковник. — Чи дозволите мені просити цієї честі для свого брата? Це дуже почесне доручення, але я смію запевнити вашу високість, що хлопець виправдає таку честь.
— Ви просите в мене страшної віддяки, — сказав князь, — але я не можу відмовити вам ні в чому.
Полковник палко поцілував його в руку, і в цю ж хвилину карета вкотилась у браму розкішної резиденції князя.
Через годину Флорізель у парадному уборі, при всіх богемських орденах прийняв членів Клубу самогубців.
— Нерозумні й зіпсуті люди, — сказав він, — ті з вас, кого загнав у цю безвихідь брак грошей, дістануть роботу і платню від моїх службовців. Ті, кого мучить почуття провини, хай звертаються до вищого й великодушнішого, ніж я, володаря. Я жалію вас, усіх вас глибше, ніж ви можете уявити. Завтра кожен із вас розповість мені свою історію; і що відвертіші ви будете, то легше мені буде направити ваші нещастя. Щодо вас, — додав він, обернувшись до голови клубу, — то таку видатну людину, як ви, я можу тільки образити, пропонуючи їй допомогу, зате в мене є для вас непогана розвага. Оце, — він поклав руку на плече меншого брата полковника Ґеральдіна, — один з моїх службовців, який хоче трохи помандрувати по Європі. І я прошу у вас такої ласки, щоб ви супроводили його в подорожі. Ви добре стріляєте з пістолета? — спитав він уже іншим тоном. — Бо вам може придатись таке вміння. Коли двоє чоловіків вирушають у подорож разом, їм треба бути готовими до всього. Дозвольте мені додати, що, коли ви дорогою десь загубите молодого пана Ґеральдіна, у мене завжди знайдеться якийсь інший придворний, що буде вам до послуг. А про мене, пане голово, знають, що я бачу дуже далеко, і куди сягає мій зір, туди сягне й рука.
Цими словами, вимовленими вельми суворо, князь закінчив свою промову.
Уранці членів клубу належно забезпечили з князівських щедрот, а голову клубу вирядили в подорож під наглядом містера Ґеральдіна та двох відданих і метких слуг, добре навчених у князевому домі. Князь цим іще не задовольнився: за будинком у Бокс-Корті поставили наглядати таємних агентів, і всі листи, які надходили до Клубу самогубців чи його службовців, та всіх, хто туди з'являвся, він перевіряв особисто.
На цьому, каже мій арабський автор, кінчається історія молодика з тістечками. Тепер він добропорядний домовласник на Віґмор-стрит, поблизу майдану Кевендіш. Номера будинку, з цілком зрозумілих причин, я не називаю. А ті, кого цікавлять дальші пригоди князя Флорізеля та голови Клубу самогубців, хай прочитають «Історію про лікаря й дорожню скриню».
Історія про лікаря й дорожню скриню
Містер Сайлес К. Скадемор був молодий американець, простий і скромний, і це тим більше промовляло на його користь, що він приїхав з Нової Англії — частини Нового Світу, не вельми уславленої цими якостями. Хоча він був незмірно багатий, проте вів рахунок усіх своїх видатків у невеличкому записничку і волів вивчати принади Парижа з сьомого поверху так званого пансіону в Латинському кварталі. В його ощадливості була велика частка простої звички; а доброчесність, що дуже вирізняла його з-поміж його товариства, мала джерелом переважно несміливість, властиву молодим літам.
У сусідній з його помешканням кімнаті жила одна дама, дуже принадна собою й дуже вишукано вбрана. Спочатку, тільки-но приїхавши, він думав, що це якась графиня. З часом він довідався, що її знають під ім'ям мадам Зефірина і що суспільне становище її, хай там яке воно було, титулованій особі не пасувало б. Мадам Зефірина — можливо, в надії причарувати молодого американця — часто зустрічала його на сходах із чемним уклоном, словом вітання та потупленим поглядом чорних очей і зникала за дверима, зашелестівши шовком і ледь відкривши прегарну ніжку. Але всі ці аванси аж ніяк не підбадьорювали містера Скадемора, а навпаки, топили його в глибинах пригніченості і сором'язності. Вона кілька разів заходила до нього попросити сірників або вибачитися за уявні бешкети її пуделя. Але уста юнака бували замкнені в присутності такого вищого створіння, він ураз забував французьку мову і міг тільки кліпати очима та затинатись, аж поки вона піде. Проте така обмеженість їхніх взаємин не перешкоджала йому кидати вельми хвальковиті натяки, коли він опинявся серед кількох знайомих-чоловіків.
Кімнату по другий бік від американцевої — в пансіоні було по три кімнати на поверсі — займав старий лікар-англієць з досить сумнівною репутацією. Доктор Ноел — так його звали — був змушений покинути Лондон, де тішився широкою, і то чимраз ширшою практикою. Натякали навіть, що ініціаторкою цієї переміни місця його дій була поліція. В кожному разі цей чоловік, що давніше був помітною постаттю, тепер жив у Латинському кварталі дуже скромно й самотньо і багато часу віддавав науковим студіям. Містер Скадемор познайомився з ним, і час від часу вони вдвох споживали скромний обід у ресторації навпроти.
Сайлес К. Скадемор мав чимало дрібних вад, більш-менш невинних, і вихованість не заважала йому віддаватися цим вадам багатьма досить сумнівними способами. Головною серед тих вад була цікавість. Він був природжений пліткар; і життя, а надто ті його боки, в яких він не мав живого досвіду, цікавило його невтримно. Він мав звичку настирливо, невідчепно допитуватися про все і в тих розпитах бував часом настільки ж нескромний, наскільки й упертий. Коли хтось просив його занести на пошту листа, він зважував його на руці, перевертав і так, і сяк, уважно перечитував адресу. І коли він знайшов шпаринку між своєю кімнатою та помешканням мадам Зефірний, то, замість заткнути її, ще розширив, підрівняв і користався нею, підглядаючи, що робить сусідка.
Що більше він віддавався тій цікавості, то більш вона зростала, і от якось під кінець березня він ще трохи розширив ту шпаринку — так, щоб мати змогу бачити й інший куток кімнати. Того вечора, коли він, як звичайно, зібрався спостерігати за діями мадам Зефірини, виявилося, що шпарку якимось дивним чином затулено з другого боку. Спочатку він здивувався, потім ще дужче збентежився, коли шпарка раптом відтулилась і до його вух долетіло дрібне хихотіння. Видно, з того боку біля шпарки трохи осипався тиньк і виказав таємницю його прозурки, і тепер сусідка віддячує йому за підглядання тим самим. Містера Скадемора охопила страшенна досада. Він немилосердно кляв мадам Зефірину. Він лаяв навіть себе самого, та коли другого дня пересвідчився, що вона не зробила нічого, аби перешкодити його улюбленій розвазі, то став і далі користати з її недбальства та вдовольняти власну пусту цікавість.
Другого дня в мадам Зефірини довгенько просидів якийсь чолов'яга років за п'ятдесят, високий, з розхитаними рухами; Сайлес бачив його вперше. Твідовий костюм, кольорова сорочка, а надто кошлаті бурці виказували в ньому англійця, а тьмяний погляд сірих очей сповнював Сайлеса холодом. Розмовляючи пошепки з господинею, він весь час ворушив губами та кривив їх на всякі лади. Не раз молодому новоанглійцеві здавалось, ніби чолов'яга й господиня показують рукою на його кімнату, та єдине, що він уловив з певністю, прислухаючись і придивляючись якнайпильніше, були слова англійця, вимовлені трохи голосніш, ніби у відповідь на якесь заперечення чи вияв нехоті.