Катріона

Потім ми домовились, що він повідомлятиме мені про своє місцеперебування і про здоров'я Катріони, а я в свою чергу зобов'язувався висилати йому невелику грошову допомогу.

Джеймс Мор вислухав уважно і, коли я скінчив, вигукнув:

— Мій дорогий, любий сину, ви гідні пошани й любові! І я служитиму вам вірою і правдою, як солдат…

— Краще помовчіть! — перебив я його. — Завдяки вам, мене одразу нудить, коли почую слово «солдат». Однак досить. Угоду укладено. Я піду і сподіваюся, що за півгодини вас уже не застану тут.

Найбільше я боявся ще раз зустрітися з Катріоною. Хоч глибоко в душі я мало не плакав, проте гідності не втрачав, весь час підтримуючи в собі гнів. Минула, мабуть, година; сонце вже сховалося за обрій, і на фоні криваво-багряного неба виплив вузький серп молодика; на сході замиготіли зорі, і, коли я, нарешті, увійшов у свою квартиру, в ній уже панувала темрява. Я запалив свічку і оглянув кімнати. У першій не лишилось нічого такого, що могло б викликати згадку про тих, хто колись жив тут, але в другій, у кутку на. підлозі, я побачив невеличкий клуночок, і в мене серце болісно стиснулося. Від'їжджаючи, вона залишила все, що я купив їй. Цей удар виявився найболючішим ще, мабуть, і тому, що він був останнім. Я впав на цю купу одежі і повівся так по-дурному, що мені навіть соромно говорити про це.

Вже пізно вночі, коли стало дуже холодно і я почав тремтіти, до мене повернулася мужність, і я став дещо усвідомлювати. Не міг я без хвилювання дивитися на ці плаття, стрічки, білизну й панчохи з стрілками. Я розумів, що насамперед повинен до ранку позбутися усіх речей, коли мені дорогий спокій. Спершу я мав намір розвести вогонь і спалити все, але то було невластиве мені марнотратство, до того ж я ніяк не міг зважитись на те, щоб знищити речі, які вона носила так близько до тіла. У кутку кімнати стояла шафа, і я вирішив покласти одяг туди. Робив це я довго, невміло, але старанно. Складаючи речі, я часом зрошував їх слізьми.

Та незабаром сили зрадили мені, я відчув страшенну втому, ніби перед цим пробіг кілька миль або ж мене хтось побив. Згортаючи косинку, яку часто бачив у неї на шиї, я раптом помітив, що один кінчик її старанно одрізаний. Косинка була дуже гарного кольору, і я не раз звертав на це увагу, а одного разу, пам'ятаю, коли Катріона пов'язала її на шию, жартома зауважив, що вона носить кольори мого роду.

В душу враз закрався проблиск надії й ніжності, та в наступну мить мною знову опанував відчай: я побачив, що цей кінчик трохи далі зім'ятий валяється на підлозі.

Поміркувавши спокійніше, я знову відчув надію: дівчина, очевидно, відрізала цей кінчик, сповнена дитячого, але ніжного почуття. Не було нічого дивного в тому, що вона потім кинула його. Мене тішила перша догадка, і я більше радів, що їй спало на думку залишити собі такий подарунок на спогад, ніж горював, що вона викинула його в хвилину зрозумілої досади.

Розділ двадцять дев'ятий

МИ ЗУСТРІЧАЄМОСЬ У ДЮНКЕРКУ

В наступні дні, незважаючи на своє горе, я зазнав багато щасливих і сповнених надій хвилин; як голодний на хліб, накинувся на навчання й усіма силами намагався не вдаватися в тугу, поки приїде Алан або ж поки я одержу від Джеймса вісточку про Катріону. З того часу, як вони поїхали, він написав мені три листи. В першому повідомляв, що прибув у французьке місто Дюнкерк, звідки невдовзі виїхав у якійсь секретній справі. Він їздив в Англію на побачення з лордом Голдернес, і мені до болю було шкода, що на цю поїздку витрачені мої гроші. Але той, хто побратався з чортом або з Джеймсом Мором, повинен розраховувати й на гірше. Перед тим як виїхати до Англії, Джеймс Мор передбачливо написав мені листа і доручив Катріоні відіслати його. Після кожного такого листа я висилав йому гроші. Наше листування викликало у дівчини підозру і, коли батько поїхав, вона розпечатала листа, прочитала і вже потім одіслала його мені. Рукою Джеймса Мора було написано:

«Любий сер, ваше великодушне послання і домовлену суму одержав своєчасно, про що й сповіщаю. Все буде витрачено на мою дорогу донечку, яка жива й здорова і просить нагадати про себе своєму щирому другові. Вона зараз перебуває у якомусь пригніченому стані, але сподіваюсь, що бог. допоможе і вона поправиться. Живемо ми відлюдниками, розважаємось піснями рідних гір і прогулянками вздовж берега моря, а звідти рукою подати до Шотландії. Скажу вам, що я почував себе набагато краще, коли лежав з п'ятьма ранами у полі біля Гледзмура. Тут я знайшов собі заняття на кінному заводі одного французького дворянина, де цінять мій досвід. Але, дорогий сер, платня настільки мізерна, що соромно навіть говорити про неї. Тому ваша допомога необхідна для моєї дочки, хоч, звичайно, хотілося б побачитися з давніми друзями.

Ваш покірний слуга

Джеймс Макгрегор Драммонд».

Нижче було дописано рукою Катріони:

«Не вірте йому, все це брехня.

К. М. Д.».

Вона спочатку, мабуть, мала намір зовсім не пересилати мені листа, бо я одержав його значно пізніше, ніж сподівався. Слідом за ним одразу ж прийшов і третій. На той час уже приїхав Алан. Як завжди веселий і говіркий, він своїми жартами та розмовами прикрасив моє життя і навіть обновив його. Познайомив мене з своїм двоюрідним братом, який служив у полку «голландських шотландців» і пив значно більше, ніж я вважав можливим для людини. Це, здавалося, була єдина його насолода. Часто мене запрошували на звані обіди, влаштовував я їх і в себе, проте розради в них не знаходив; усе це не розвіювало моїх дум і печалі. Ми з Аланом часто і подовгу обговорювали мої стосунки з Джеймсом Мором і його дочкою. Щоправда, я не ділився з ним подробицями своїх взаємин з Катріоною, але коментарі Алана з приводу того, що я розповідав, нерідко примушували мене червоніти.

— Нічогісінько не розумію, — говорив він, — але, на мою думку, ви наробили багато дурниць. Не кожен може похвастати таким досвідом, як у Алана Брека, але не пригадую, щоб я коли-небудь чув про дівчину, яка була б схожа на вашу Катріону. Якось не віриться, щоб усе було так, як оце ви описуєте. Ви, очевидно, наплутали, Деві.

— Іноді я й сам так думаю, — відповів я.

— Дивно те, що ви, мабуть, і справді кохаєте її, — зауважив Алан.

— Кохаю, Алан, і палко. Понесу, мабуть, це почуття і в могилу.

— Ну, ну, тільки не лякайте! — трохи остудив мене Алан.

Я показав йому листа з припискою Катріони.

— О-о, — протяг Алан, — не можна заперечувати, що в цій Катріоні є деяка порядність, не кажучи вже про розум! Що ж до Джеймса Мора, то це просто торохтій і базіка, він весь — утроба й пусті слова. Проте не заперечую, що під Гледзмуром він бився добре і правду каже про п'ять ран. Погано тільки, що він хвалько.

— Розумієте, Алан, дуже неприємно залишати дівчину в таких ненадійних руках.

— Що правда, то правда, — погодився Алан. — Та хіба це від одного вас залежить? Так завжди буває в стосунках чоловіка й жінки. У жінок немає розуму. Коли вони люблять, то з ними можете робити що завгодно, коли ж ненавидять, тоді хоч помирай за них, нічого не вдієш. Одні з них ладні продати заради вас останнє плаття, другі не хочуть навіть дивитись на дорогу, якою ви йдете. Якихось інших жінок не буває, а ви, здається, такий дурень, що досі не знаєте цього.

— Мабуть, ваша правда, Алан, — погодився я.

— Звичайно, що так! — вихвалявся Алан. — Я міг би навчити вас багато дечому, але ви, мабуть, народилися сліпим, і в тому вся трагедія.

— А ви не могли б допомогти мені? — запитав я його. — Ви ж так добре розумієтесь» у подібних справах.

— Бачте, Деві, мене тут не було, — відповів Алан. — Тому зараз я схожий на офіцера, у якого всі розвідники сліпі; хіба він може щось знати? По-моєму, ви в чомусь допустилися помилок, і на вашому місці я знову спробував би щастя.