Будинок на дюнах

— Карбонари! — вигукнув я. — То старий таки добряче влип!

— Атож, — погодився Нортмор. — А тепер слухай сюди: я вже казав, що ми у пастці, і, щиро кажучи, мене радує твоя допомога. Якщо я не зможу врятувати Гадлестона, то вже дівчина будь-що-будь мусить уціліти. Ходімо до нас у будинок, і ось тобі моя рука: я діятиму як твій друг, допоки старого не врятуємо або він не загине. Але, — докинув він, — після цього ти знов стаєш моїм суперником, і я перестерігаю тебе: тоді стережись!

— Згода! — відказав я, і ми потисли один одному руки.

— А тепер гайда в нашу фортецю, — мовив Нортмор і рушив поперед мене до будинку.

Розділ VI

Про моє знайомство з Клариним батьком

Впустила нас у будинок Клара, і мене вразило, як дбайливо й надійно там залагодили все для оборони. Легко відсовувана, але потужна перепона, що могла витримати будь-який натиск, підпирала двері; а їдальню — я це помітив, хоч вона була ледь освітлена благенькою лампою, — укріпили ще вигадливіше: віконниці обшили дошками, підперли засувами й розпірками, які, своєю чергою, трималися на цілій системі підпор та поперечок, що з них декотрі впиралися в підлогу, декотрі в стелю, а інші — у протилежні стіни. Це був добре продуманий потужний зразок теслярської майстерності, і я не приховував свого захоплення ним.

— Моя конструкція, — пояснив Нортмор. — Пам'ятаєш оті дошки в садку? Так оце з них.

— Я й не знав, що у тебе стільки талантів.

— Ти маєш зброю? — мовив він далі, показуючи на цілий ряд рушниць та пістолетів, бездоганно вишикувати попід стіною і розкладених на буфеті.

— Дякую, — відказав я. — Від часу нашої останньої зустрічі я не ходжу без зброї. Але, як по правді, то я нічого не їв після вчорашнього вечора.

Нортмор дістав шматок холодного м'яса, до якого я ревно припав, і пляшку пристойного бургундського, якому я, промокши до щирця, теж віддав належне. Я завжди з принципу досить помірковано дивився на спиртне, але принцип повинен знати своє місце, тож за цієї трапези я спорожнив пляшку на три чверті. Процес споживання їжі, однак, не завадив мені й далі захоплюватись рівнем оборонної підготовки будинку.

— Ми можемо витримати справжню облогу, — зауважив я.

— Та-ак, — протяг Нортмор, — коротку облогу, можливо, й справді. Непокоїть мене не опірна спроможність наша — цілковита безвихідь, ось що вбиває. Якщо ми почнемо стріляти, то хоч яка навкруги безлюдна місцевість, а хтось таки почує постріли, і тоді… Що ж, тоді однаково, чи вмер, чи подавився — або в тюрму посадять по закону, або карбонари вб'ють без закону. Отакий вибір. Збіса кепська справа, коли закон проти тебе, я так і кажу старому джентльменові нагорі. Він і сам не інакше думає.

— До речі, а що він за один? — поцікавився я.

— О, він! — скрикнув Нортмор. — Поганець, яких світ не бачив. Про мене, нехай би його хоч і завтра повісили всі чорти, що водяться в Італії. Я не задля нього встряв у це. Ти розумієш? Я уклав угоду, що дістану руку цієї панночки, і від свого не збираюся відступитись.

— Це, між іншим, мені ясно, — сказав я. — Але як сприйме містер Гадлестон мою появу?

— Можеш це полишити на Клару, — відказав Нортмор. Я був би відважив йому ляпаса за таку фамільярну

згадку імені дівчини, але доводилося поважати умови перемир'я, яких, до слова, не порушував і Нортмор, тож поки триватиме небезпека, ані хмаринка не повинна була затьмарити наші взаємини. Нортморові щодо цього я, щиро кажу, нічого не можу закинути, та й на самого себе дивлюсь не без гордощів, згадуючи свою тодішню поведінку. Тим більш, коли зважити, що ніколи ще двоє чоловіків не опинялися в такому делікатному й дражливому становищі.

Впоравшись з їжею, я провадив далі оглядини першого поверху. Ми з Нортмором перемацали всі підпірки біля кожного вікна, де-не-де щось там трохи підправили, і удари молотка звучали страхітливо лунко на весь будинок. Пригадую, я запропонував зробити стрільниці, але він сказав, що їх уже пробито у віконницях на другому поверсі. Оглядини ці були не дуже приємні й тільки додали мені похмурого настрою. Захищати двоє дверей і п'ять вікон мали всього четверо чоловік, враховуючи й Клару, тоді як ворогів хто й зна скільки може бути. Я поділився своїми сумнівами з Нортмором, а він незворушно висловив повну згоду зі мною.

— До ранку, — сказав він, — нас усіх заріжуть і поховають у Ґреденській драговині. Як на мене, це неминуче.

Я не міг не здригнутись на згадку про сипкі піски, але звернув увагу Нортмора на те, що мене ж у лісі не зачепили вороги.

— Не обманюйся, — відказав він. — Тоді ти не був спільником старого джентльмена, а тепер ти в тому самому човні, що й він. Драговина засмокче нас усіх, запам'ятай мої слова.

Мене знов пойняли страхи за Клару, і якраз у цю мить пролунав її любий голос — вона кликала нас нагору. Нортмор показав мені дорогу, і коли ми піднялись на другий поверх, постукав у двері кімнати, яку звичайно називали «дядечковою спальнею», бо ж будівничий цієї споруди призначив її спеціально для себе.

— Заходьте, Нортморе, заходьте, любий Кесілісе, — почувся голос із кімнати.

Нортмор розчахнув двері й пропустив мене першим. Увійшовши, я ще встиг помітити, як дівчина прослизнула бічними дверима до суміжного кабінету, перетвореного на її спальню. Ліжко, яке раніше стояло просто під вікном, тепер переставили до протилежної стіни, і в ньому сидів Бернард Гадлестон, збанкрутілий банкір. Хоч я тільки мигцем бачив його при хитливому світлі ліхтаря на дюнах, але зразу ж упізнав. Обличчя в нього було подовгасте й жовтаве, з довгою рудою бородою і бурцями. Ніс, на якому був слід перелому, і широкі вилиці робили його подібним до якогось калмика, а ясні очі горіли гарячковим збудженням. На голові він мав чорну шовкову тюбетейку, а перед ним на ліжку лежала величезна Біблія з окулярами в золотій оправі на розгорнутій сторінці, і на етажерці обік громадився стос інших книжок. Від зелених штор падав якийсь мертвецький відсвіт на його щоки; обтиканий подушками, він сидів, так зігнувшись довготелесим тулубом, що борода звисала нижче колін. Я певний, що якби не помер він інакшою смертю, то однаково його спіткало б те саме від сухот — хіба, може, кількома тижнями пізніше.

Він простяг до мене руку — довгу, сухорляву й неприємно волохату.

— Прошу, прошу, містере Кесіліс, — мовив він. — Ще один захисник… кахи! Ще один захисник. Друг моєї доньки, містер Кесіліс, завжди для мене жаданий гість. Як вони зійшлися круг мене, друзі моєї доньки! Хай Бог має їх у своїй опіці й віддячить їм усім за це!

Я, звичайно, теж простяг йому руку, бо й не випадало інакше, але співчуття, яке я ладен був виявити до Клариного батька, розвіялося ту ж мить, як я його побачив і почув його лестиву й нещиру мову.

— Кесіліс порядний чоловік, — промовив Нортмор. — Він вартий десятьох.

— Так я й чув, — гаряче підхопив містер Гадлестон, — моя дівчинка мені казала. Ах, містере Кесіліс, мої переступи, як бачите, виходять мені боком! Недобре я повівся, недобре, але ж я й каюся за свої гріхи. Ми усі мусимо кінець кінцем постати перед судом Господнім, містере Кесіліс. Я вже й припізнивсь, але явлюся таки з упокореною душею.

— Ет, пусті балачки! — нецеремонно урвав його Нортмор.

— Ні, ні, любий Нортморе! — скрикнув банкір. — Не кажіть цього, не пробуйте збити мене. Ви забуваєте, мій любий, дорогий юначе, забуваєте, що, може, мене вже сю ніч забере до себе Господь.

На його збудження гидко було дивитись, але й Нортмор поводився нетактовно: я добре знав і осуджував його скептичне ставлення до віри, тож мене обурювало, коли він брав на глузи покаянний настрій старого грішника.

— Облиште, любий Гадлестоне! — мовив Нортмор. — Ви несправедливі до себе. Ви душею і тілом віддані цьому світові й опанували всі гріхи ще перед тим, як я прийшов на світ. Сумління ваше видублене, як південноамериканська шкіра, ви тільки забули видубити свою печінку, отож звідси, повірте, всі ваші гризоти.