Будинок на дюнах

Переслідувати його не було потреби: те, що мене цікавило, я вже з'ясував, тобто що будинок в облозі й що за нами стежать. І я подався назад, ступаючи по своїх слідах туди, де мене чекав Нортмор біля сумки з грішми. Він був ще блідіший, ніж тоді, коли я відходив, і голос його трохи тремтів.

— Ти побачив його в обличчя? — запитав він.

— Він тікав від мене неоглядки, — відповів я.

— Вертаймось у дім, Френку. Я не скажу, що я боягуз, але довше мені не витримати, — прошепотів Нортмор.

Біля будинку було так само тихо й сонячно, коли ми входили всередину, і навіть чайки кружляли ширшими заворотами — видно було, як вони проносилися над берегом та дюнами, і це безгоміння жахало мене дужче від цілої ворожої армади. І тільки коли ми вже загатили двері знутра, мені відлягло від серця і я полегшено перевів подих. Ми з Нортмором подивилися пильно один на одного і, здається, кожен побачив в іншому самого себе, такі ми обидва були поблідлі й наполохані.

— Ти мав рацію, — сказав я. — Всьому кінець. Потиснім наостанок один одному руки, друзяко.

— Атож, — погодився він. — Ось моя рука, і я простягаю її цілком щиро, щоб ти знав. Але пам'ятаймо: якщо станеться неможливе й ми вислизнемо з лабет цих мерзотників, я ні перед чим не зупинюся, аби покласти тебе на всі чотири.

— Ой, це вже починає надокучати! — відказав я.

— Ти не розумієш мене, — став він пояснювати. — Я зовсім не крутисвіт, я лише обстоюю свої інтереси, та й годі. І мені байдуже, надокучає це тобі, чи ні, добродію. Я кажу так, як вважаю за потрібне, а не так, щоб комусь догодити. Краще он піди нагору позалицяйся до дівчини і облиш мене тут самого.

— Ні, я залишуся з тобою, — відказав я. — Гадаєш, мені потрібні поступки з твого боку, щоб тебе випередити?

— Шкода, Френку, — мовив він усміхаючись, — що ти такий віслюк, бо ж у тебе задатки на справжнього чоловіка. Мені здається, я вже немов приречений: хоч як ти силкуєшся, а все не можеш мене роздратувати. А знаєш, — мовив він далі зовсім погідним тоном, — мені здається, що інших таких двох нещасливих, як ми, немає на всю Англію. Дожили до тридцяти років, і не завели собі ні дружини, ні дітей, та й ніякої реальної справи в житті, щоб мати чим забивати голову, — бідолашні жалюгідні невдахи ми обидва! А тепер ще зчепилися за дівчину! Так наче нема кількох мільйонів їх у Сполученому Королівстві! Ох, Френку, Френку, шкода мені того, хто програє заклад, чи ти це будеш, чи я. Краще б — як то мовиться у Біблії? — млиновий камінь почепити йому на шию і скинути його в морську безодню… А ке лиш випиймо! — урвав він раптом сам себе, але на повному серйозі.

Мене зворушили ці його слова, і я погодився. Він сів на стіл в їдальні й підніс до очей шклянку хересу.

— Коли на твоє вийде, Френку, — промовив він, — я уп'юся. А що ти зробиш, коли буде навпаки?

— Хто його зна, — відповів я.

— Ну, а наразі, — сказав він, — ось тобі тост: Italia irredenta! [8]Решта того дня пройшла в такому самому виснажливому чеканні й напрузі. Коли я накривав на стіл, Нортмор з Кларою готували в кухні їжу. Проходячи туди-сюди, я чув їхню розмову і здивувався, що вона вся була про мене. Нортмор знову звів нас поруч і кепкував з Клари, що їй доводиться вибирати з двох наречених, але про мене й далі висловлювався прихильно, а коли й ганив за щось, то й себе не менше. Це збудило почуття вдячності в моєму серці, а ще ж я усвідомлював неминучу близькість нашої загибелі — тож під впливом усього цього мені аж сльози виступили на очах. «Урешті-решт, — промайнула в мене до смішного марнославна думка, — ми, троє цілком чесних людських істот, маємо загинути в обороні грабіжника-банкіра!»

Перше ніж ми сіли за стіл, я виглянув в одне з горішніх вікон. День уже хилився до вечора, на дюнах нікого не було видно, сумка стояла там, де ми її поставили.

Містер Гадлестон у довгому жовтому халаті сів з одного краю столу, Клара з другого, а ми з Нортмором з двох інших боків один проти одного. Лампа горіла яскраво, вино було добре, наїдки, хоч і холодні, але смачні. Ми ніби мовчки домовилися не згадувати про навислу катастрофу, тож коли взяти до уваги прикрі наші обставини, товариство за столом виявилося навіть веселішим, ніж хтось би подумав. Єдине, що час від часу Нортмор або я вставали з-за столу й обходили наші оборонні споруди, і щоразу при цьому містер Гадлестон немов згадував про своє трагічне становище, підводив застиглий погляд і на його обличчі проступав жах. Але за мить він хутенько спорожняв свою шклянку, витирав чоло хустинкою і знову приєднувався до розмови.

Мене здивувало, який він був дотепний і як багато знав. Містер Гадлестон являв собою, безперечно, непересічну особистість: начитаний і спостережливий, він висловлював слушні судження, і дарма що мені він завжди здавався несимпатичним, тепер я починав розуміти, як йому вдалося досягти успіху у фінансах, чому його так поважали до банкрутства. Над усе він умів бути душею товариства, і хоч я чув його тільки раз і аж ніяк не за найкращої нагоди, мушу визнати, що він був одним з найяскравіших співрозмовників, яких мені випало спізнати.

Він дуже дотепно і наче без найменшого осуду розповідав про махінації одного шахрая-купця, що його знав і спостерігав замолоду, і ми всі захоплено слухали, як він говорив, нам було весело й трохи ніяково, коли нараз розмова урвалася, а в нас аж мороз пробіг поза шкурою.

Почувся такий звук, як ото коли мокрим пальцем провести по шибці, і саме це й урвало Гадлестонову розповідь. Умить ми всі четверо побіліли, як стіна, і так і заклякли й заніміли за столом.

— Равлик, — спромігся я врешті вимовити слово — я бо чув колись, що ці створіння видають подібний звук.

— 'Кий в біса равлик! — кинув Нортмор. — Цитьте!

Той самий звук повторився двічі через однакові проміжки, а тоді страхітливо гучний голос прокричав крізь віконниці італійське слово: «Traditore!». [9]

Містер Гадлестон відкинувся на спинку крісла, повіки його затремтіли і він, зімлівши, зсунувся під стіл. Ми з Нортмором підбігли до стіни й схопили зброю. Клара вже була на ногах, рукою простягтись до горла.

Так ми стояли й чекали, бо ж думали, що ось-ось почнеться штурм будинку, але минали секунда за секундою, і все було тихо навкруг, тільки прибій шумів оддалеки.

— Швидше віднесім його нагору, поки вони не прийшли! — скомандував Нортмор.

Розділ VIII

Про кінець збанкрутілого банкіра

Усі троє ми на превелику силу спромоглися перетягти Бернарда Гадлестона нагору й укласти в ліжко у «дядечковій спальні». Протягом усієї процедури, а тягли ми його досип незграбно, він не виявив ніяких ознак свідомості й на ліжку так і лежав, як його поклали, ані поворухнувшись. Дочка розщібнула йому сорочку й почала зволожувати чоло та груди, а ми з Нортмором кинулися до вікна. Надворі було ясно, бо зійшов майже повний місяць; напружено вдивляючись в яскраво освітлені дюни, ми, однак, ніякого руху не помічали. А тих кілька темних цяток, що видніли між пагорбами, не можна було розрізнити — чи то люди при землі, чи просто тіні.

— Дякувати Богу, Еґґі не збиралася сьогодні приходити, — озвався Нортмор.

Еґґі — то було ім'я старої доморядниці й няньки, якої він досі не згадував. І те, що він взагалі про неї подумав, непомалу мене здивувало в ньому.

І знову нам не лишалося нічого іншого, як чекати. Нортмор підійшов до каміна й простяг руки до вогню, наче він змерз. Я механічно глянув йому вслід і при цьому обернувся спиною до вікна. Ту ж мить іззовні долинув слабенький потріск рушниці, куля пробила одну шибку і застряла у віконниці за два цалі від моєї голови. Я почув, як Клара зойкнула, і хоч я зразу відскочив у куток від вікна, вона притьмом опинилася поруч, щоб переконатись, чи мене не поранено. Мені шибнула думка, що за таку нагороду можна щодня і навіть з ранку до вечора підставляти себе під кулі, — а тим часом я заходився заспокоювати дівчину, не шкодуючи пестливих слів і зовсім забувши про все навколо, аж урешті голос Нортмора повернув мене до дійсності.

8

Невизволена Італія! (італ.) — гасло учасників італійського національно-визвольного руху другої половини XIX ст.

9

Зрадник (італ.).