Роксолана

Коли в Стамбулі французький посол через великого візира стане благати султана, щоб він випустив його з охопленої моровою пошестю столиці, Сулейман гнівливо й подивовано водночас вигукне: «Чого він хоче і куди втікає? Чи він не знає, що чума — це божа стріла, яка ніколи не б’є повз ціль? Коли бог захоче його умертвити, ніяка втеча й щезання не поможуть. Чоловік завжди стоїть перед невідомістю. Чума увійшла і в мій палац, але я не полишаю його».

До столиці Сулейман повернувся без пишноти, без тріумфу, непомітно перевізся встеленою килимами султанською баркою від Сіліврії, зійшов на берег у садах гарему, замкнувся в своїх покоях. За два дні вмерла його маленька донька, яка не мала ще й імені. Ще за вісім днів чорна віспа забрала первородженого султанського сина Мехмеда. Три маленьких тільця, поставлені в табутах[40] до ніг покійного султана Селіма, забрали з собою любов Сулеймана до Махідевран. Черкешенка одуріла від горя. Стільки втіхи давала своїм зграбним, округлим, пещеним тілом і своїми дітьми, яких народжувала легко, охоче й радісно, а тепер усе втратила за кілька днів і, хоч залишився живий трилітній султанський син Мустафа, відчувала: короткі роки її величання скінчилися без вороття.

Сулейман не хотів більше бачити свою жону. Підстрелено горлицю — навіщо лук?

ХАМАМ

Усе життя — в чотирьох стінах. Ув’язнені, Живцем поховані. Тому з якою радістю виривалися раз на тиждень за мури й залізні брами Баб-ус-сааде в день, відведений на хамам — турецьку лазню, розкіш і раювання Сходу, розкіш для тіла й душі, надто коли душа ув’язнена ще більше, ніж тіло.

Хуррем не знала, що то за хамам, і попервах відмовлялася туди ходити, вдовольняючись гаремною купіллю. «Чого я там не бачила?» — казала вона кизляр-азі, коли той загадував вихід у хамам. Гидко було подумати, що гнатимуть тебе євнухи в отарі одалісок, отарою ж цілою будеш хлюпостатися в тій їхній лазні, цілий день сидітимеш там, об’їдаючись, нудьгуючи, ждучи темряви, бо в сутінках маєш покидати мури гарему, в сутінках повертатися туди, щоб жодне чужо чоловіче око не осквернило священної власності падишаха.

Чому зрадила самій собі і пішла нарешті в хамам? Не знала й сама. Блідло небо по той бік моря над сіро-синіми хвилястими горами Ускюдар, над горою Бургурлю, на вершині якої чорт спокушав Христа, показуючи йому чарівну картину Стамбула. Тужливо туркотіла десь у деревах голубка, кликала її додому, додому, додому… А де твій дім, Настасю? Де твій дім? І чи ти ще Настася, чи вже тільки Хуррем? І кого тобі тепер слухати — голубку чи власне серце? Любов, мудрість і птахи не знають вітчизни. Вони перелітні і всюдисущі, як туга й розпука. А ти хіба перелітна? Навіщо й чому ти тут, так далеко від Рогатина, від свого дому? А де її дім тепер? Страшно подумати. Хотіла знайти на злинялому небі бодай одну зорю, зорю не свою, та хоч для себе. В Рогатині мала з дівчатами забаву — шукати свою зорю. Хотілося найяснішої. Щоб просвітлювала всю душу, щоб сміх бризкав з її алмазних променів, щоб возносилася твоя гордість у недосяжність і безмежність світів, вище птахів, вище хмар і самого неба. І тут небо теж високе, як і вдома, і те саме сонце, і зорі мовби ті самі. Тільки місяць чужий. Якийсь перевернутий, мов човен, що пливе не знати куди, а з ним відпливає твоя душа. Ой не світи, місяченьку, не світи нікому! А тут поети шукають у місяцеві розраду й порятунок од душевних мук: «Коли стає сумно, треба тобі подивитися, як по смарагдовому морю пливе золотий корабель».

Плутаючись у широких шароварах, ще сонні, мляво перемовляючись, гаремниці виходили за брами Баб-ус-сааде, євнухи перегукувалися довкола них, мов пастухи, служебки, мало не перериваючись, тягли важучі коші з наїдками й піттям на цілий день, кожна з жінок у великих вишитих сукняних мішках-бохча мала для себе простині, мило, пахощі. Темне громаддя Айя-Софії, де правовірні вже вершили свій передсвітній намаз, насунулося й відсунулося, ще якісь будівлі — кам’яні чи дерев’яні, хіба розбереш, а тоді замшілі куполи присадкуватої химерної споруди без вікон, без дверей, як у загадці: «Без вікон, без дверей — повна хата людей». Двері знайшлися, непомітні й присадкуваті, як і сама будівля. І людей стала повна хата, коли тепла хвиля гаремниць заповнила хамам. Всередині ще панувала темрява, бо все приміщення освітлювалося тільки крізь невеличкі круглі прорізи в куполах. Жінки гамірливе, похапцем роздягалися між високими колонами, що оточували круглий просторий зал, який пашів приємнім сухим теплом. Складали свій одяг, свої бохча на різьблених дерев’яних лавах, обгорталися яскравими простинями-пештемалами, розбрідалися по лазнях, не стережені, по пильновані, знаходячи тимчасову свободу бодай у цьому кам’яному втечищі тепла, води й спокою. У круглій залі роздягальні посеред мармурової підлоги бив водограй, від нього відходили уступами мармурові чаші, щодалі менші. Вода тихо дзюркотіла, переливаючись з більших чаш у менші, і, мовби вторячи голосу води, безугавно співали жовті канарки в кліточках, прикрашених голубими бусами-бонджук. Вузькі двері вели в теплий соуклук, де на дерев’яних просторих лавах, підмощуючи під голови та під боки маленькі подушечки, вже лежали, парячись, одаліски. Безліч маленьких дверей вели з соуклука до вбиралень і кімнат для омовень, а через широкий прохід можна було потрапити до третього мармурового залу, де попід стінами стояли мармурові ванни-курни і над кожною з них бронзові крани з гарячою і холодною водою; в чотирьох кутках, відгороджені низенькими стінками, були купальні для валіде, башкадуші Махідевран і султанських сестер, а посередині просторе восьмикутне підвищення Гйойбек-таш (камінь-пуп) для тих, хто хотів зазнати справжньої насолоди хамаму.

Хуррем, .поблукавши по хамаму, вернулася до зали, де співали канарки, вляглася ла тепле мармурове підвищення, що тяглося довкола зали попід колонами, не брала подушок, сховала обличчя в зігнутих руках, тільки краєм ока спостерігала, як поволі роз’яснюється в залі від дедалі потужніших стовпчиків світла, що спадало із скляних ковпачків у високому куполі. Довкола, давно вже поскидавши пештемали, розкошуючи вільною нагістю, вилежувалися одаліски, грілися на теплому мармурі, розпарювалися, сходили потом і лінощами. Тіло ставало як замазка. Не хотілося ні ворушитися, пі говорити, пі думати. Може, в цьому теж щастя?

Біля Хуррем, непрошено порушуючи її самотність, примостилася білява, тілиста, як Гульфем, венеціанка Кіната. Рожева Її шкіра аж пашіла силою, тепло входило в Кінату й щедро виривалося з кожної клітини її дужого тіла. Поряд з цією могутньою самицею Хуррем видавалася навіть і не дівчиною, а хлопчиком — маленька, тонка, тільки груди важкі й опуклі, але вона ховала їх під себе, лежала долілиць, лиш позиркуючи туди чи сюди своїми сіро-синіми очима, з яких так і вибризкував сміх, бо й як ти не сміятимешся від видовища цих голих ледащиць, розпарених, розімлілих, геть одурілих од тепла, хоч, як вона вже не раз пересвідчувалася, не стали б бони розумнішими і на щонайбільшому холоді, серед снігів та морозів.

— Бачила, які дарунки прислав султан для Гульфем з Белграда? — гаряче зашепотіла Кіната. — Бірюза в золоті, срібне начиння для омовень.

Хурром вигідніше простяглася на мармуровій лаві.

— У хамам надягла свою бірюзу, —не відставала Кіната.

Хуррем хмикнула:

— На верблюдицях бірюзи ще більше.

— А що подарував султан тобі?

— Чому б мав мені дарувати?

— Ти ж була в нього?

— Коли була, то вже нема.

— Султани брали свої гареми в походи. Сулейман не бере. Ти тільки раз була у султана?

— Тобі яке діло?

— І я раз. Але ти новенька. Я ж у гаремі три роки. Ще з Ма-ніси. В Манісі ми гинули з нудьги. Там тіснота й убогість. Як ми ждали, коли помре Селім і султаном стане Сулеіїман! Як хотілося розкоші й ситості Царгорода!

— Зате вже годують вас тут, як свиней на заріз! — засміялася Хуррем.

— Не оскверняй уст нечистою твариною! — злякано замахала на неї руками Кіната. — Пророк заборонив і згадувати її.