Роксолана

— Хай натруть їй тіло олією герані, мускусом і амброю, щоб прогнати з нього дикий дух степів, — сказала валіде. — Щоб воно було, мов сад, в якому щебечуть птахи задоволення, з якого несила вийти. Треба також подбати, — спокійно наставляла кизляр-агу валіде, — щоб Хуррем показалася перед падишахом в умілому співі й танку, не допускаючи варварської нечестивості.

Кизляр-ага, прикладаючи руки до грудей, вклонявся ледве не після кожного слова, слухняно дивився на валіде і водночас якимсь незбагненним чином встигав пильно стежити й за Настасею, так ніби мав чотири ока. Так вона й прозвала його подумки Чотириоким, і таким він для неї залишився назавжди. Відомстить їм тим самим, що й вони. Назвали її Хуррем, щойно ступила вона за куті залізом двері, називатиме й вона їх як запрагнеться.

Коли валіде махнула їм рукою, щоб вони йшли, Чотириокий муркнув до дівчини каліченою слов’янщиною;

— Йди за мною.

Навчений усього. Ще не знала тоді, що й сам султан Сулеиман, окрім турецької, перської, арабської, знав ще й сербську, і при дворі в нього слов’янська мова лунала не рідше за турецьку або арабську. Що спонукало султана до цього? Державні потреби чи його темне походження, голос крові? Хто ж то знає? Настасі ще не було ніякого діла ні до державних потреб, ні до чийогось походження. Забувала вже й своє власне. Принаймні довкола всі дбали, щоб вона забула.

Взялися Настасю знову мити, парити, як ріпу, натирати пахучими мазями, так, немовби її мав проковтнути якийсь людоїд з витонченим нюхом, вищипували брови, вибілювали і без того біле лице, приміряли безліч убрань — широких, легких, прозорих, аж сама вже стала прозорою, наче світилася, начіплювали на неї оздоби, тим часом маловартісні, з важкого, карбованого срібла. Сережки, браслети на руки й ноги. І знов перемірювали цілі купи тканин, загортали її в них, не шкодували, були божевільне щедрі — розкіш і багатство султанського гарему не мали меж!

Тоді приставили її до старого бовдура (усі євнухи тут були старі чи видавалися їй старими) у синіх шароварах, у білих вовняних панчохах, у трьох халатах, надягнутих один поверх одного, у велетенському синьому тюрбані. Євнух витягнув на середину кімнати величезний стоячий барабан, узяв довгу калатушку, став коло барабана на коліно і заходився щосили бухкати в напнуту волячу шкіру, показуючи Настасі, щоб вона кружляла довкола нього з барабаном, пристосовуючись до вистукувань і вибухкувань калатушки. А дзуськи! Коли хоче, хай пристосовується сам! І Настася вдарилася у такий шалений танок, заспівала так дзвінко й голосно, що євнух попервах отетерів од такого нечуваного нахабства, тоді в ньому прокинулася фахова гордість, він спробував вибухкувати в такт Настасиному кружлянню і її співу, але не встигав, збивався, лаявся, пробував зупинити свавільну дівчину, але тим її розпалив ще дужче. Євнух упрів, з-під тюрбана тік йому на чорну мармизу широкими струмками піт, він ковтав той піт і, вже втративши будь-яку надію встигнути за цією козою, спльовував безсило й грозив Настасі величезною своєю калатушкою. Настася заходилася від сміху. Ось вам і Хуррем! Ну, я ж вам покажу! Усім покажу!

Гадала, що познущалася над самим лиш цим незграбним бовдуром, але забула про всюдисущі очі гарему. А очі не пропускали нічого, все помічали, усе бачили, побачено й те, що діялося між Настасею і барабанщиком, повідомлено кизляр-агу, той повідомив валіде, Хафса за звичаєм довго думала, тоді сказала:

— От і гаразд. Хай такою і побачить її його султанська величність.

Валіде невтомно віддавала повеління. Удень і вночі, в будні й у свята. І завжди стояв перед нею кизляр-ага, притискував руки до грудей і кланявся. Так само кланявся і перед султаном, але той не кликав головного євнуха, не квапився до гарему, коли й хотів кого бачити, то тільки свою улюблену Махідевран, яка після того виказувала владу ще пишнішу, перевершуючи саму валіде.

Весняні вітри повіяли над Стамбулом, над садами сераю, над душами щасливими й нещасними, коли султан запрагнув побувати у Баб-ус-сааде. Настася опинилася у залі прийомів уперше. Два ряди вікон, галереї з різьбленими решітками, жовтогарячі фаянси в квітах і травах, мереживо різьбленого каменю й дерева, килими, столик з ласощами, курильниці, посередині підвищення для танців, поряд високий трон для султана, низенькі стільчики для валіде, султанських сестер і Махідевран. Євнухи збили до гурту одалісок, співачок, танцюристок, притишені голоси, тамовані віддихи, нечутне ступання ніг, взутих у м’які сап’янці, прийшла Махідевран, пропливла до свого місця. Тоді валіде привела султанських сестер Хафізу й Хатіджу. Ждання було тяжке, напружене, нестерпне. Хоч надворі вже було тепло, у залі натоплено високі печі. Стояла задуха. Аромати з курильниць, мазі із запахом квітів і заморських прянощів — усе змішалося, Настася навіть зітхнути боялася — куди вона потрапила! Тонкостанні, стегнасті, розкішні одаліски з мальованими лицями, в шовках, у білих, жовтих і чорних перлах, із зеленими, голубими, червоними самоцвітами (за ночі любові!), у золоті, парчі, в серпанках, тонких шалях, усе прозоре, ніщо не сховане й не приховане. Все ждало султана, тільки його одного, усе готувалося для нього, змагалося за нього. Який жах, яка ганьба і яке приниження!

Султан зродився у залі, як дух святий, — непомітно, зненацька, у спосіб ледве не надприродний. Настася ніяк не могла звикнути до того, що в гаремі люди з’являються завжди несподівано, нізвідки, мовби з нічого. Для цього влаштовано було тут безліч потайних дверей, засідок, важезних запон із щільних тканин, піднятих під самі стелі галерей і переходів, звідусюди поблискували чиїсь очі, вловлювалося чуже дихання, ворушилися стіни, примари жили в кожній щілині, готові щомиті стати плоттю ворожою і ненависною. Чи можна коли-небудь звикнути до такого, не збожеволівши?

Султана супроводжував Чотириокий. З’явився непомічений і щез, вмить опинився коло своїх євнухів, які стерегли одалісок, розставляли їх так і сяк, гострим шепотом передавали веління валіде, кому, коли, де, і як, і що робити, і як поводитися. А султан тим часом сідав на свій гаремний трон — високий, весь у блиску золота, сам теж весь у золоті, в широчезних, до самої землі, важких од золотого ткання халатах, у неймовірно високому тюрбані, на якому криваво зблискували дві нитки рубінів, а ще один рубін, може найбільший у світі, ярів на підмізинці султановім, ніби криваве око, що втупилося у строкатий дівочий натовп, понуро вишукуючи там нещасних жертв.

Щойно Сулейман доторкнувся до свого сідала, як валіде подала знак кизляр-азі, той штовхнув найближчого євнуха, усе зарухалося, захвилювалося, на підвищення випурхнуло кільканадцятеро скупо зодягнених дівчаток, десь дрібно вдарили барабани, гугняво заспівала зурна, почався танок.

Султан дивився чи й не дивився. Сидів закам’яніло, тюрбан гнув йому голову, був, мабуть, важкий, мов каменюка, нависав над світом, ніби все османство з його жорстокістю, невситимою жадібністю. Він не зворухнувся і тоді, коли безмовних танцюристок замінили співаючі і коли євнухи навпереміну стали випускати одалісок меншими табунцями, по три, по дві. Він не приховував величі, мов немислима гора серед безмежної рівнини, мов неспогадане одкровення. Був нічий, холодний і забутий, як руки, підняті до зір, як дощ, що відірвався від хмари й не впав на землю, як кволий листок, занесений із сумних, осінніх садів у розгойдане море. Настасі стало моторошно від споглядання цього всемогутнього чоловіка. Навіщось підкладав під себе праву руку, мов малий хлопчик. Грів її, чи що? А може, ховав, щоб не виказати себе дочасно нетерплячим жестом, змахом, якого не хотів, велінням, до якого не був зготовлений? Настасі навіть жаль стало цього чоловіка. Чимось нагадав їй вікарія Скарбського. Так само самотній тут у своїх недоступних для усіх інших знаннях, так само високий, задумливий, суворий.

А тим часом лунали пісні нудні й тужливі, як неволя. Пісні про чисте кохання, якого ніколи не було в султанських палацах, тільки дикий шал самців і наруга. Настася не прислухалася до них, була байдужа й до того, що випхають згодом на середину євнухи також її, і кружлятиме вона довкола величезного барабана, в який гатитиме, спливаючи потом, отой старий бовдур у білих вовняних панчохах.