Роксолана

Сінам-ага бурмотів з корану: «Схід і захід належать аллаху». Кадрига пливла цілу ніч понад темними берегами, ранкове сонце висвітило глибокі зморшки в старезному тілі гір, за скелястими острівцями море мовби провалювалося, кам’яні гори простелили до води заокруглені зелені горби, судно опинилося між тими горбами, Сінам-ага і його прислужники радісно закричали: «Богазічі! Богазічі!» — «Босфор! Босфор!» — аз широкого моря, ніби радіючи порятованим людям, весело погнався за галерою цілий табун добрих дивних створінь, вони охоплювали кадригу півколом, вистрибували з хвиль, темноспинні, білочеревні, потужні й красиві, зграбно прошивали глибину, мов живі веретена, наближалися до кадриги в радісних сплесках, у веселій грі, і щось, ніби спів, линуло від них, аж ніби людське чи від глибинних вищих сил живих. Дівча золотоволосе кинулося до облавків, до правого та лівого,

Заплескало в долоні, закричало до тих дивних добрих створінь, заспівало до них. Суданець-євнух, для якого дельфіни не були ніякою дивиною, трохи збентежено поглянув на Сінам-агу, а той, якось зболено зітхнувши, простягнув руку, показуючи, щоб євнух подав йому довгу бронзову рушницю.

Постріл прогримів такий, що мав би самим своїм гуком скинути білотіле дівча в море, але дівча, в чужих шовках, загрозливо чипіло над самим облавком, падаючи й не падаючи в босфорську хвилю, натомість у табуні добрих дельфінів один, вражений, може, й у саме серце, щезнув у глибині, його товариші кинулися за ним, щоб порятувати, але, безсилі, знов виринули і віддалилися від кадриги так само швидко, як допіру наближалися до неї, а той, поцілений, вражений, вбитий і ще не добитий, зненацька виринув майже коло самої корми, зблиснув у прозорій воді білим, темний хребет тяжко перевалився через буруни, конаюча тварина аж припадала до дерев’яного тіла кадриги, і гребці занесли весла, тримали їх, не вмочаючи в воду, щоб не зачепити дельфіна, за яким, ніби червоне руно, тягнулася багряна смуга крові. Дельфін не встигав за хвилястим рухом води, висував спину, піднімав у муці голову, і тоді ставало видно, що має у собі щось ніби людське. Конав, як людина. Безпомічно, болісно, тяжко. Ще раз зблиснув черевом, перевернувся і навіки зник у темній глибині і ніби кликав за собою й до себе всіх, кому на поверхні, під сонцем і небом, було тяжко, нестерпно і безнадійно, кликав і отих вічних галерників з голеними головами й зчорнілими, як кора на старих деревах, тілами, і жінок-бранок, і оте п’ятнадцятилітнє золотокосе дівча, яке Сінам-ага, у сподіванні високого зиску, готував для життя солодкого й розкішного — для кого ж, для кого? «Не хочу! Не хочу!» — кричало в ній, а вона давила той крик, заганяла його в глиб душі, переповненими слізьми очима дивилася вже й не на глибини, в яких навіки зникла добра морська істота, а на високі зелені береги, на птахів, що вільно ширяли над кадригою, на біле каміння суворої фортеці, що переперізувала тонку протоку, на товсті залізні ланцюги, якими замикалися турецькі води, відгороджувалися від вільного світу моря. Веслярі неохоче й спроквола вмочали довжезні, важкі, як каменюки, весла у воду, але кадрига пливла і без весел, вільно й охоче, щодалі прискорюючи плав так, ніби зраділа своєму віднайденому вмінню відчувати рідний берег, прибувати до рідного міста, до свого дому. А вона? Навіщо вона тут, так далеко від рідної домівки, нащо, нащо, Настасю? Питала сама себе, питало чуже небо, питали чужі дерева, питали чужі птахи, питали чужі води, увесь простір гучав коротким і безнадійним:

«Нащо, нащо, Настасю?»

Востаннє чула своє ім’я тут над морем, бо мало воно втонути в морі назавжди, навіки.

…І назване було море Чорним.

ІБРАГІМ

Дзеркала були як вода. Полиск глибинний і загадковий. Він любив дзеркала і своє відбиття в них. Як і в дитинстві. Тоді дивився у воду. Вода оточувала острів Паргу. Малий Георгіс щодня бігав до берега виглядати батька-рибалку з моря. Дивився па воду, бачив своє відбиття. Малий, зграбний, гостроокий. Занадто блідолиций, як на острів’ян, споконвіку смаглявих. Перейняв від них жвавість і прогонистість. Блідість, мабуть, зродилася від отого задивляння на воду. Не переймався тим занадто. Підсвистував собі й підспівував, стрибаючи то на тій, то на тій нозі. Залюбки свистів на пищалках, грав на саморобних дудочках. У сусідових дочок була старенька цитра, незабаром Георгіс уже бренькав і на цитрі. Батько пропадав у морі або ж був по самі очі залитий вином. Син? Окрім старшого, ростуть ще два. Виростуть помічники. Здібності? Не знав такого слова. Мати придбала в торговця, який скуповував по всьому побережжю губки, невеличку віолу. Припливаючи до Парги, той показував малому Георгісові се або те. Не для засвоєння — аби посміятися з рибальського сина. Коли припливав за місяць — малий уже грав почуте лиш раз. Так ніби тут у нього сидів на острові навчитель. Ходив на берег, виглядав батька, грав і грав. Для морських хвиль, для німого каміння, для високого неба. Часто засинав з віолою у руках, спав проти сонця на гарячому камінні, але обличчя йому лишалося білим. Життя легке і привабливе. Навіть коли пробував іноді помагати батькові, думав так само. Бо помагав тільки носити губки для того мандрівного доброго торговця. Не було тоді видно ні батька, ні сина. Рухаються дві округлі купи губок, а під ними дибуляють дві пари ніг. Брунатні, жилаві, потріскані, всі у виразках і шрамах — батькові. І смагляві, стрункі й тонкі, як у цапка, — синові. Грек великий і грек малий. Той великий так і лишився греком. Десь ловить рибу, дістає губки з морського дна, висушує, продає мандрівним торговцям і пропиває все зароблена. П’є нерозбавлене кисле вино, як дикий фракієць. А малий виріс і вже давно не грек, а Ібрагім-ефенді. Він вродливий, розумний, багатий і майже всемогутній, як і султан Сулейман. Говорити про це зайве. У Стамбулі розбазікують лише дурні. Справжні люди мають мовчати. Робити своє без галасу. Людину взагалі не чують і не знають. Надто в такому місті, де промовляє лише історія. Єдиний спосіб, щоб тебе помітили, — бити по очах. Уміти жити, одягатися й надягатися, показувати, хто ти е. Ібрагім не був ні нашою, ні санд-жакбегом, ні бейлербегом, ні візиром, але могуття його не мало меж. «Душа султанова, його серце і дух» — так звано Ібрагіма. З Сулейманом прожив десять років у Манісі, де султан Селім тримав свого єдиного сина, спадкоємця трону, лише зрідка дозволяючи тому посидіти своїм намісником у Стамбулі, коли сам вирушав у далекі й тяжкі походи, як то було шість років тому в час підкорення Єгипту. Султан Селім не любив сина, не любив і жони своєї Хафси, доньки хана кримського, тримав їх оддаля від себе, байдужий був до звичних утіх, до гарему зазирав зрідка, та й то лише для того, щоб військо не мало сумніву в його мужських гідностях, любив тільки війну, лови, вірних своїх яничарів. Про Ібрагіма Селім знав, як знав про все в своїй безмежній імперії. Зненавидів вертлявого грека. Зненавидів і сина за те, що той зробив своїм улюбленцем не воїна, а якогось фірчика. Надто не терпів пишноти в одязі, до якої Ібрагім приохотив шах-заде Сулеймана. Було дивно, що султан прислав Сулейманові з Едірне, куди вирушив на великі лови на початку рамадана, коштовну сорочку з тонкого шовку. Валіде Хафса не дала синові надягти сорочку. Покликала одного з балтаджіїв, який колись повівся з нею нечемно, сказала, що прощав йому і дарує на знак прощення коштовну сорочку. Така сорочка личила б і самому султанові. Балтаджі надягнув сорочку й того самого дня сконав у тяжких муках. Селім прислав своєму синові отруєну сорочку. Навіщо? Чи думав жити вічно, усуваючи єдиного спадкоємця? Чи не дбав про гідне продовження роду Османів, могутньої парості Османів? Шах-заде не спав тоді цілу ніч, усе допитувався в Ібрагіма. Ібрагім перебирав приклади з історії. Там можна було знайти ще й не таке. Але хто ж може заспокоїтися минулим?

У кінці рамадана помер султан Селім. Помер від хвороби нирок на шляху зі Стамбула до Едірне, у тих самих місцях, звідки вісім років тому виступив проти рідного батька султана Баязида Справедливого. Може, носив невиліковну хворобу в собі вже давно і, не маючи ні часу, ні сподівань на здобуття престолу, розчистив собі шлях до влади вбивствами своїх братів, їхніх дітей, укороченням віку самому султанові Баязиду. Носив у собі дикий біль, марно намагався затамувати його опієм. Може, власним болем міг би виправдати й свою нелюдську жорстокість? Жорстокість до ворогів уже й не дивувала нікого: усі Османи були жорстокі. Але до рідного і єдиного сина?