Князь Кий

Вони глянули один одному в вічі, — в одних палахкотіла радість, з других струменіла лють, — і поволі почали сходитися. Щит у кожного на лівій руці — перед грудьми і животом, спис занесений для удару. Обидва ставили ноги, взуті у легкі літні чоботи з м’якої телячої шкіри, на тверду землю міцно, щоб не схитнутися, не спіткнутися, пильно зорили з-за щитів, пантруючи кожен рух супротивника. Обидва добре розуміли: найменша помилка може коштувати життя.

Не можна сказати, що Кий почував себе спокійно. Хоча за плечима у нього стояло сильне військо, хоча груди сповнювала радість від того, що знайшлася Цвітанка, він у двобої не міг бути спокійним. Перед ним — смертельний ворог, молодий і спритний, здатний завдати несподіваного, невідворотного удару. Але він просто не думав про це. Вся його увага і воля, вся міць рук і ніг, весь розум і досвід тепер зосередились на одному — перемогти!

їх розділяло лише кілька кроків, і Чорний Вепр першим сильно ударив списом. З його грудей вирвався рик:

— Ге-ех!

Загримів щит, і Кий відскочив убік.

Намагаючись з самого початку приголомшити супротивника, Чорний Вепр знову пішов у наступ і завдав ще одного удару. Цього разу він цілився в ноги, не прикриті щитом. Та Кий недарма пильно стежив за кожним його рухом — він встиг підстрибнути, а коли спис загруз на довжину всього наконечника в землю, ударив по ньому ребром щита.

Спис переламався. Чорний Вепр вихопив меча. Його становище враз різко ускладнилося, бо важко було короткому мечу протистояти довгому рухливому списові.

По горбах, з обох боків долини, пролунали радісні вигуки.

— Кию, бий! Завдай рішучого удару!

— Князю, вперед!

— Не зволікай! Смерть Чорному Вепрові!

Та Кий не поспішав. Дивився на сполотніле обличчя супротивника, на його сповнені ненависті очі і, побачивши в них приреченість, відчув у грудях бурхливу радість. З цим ворогом зараз буде покінчено! П’ять тисяч гуннів у пастці — і виходу з неї немає! Ну, що ж, Кию, — вперед!

Він міцніше затиснув у правиці списа, підняв його на рівень плеча. І всі — і поляни, і гунни — ждали невідворотного удару. Однак, замість цього, Кий несподівано для всіх раптом відкинув списа далеко вбік і теж видобув з піхов меча.

Поляни охнули.

— Кию, що ти робиш! — почувся зляканий голос Хорива.

— Даремно! Ой даремно! — гукнув і Щек.

Тепер можливості обох супротивників знову зрівнялися. По обличчю Чорного Вепра промайнула неприхована радість і зловтіха. Губи його презирливо скривилися.

— Ти хочеш виявити благородство, Кию? Ха-ха! Але пощади від мене не жди!

Кий на це відповів:

— Яке там благородство! Просто в твоїх очах я уздрів смертельну тугу, приреченість. Наші боги відвернулися від тебе, Чорний Вепре, а гуннські ще не прихилилися... Тож так чи інак — сьогодні тобі кінець! А від чого ти загинеш — від списа чи від меча, — однаково!

— Це ще побачимо — хто загине! — вигукнув Чорний Вепр і кинувся вперед. — Я спалив твій Кам’яний Острів — знищу нині й тебе!

Лунко дзенькнули мечі, викресавши іскри. Застугоніла під молодими ногами земля. Загриміли ковані князівські щити.

Кий відбив стрімкий напад ворога і сам пішов в атаку.

Його меч заблискотів на сонці, як блискавиця, завертівся з неймовірною швидкістю.

Чорний Вепр поволі почав відступати під гору: намагався таким чином зрівнятися в зрості з вищим супротивником. Збоку навіть могло здатися, що відступає він навмисне, заманюючи Кия на себе, щоб вибрати зручну мить І хитрим ударом нанести йому рану. Та це було, звичайно, не так. Чорний Вепр відчував перевагу Кия, що проявлялася в силі й твердості руки та швидкості, з якою той орудував мечем. І тому гарячково шукав якогось незвичайного способу перемогти його.

Нараз в око йому впав Київ спис, що, виглядаючи з зеленої трави, самотньо стримів у землі. Шалена думка стукнула йому в голову, і він непомітно почав відступати в тому напрямку.

Кий не помічав хитрості Чорного Вепра і насідав усе дужче. Вже не раз і не двічі його меч загрозливо зависав над головою супротивника, але тому щастило відбити удар або щитом, або ж відхилитися вбік.

Коли до списа залишилося якихось десять кроків, Чорний Вепр несподівано скочив убік і чимдуж ринувся до нього. Кий миттю розгадав цей намір і кинувся за ним.

Усе відбулося блискавично.

Першим доскочив списа Чорний Вепр, перекинув меча з правої руки в ліву, якою до того ж тримав щита, і рвонув списа на себе. Ще мить — він розвернеться і нанесе переслідувачеві смертельного удару!

Та якраз цієї миті йому і не вистачило. Кий наздогнав його тоді, коли він заносив руку зі списом, і, розмахнувшись зліва направо, щосили рубонув по тугій загорілій шиї.

Що тут враз скоїлося в Холодній долині! Дико закричали, залементували гунни, миттю скочили на коней і погнали навтьоки. Дружина Чорного Вепра, не роздумуючи, перебігла на бік своїх одноплемінників. Лишилося лише кілька чоловік на чолі з Дубом, котрі, повагавшись, теж упали на коней і помчали вслід за гуннами. Громовий слов’янський клич струсонув степову тишу — і хмара стріл з тугих луків перетнула гуннам шлях. Сотні вершників схитнулися і впали на землю, де їх розтоптали ті, що мчали позаду. Стріли, мов дощові потоки, летіли безперестанку, вихоплюючи з гуннської кінноти жертву за жертвою. Поки гунни доскочили до вузького гирла долини, де в засідці приховалася дружина деревлян, їх уже зосталося менше двох тисяч. Охоплені жахом, вони мчали наосліп не бойовим строєм, не гуннським клином, а розпорошеною отарою. І коли раптом з високої трави підвелися, а з кущів вискочили деревлянські вої і, вишикувавшись у кільканадцять лав, виставили насупроти довгі міцні ратища й списи, гунни вдарилися об них і розплющилися, як грудка снігу об скелю. Деревляни, а згодом і поляни з сіверянами оточили їх зі всіх боків — сікли мечами, кололи списами, закидали стрілами, стягували з коней і без жалю добивали на землі.

Побоїще тривало недовго. Уціліла жменька гуннів, витративши стріли, згромадилася на залитому кров’ю лужку і, відбиваючись шаблями, приречено ждала смерті.

І тут пролунав Київ голос:

— Доволі кровопролиття! Кидайте шаблі! Хто здасться, тому обіцяю життя!

Бій почав згасати. Гунни один по одному кидали на землю шаблі, злазили з коней і здавалися переможцям, їх в’язали по десятку і відводили на узлісся, під нагляд отроків.

Кий з князями та болярами стояв на невисокому пагорку, радісно оглядав поле бою, густо завалене вбитими та пораненими ворожими воями. Раптом він відчув на собі важкий, пронизливий погляд немолодого гунна, що йшов попереду в своєму десятку. Той погляд обпік його, як вогнем.

— Крек?

Гунн зупинився.

— Підведіть його сюди! — наказав Кий.

Підвели весь десяток. Попереду справді стояв Крек. На спітнілому, заляпаному кров’ю обличчі темніли глибокі віспинки, заплетений в довгі косички цупкий чуб безладно вибивався з-під шорсткого повстяного ковпака, а крізь вузькі щілини набряклих повік люто зирили невеликі чорні очиці.

— Креку! — вигукнув Кий, упізнавши колишнього знайомця. — Таки зустрілися ми з тобою! Зустрілися!

Той метнув короткий бистрий погляд.

— Ти накажеш мене вбити?

Кий нахмурився, помовчав. Потім сказав:

— Ну, навіщо ж? Ти бранець, сам викинув шаблю з руки. Ми бранців не вбиваємо... Іди!

Крек недовірливо зиркнув на полянського князя, важко зітхнув і, похиливши голову, побрів на чолі свого десятка на узлісся, до інших бранців.

* * *

На раді князів було вирішено не ждати Ернака в Холодній долині, заваленій трупом і тепер не придатній для битви, а знайти зручне місце на південь від неї, на шляху, якого не могли б обминути гунни.

...І тут пролунав Київ голос:

— Доволі кровопролиття! Кидайте шаблі! Хто здасться, тому обіцяю життя!..

Така місцина знайшлася неподалік. Це була Росавська поляна — рівне, поросле високим болиголовом, ковилою та полином поле, точене з обох боків глибокими байраками, дібровами та густим чагарником.