Князь Кий

Тривожився він і тому, що бачив, яким старим, хворим, немічним і безпорадним став князь Божедар. Хіба може він повести полян супроти ворогів, якщо вони з’являться в степу? Чи, може, настановить старшим над дружиною когось із синів? Але кого?

Добре було раніш. Старі розповідають, що колись князя обирали на вічі не на все життя, а тільки на воєнний похід. Вибирали найдужчого, найрозумнішого, найсміливішого... А кінчався похід — і знову жили всі, як хто хотів... А тепер — на все життя. Та й сини князівські мостяться на батькове місце... Чи ж достойні вони?

Що буде з полянами? Чи зуміють відбити гуннів, якщо ті одного дня нападуть на їхні весі й угіддя?

Думки набігали одна на одну, як хмари в осінній день, і відганяли сон. Потріскував хмиз у вогні, хрупали соковиту траву коні і заливалися на всі лади невидимі в темряві цвіркуни — сюрр-сюрр-сюрр-сюрр!

Прямо над головою раптом зірвалася зоря, залишивши після себе вогнистий слід. Кий здригнувся.

— Отче, спиш?

— Ні, — відповів Тур.

— Бачив — зоря впала...

— Чиєсь життя згасло.

— А де моя зоря, отче?

Щек і Хорив теж не спали — попідводили голови, почали прислухатися.

— Того ніхто не відає, сину, — Тур замислився. А згодом додав: — Але вона десь там є! І моли Сварога, щоб міцно тримав її на небі... Тобі ще треба довго жити — молодий...

— А здається, живу хтозна-скільки... Чи то з твоїх розповідей, чи з дитячих снів добре пам’ятаю, чого ніколи не міг бачити, — гуннів, Атіллу, готів, короля Божа...

Тур підвівся на руку, усміхнувся.

— Ти не можеш пам’ятати Аттілу... Тебе ще й на світі не було, як боги покарали його лютою смертю, не гідною воя, за гріхи його і за гріхи його племені... А тим більше не можеш пам’ятати готів і короля Божа... Тільки твій прапрадід, кажуть, знав його...

— А це правда, що князь Добромир — правнук короля Божа, отче?

— Кажуть, правда... по матері, що була з племені венетів...

Тур замовк і надовго замислився. Щек і Хорив непорушно лежали на теплих м’яких овчинах, теж про щось думаючи, а Кий сидів побіля них, поставивши лікті на коліна, а долонями підперши щоки, і вслухався у неясні шерехи, якими повнилася нічна темрява, і йому вчувався глухий гул тисяч кінських копит, брязкіт мечів і різкий посвист стріл, крики гуннських, готських і венетських воїв, стогін поранених...

Він зітхнув.

— Жалко князя Божа, отче... Кого ж венети обрали собі королем після його смерті?

— А нікого... Ті венетські роди й племена, що сиділи по цей бік Дніпра, по Бугу та Дністру, гунни підкорили і змусили платити данину збіжжям та хутром, а ті, що сиділи в лісах по Прип’яті, причаїлися й мовчали, мовби їх і на світі не було... Мабуть, гунни про них і не знали або ж просто не хотіли чіпати, бо хліб там на супісках та болотах родить нікудишній...

— Хитрі гунни — орати не хотіли, а до хліба, бач, звикли швидко!

— Орати вони так і не навчилися... Для гуннів не було нічого ліпшого, як життя на коні та в кибитці. Жінки й діти в халабуді на колесах, а він — верхи! Верхи їде, верхи їсть, верхи п’є і навіть часом спить, вчепившись за луку сідла... На конях гунни полюють, наздоганяючи дичину в степу, а під час війни гуннській кінноті ніхто не може протистояти: вишикувавшись клином, вона, мов гостра сокира, розтинає ворога навпіл, трощить і розсіює його. А якщо, бува, перемогти не в силі, то повертає назад і, не вважаючи це за ганьбу для себе, без втрат тікає щодуху геть...

— Ну, для венетів данина хлібом не така вже й обтяжлива...

— Коли б же тільки хлібом... А то ще й худобою, і медом, і хутром, і полотном. Та найбільшою пагубою була данина людьми — набір отроків до гуннського війська.

— І ти ходив, отче?

— І я ходив... З князем Божедаром. Він тоді був молодий, дужий і сміливий.

Щек і Хорив аж схопилися.

— Отже, виходить, мати Чорного Вепра справжня гуннка?

— Не тільки гуннка, а дочка самого Аттіли... Аттіла хитрий був. Щоб міцніше прив’язати до себе союзних та підлеглих вождів, женив їх на своїх дочках. А що жінок у нього, по гуннському звичаю, було без ліку, то й дочок мав багато — всім князям і риксам вистачало...

— Так ось чому княжич Радогаст назвав Вепра гунном, — замислено промовив Щек. — І чому тягнеться той до Ернака...

— Ну, тягнеться він до Ернака не тому, що гунн, а тому, що хоче посісти місце отця свого, котрий ось-ось відправиться в дорогу до праотців, а Радогаст — на заваді, — сказав Кий. — Тож, гадаю, звістка про Ернака вселила в нього якусь надію...

— А чому ми мусимо обов’язково обрати князем полянським котрогось із Божедаровичів? — спитав Хорив. — Хіба мало достойних мужів серед інших племен і родів? Ну, хоча б наш отець Тур... Адже плем’я наше, русь, не останнє серед союзного племені полян, а може, й найсильніше!

Старійшина усміхнувся в сріблясту бороду.

— Ось тому, мабуть, старійшини і не погодяться обрати мене чи кого-небудь з русів, — побояться, щоб не посіли князівства назавжди... Та й старий я для цього... Тож маю вже подумувати про дальню дорогу... Окрім того, Божедарове плем’я родь, наш найближчий родич, теж не погодиться на зміну князя. А його підтримають задніпровські роди, бо покійна Радогастова мати звідти... Е-е, все це не так просто!

— Про мене — хай буде князем і Радогаст. Здається, розумний і сміливий муж, — сказав Кий. — Страшно тільки, що між княжичами запалає розбрат, — і якраз напередодні війни з гуннами... Що тоді робити?

Тур нахмурив високе, зоране зморшками чоло.

— Гунни зараз не ті, що при Аттілі. Не та у них сила. Та все ж легковажити не слід. Адже уличів погромили? А чому?.. Та тому, що Ернак вирішив бити нас поодинці! Сьогодні — уличів, завтра — полян, а там — бужан, деревлян, і знову опиняться слов’янські роди під гуннською п’ятою!

— Де ж вихід, отче?

— Вихід один — об’єднатися... З сіверянами, з деревлянами...

— Як при Божові?

— Як при Божові... Тоді напевне погромимо гуннів!

— Але ж Божедар про це не обмовився жодним словом...

— Мусимо самі.

— Як?

Старійшина задумався.

— Ви знаєте, що на краю полянської землі, в лісах, на річці Почайні, залишився жити з родом своїм мій брат Межамир. Коли наші племена звільнилися від гуннського ярма, майже всі наші роди, що втекли в ліси, повернулися на Рось, а він залишився... І, здається, там йому непогано... А живе він якраз у кутку, на стику земель трьох племен — деревлян, сіверян і полян, і йому добре відомо, що діється в сусідів... Тож поїдеш, Кию, до нього, — хай шле слів до князів деревлянського на Прип’ять та сіверянського — на Десну... Хай просить у них військової допомоги!

— А якщо гунни вдарять раніше, ніж прийде допомога?

— Гадати не будемо... Вдарять раніше — будемо самі оборонятися... А може, й поміч якраз вчасно надійде...

— Я згоден, отче, — сказав Кий. — Доберемося додому — відразу ж помчу до стрия Межамира.

— От і гаразд. А тепер, чада, спати!.. Гляньте на небо — вже Віз перевернувся колесами догори! А ми все гомонимо... І хай вам сняться нестрашні сни!

— Гунни та Аттіла, — усміхнувся Хорив.

— Цур їм і пек! — сплюнув Тур спересердя, натягуючи на себе кобеняк. — Ми зазнали від них лиха, а вас хай воно обмине!

АТТІЛА

Примучивши готів і венетів, гунни рушили на Дунай. Вони не поспішали. Зупинялися надовго там, де росла паша для їхніх коней, де водилася дичина для ловців і вдосталь було палива для незчисленних багать.

Підкорені племена аланів, готів, венетів, словенів, гепідів, даків постачали їм хліб та м’ясо, одяг та хутра. Гунни жерли, мов не в себе, пили кисле кобиляче молоко, розмножувалися, мов сарана, і сунули й сунули на Дністро, на Прут і на Дунай. Потім перевалили за гори

Карпати й опинилися серед гарних, привільних степів, які їм дуже сподобалися, бо нагадували їм їхні рідні простори, але відзначалися багатством паші для коней і теплими, майже безсніжними зимами. По тому краю протікала ріка Тиса.