Князь Кий

— Креку, вилазь! Я врятую тебе!

«О великий Тенгріхане, невже ти почув молитву і благання бідного нікчемного гунна і послав полянського княжича, щоб він висвободив мене з цієї сирої холодної ями? Адже це голос Чорного Вепра!»

— Ну ж, вилазь! Швидше! — линуло згори.

Крек ще раз у думці попросив Тенгріхана врятувати його і захистити від недобрих людей і злих духів, а потім спритно подерся по жердині нагору. Там міцна рука підхопила його і допомогла стати на землю.

— Я княжич Чорний Вепр, — почувся знайомий шепіт. — Я внук Аттіли і племінник кагана Ернака...

— О боги! — вирвалось в ошелешеного гунна.

— Я приготував тобі найкращого коня, торбу з харчами і зброю, щоб було чим відбиватися від хижих звірів чи переслідувачів... Мчи прямо до кагана і вручи йому цей талісман, щоб він здогадався, чий ти посланець, — і Чорний Вепр вклав гуннові в руку материн амулет. — Скажеш — від твоєї сестри, полянської княгині Чернети, і твого племінника, княжича Чорного Вепра... Зрозумів?

— Зрозумів...

— Ти народився під щасливою зорею: я врятував тебе від смерті, а каган Ернак нагородить тебе за добрі вісті.

— Що я маю переказати каганові?

— Слухай уважно!..

І Чорний Вепр, нахилившись до самого вуха гунна, почав тихо, але настійливо втовкмачувати йому все, що він має сказати Ернакові, а той на знак згоди мовчки, не перепитуючи, кивав головою.

ГНІВ ПЕРУНА

Втечу полоненого виявили зразу після ранкової учти, коли до князя прибіг украй переляканий челядник.

— Князю, утік гунн! — вигукнув він.

Звістка вразила всіх, мов грім.

Князь спохмурнів. Гнівно затіпалася його біла скуйовджена борода.

— Кажи толком — як він зумів утекти? Де ж був дворовий сторож?

Челядник розгублено здвигнув плечима.

— Виліз із ями... А як — хтозна... Не інакше — нечиста сила допомогла... Задушив сторожа Одлигу і затягнув у повіть... А там, у яслах, притрусив соломою — ледве знайшли оце... Вивів за ворота коня, так, що й жоден пес не гавкнув, — і тільки його й виділи!..

У старого князя одвисла нижня щелепа — він не міг уторопати, як гунн виліз із ями.

— Справді, нечиста сила... Чаклун якийсь! — прошамкотів зі страхом.

— Отче, ми наздоженемо його! — першим отямився Чорний Вепр.

— Пізно, мабуть, — князь скрушно похитав головою. — Далеко він уже! Не наздоженеш!..

— А все ж погнатися можна, — підхопився і Радогаст. — Дозволь, отче! У втікача все може трапитися: зіб’ється з дороги, кінь закривіє чи сам заслабне — от і наздоженемо!

— Гаразд, їдьте, — погодився князь. — Та стережіться, бо той нечистий дух може наврочити або перекинутись вовкулакою...

— Ми заговір знаємо, — сказав Радогаст.

Тур з отроками теж підвівся.

— Тоді й ми — в путь!.. Допоможемо княжичам... Ніхто краще за Кия не відшукає слід... Прощай, князю! Бувай здоровий!.. Бо ми вже зі степу — наздоженемо гунна чи ні — повернемо прямо додому...

— їдьте — і хай вам щастить! — тихо промовив князь і, обнявши старійшину, просльозився. — Не знаю, чи побачимося ми ще раз, друже. Такий немічний став я останнім часом.

— Побачимося! Ще потопчемо трохи рясту, князю! — підбадьорив його Тур, хоча, бачачи, як заточується той на тонких, мов диби, ногах, і сам не вірив у те, що казав.

— Е-е, де там! — махнув безнадійно рукою князь і вже сердито додав: — Ідіть! Не гайтеся!

Збиралися недовго. Челядники осідлали коней, приторочили до сідел торбини з їжею. Півтора десятка дружинників, що теж мали їхати в погоню, вже стояли напоготові біля воріт. Щек і Хорив приєдналися до них.

Тим часом обидва княжичі й Тур з Києм пішли оглядати яму.

Яма була глибока, стара, з порослими травою та мохом краями. Довкола неї лежали купи сміття, сухого хворосту та соломи, в якій греблися кури та рилися свині.

— Нічого ми тут не знайдемо, — розсердився Радогаст. — Одне ясно: без допомоги нечистої сили гунн вилізти не міг!

— Справді, без допомоги лісовика, дідька чи якоїсь іншої нечистої сили з ями не вилізеш, — погодився Чорний Вепр. — Якщо тільки сам гунн не чаклун чи вовкулака...

Тим часом, поки княжичі обмінювалися цими словами, Кий заглянув у яму. Око в нього було чіпке й гостре. На смітнику, де все стоптано, перегребено і перерито, знайти щось варте уваги не просто. А ось внизу...

На сирому глинистому дні ями, вкритому цвіллю й мохом, він зразу помітив невелику свіжу вм’ятину... Ого! Тут щось є! Мовби хто сильно дзьобнув загостреним кілком... А зверху, понад краєм, обвалена земля... Отже...

— Гадаю, тут обійшлося без нечистої сили... Гляньте на ці сліди! Чи не свідчать вони про те, що гунн виліз по жердині, яку хтось опустив йому в яму? — промовив замислено, а глянувши на купу дров під повіттю, скрикнув: — Та ось і вона! Дивіться!

Міцна довга сукувата жердина лежала зверху. На її товщому, навкіс зрубаному кінці жовтіли крупинки засохлої глини.

Це було так несподівано і разом з тим так переконливо, що всі якийсь час стояли мовчки. Радогаст хмурив рудуваті брови і морщив лоба, намагаючись до кінця збагнути обставини, що по-новому пояснювали втечу гунна. Тур захоплено дивився на сина, відчуваючи гордість за його розум і кмітливість. А Чорний Вепр, кинувши бистрий погляд на сліди, полишені його нічною пригодою, раптом ударив себе кулаком у груди і голосно вигукнув:

— Хай мене Перун поб’є, якщо все було не так, як каже Кий! Жердина в глині, на дні ями слід від її гострого кінця, земля по краях обрушена... Тільки хто ж це міг зробити? Невже хтось із робучичів? У нас є кілька полонених акацирів — це діло їхніх рук! Повернемося — допитаємо всіх! А тепер не гаймо часу — в путь, у путь! Наздоженемо негідника — і він усе розповість!

Кий пильно вдивлявся в його обличчя, поки він говорив, і йому здалося, що княжич чимось збентежений і намагається приховати це збентеження. Звичайно, коли б не розмова, нічого Кий зараз не помітив би, а та розмова застряла в його голові, як колючка в підошві, і тепер змушувала ставитися до княжича упереджено. «Гм, невже він допоміг гуннові втекти? Невже гуннська кров так заговорила в ньому, що він пішов на пряму зраду свого племені? Чи мені тільки здається? Справді, полонені акацири, родичі гуннів, могли допомогти своєму одноплемінникові вибратися з ями, а він уже сам і сторожа задушив, і коня вивів зі стайні...»

Однак Чорний Вепр був незворушний. Ніщо, окрім голосу, не видавало його схвильованості, і Кий засумнівався. «Дідько його знає, — подумав. — Не піймав — не кажи, що злодій!»

Тут Чорного Вепра підтримав Радогаст.

— Так, час не жде — рушаймо!

Вони швидко пішли до воріт, сіли на коней — і невеликий загін вирушив у путь.

* * *

Слід легко знайшли на вогкому замуленому березі Росі. Гунн уплав перебрався через річку і якийсь час

67

їхав по горбовистому узвишшю понад Дніпром, а потім почав забирати праворуч і незабаром помчав прямо на південь.

Переслідувачі гнали коней, не жаліючи, без перепочинку. Слід то губився, то знову з’являвся в густому степовому різнотрав’ї, ведучи все далі й далі від обжитих поршанських країв. Залишилися позаду зелені діброви й гаї, зникли високі шпилі придніпровських круч, з яких відкривалася далеч на багато поприщ довкола. Натомість почалася сива від полину та ковили, трохи горбовиста рівнина.

Непомітно виїхали в степ.

— Так і до гуннів у лабета можна потрапити, — бурчав Тур, витираючи спітніле чоло.

Радогаст, що був старшим над загоном, на це не відповів нічого. Йому дуже хотілося впіймати гунна, і він гнав і гнав коня, що вже весь змокрів від поту і біг з останніх сил.

Опівдні вони таки побачили втікача. Далеко попереду з’явилася чорна цятка, що то виринала на пагорб, то знову ховалася в долині.

— То Крек! Ми наздоженемо його! Вперед!

Верхівці вдарили стомлених коней, і ті прискорили