Останнiй листок. Оповiдання

Наймали ми житло в тютюнового кольору кралі на ім'я Чіка – вона тримала на вулиці Сорока Семи Невтішних Святих шинок і ресторанчик для чистішої публіки. Наш кредит надходив до кінця, і Ліверпуль, який завжди ладен був продати своє «noblesse oblige» 2за напхане черево, поклав собі обвінчатися з господинею. Такою ціною ми прожили ще цілий місяць на печені з рисом та бананах. Але коли одного разу Чіка з похмурою відвагою схопила глиняну жаровню – спадок палеоліту і п'ятнадцять хвилин давала прочуханки Ліверпулеві-Сему, стало ясно без слів – епоха гурманства кінчилася.

Того ж таки дня ми пішли й підписали контракт із доном Хайме Мак Спінозою, метисом і власником бананового гаю. Взялися працювати в його заповіднику, за дев'ять миль од міста. Іншого виходу не було – нам лишалося жити морською водою з випадковими крихтами сну та якоїсь жуйки.

Не ганьбитиму і не чорнитиму Ліверпуля-Сема, я казав йому ці самі слова й тоді. Але вважаю, що коли британець стає нікчемою, йому треба спритніше крутитись, а то покидьки інших національностей наплюють йому просто в очі. Якщо ж цей британець ще й з Ліверпуля, можете бути цілком певні, спуску йому не дадуть. Сам я американець з діда-прадіда, і така моя думка. В даному разі ми з Ліверпулем були на рівних. Обидва в лахмітті, без грошей, без видів на краще, а жебраки, як кажуть, завжди заодно.

Робота у Мак Спінози була така: ми вилазили на пальму, рубали грона плодів і вантажили їх на конячок, після цього хтось із аборигенів у піжамі, з крокодиловим поясом і мачете в руці віз банани до морського узбережжя.

Ви жили коли-небудь у банановому гаю? Тиша, мов у пивній о сьомій ранку. Підеш – не знаєш, де вийдеш, ніби опинився за кулісами в музичному театрі. Пальми такі густі, що неба не видно. Під ногами гниле листя, по коліно провалюєшся. І – цілковитий мир та спокій: чутно, як вилазять на світ молоді банани замість зрубаних.

Ночували ми в плетеній халупі над лагуною, разом із своїми червоно-жовтими та чорними колегами, що теж служили у дона Хайме. Били москітів, слухали, як верещать мавпочки та хрюкають алігатори, і так до ранку, тільки трошки поринаючи в сон.

Невдовзі ми забули, що таке зима, а що літо. Та й хіба зрозумієш, коли температура вісімдесят за Фаренгейтом і в грудні, і в червні, і в п'ятницю, і опівночі, і в день виборів президента, і будь-якого іншого божого дня. Іноді дощ репіжить дошкульніше, оце і вся різниця. Живе собі людина, не відчуваючи плину часу, і саме тієї хвилини, коли вона зрештою надумає покінчити з цією мурою і вкласти кошти в нерухоме майно – бах! – по неї приходять з похоронного бюро.

Не можу вам точно сказати, скільки ми працювали у дона Хайме. Пам'ятаю, що минуло два чи три сезони дощів, разів вісім чи десять ми стриглися й геть чисто зносили по три пари брезентових штанів. Усі зароблені гроші пускали на ром та куриво, але ж нас годували, а це велике діло.

І все-таки настав час, коли ми з Ліверпулем відчули, що з цією банановою хірургією пора кінчати. Так буває з усіма білими в Південній Америці. Вас раптом охоплює щось ніби судорога чи якийсь припадок. Кортить, хоч сядь та плач, поговорити по-своєму, подивитися на димок пароплава, прочитати оголошення в старій газеті про розпродаж земельних ділянок або чоловічого одягу.

Навіть Соледад вабив нас тепер як чудо цивілізації, тому під вечір ми помахали ручкою донові Хайме і обтрусили порох його плантацій з наших ніг.

До Соледада було дванадцять миль, але ми з Ліверпулем промучились дві доби. Спробуй знайди дорогу в банановому гаю. В Нью-Йоркському готелі легше через посильного знайти потрібну вам людину на ім'я Сміт.

Коли попереду крізь дерева стало видно будинки Соледада, я раптом з новою силою відчув, як дратує мене Ліверпуль-Сем. Я терпів його, бог свідок, поки ми, двоє білих людей, були загублені в морі жовтих бананів. Але тепер, коли я знову мав побачити своїх, перекинутися, може, з якимось земляком кількома прокляттями, мені зробилося ясно, що передусім треба поставити Ліверпуля на місце. Ну й вигляд же був у нього, скажу я вам: борода яскраво-руда, сизий ніс алкоголіка і розпухлі, мов у слона, ноги в сандаліях. А втім, я, певно, був такий же.

— Наскільки мудріше було б, – кажу йому, – якби Великобританія тримала під замком отаких жалюгідних покидьків та хлебтунів рому і не оскверняла їхньою присутністю заморські країни. Ми вже дали вам колись добрячого прочухана в Америці, але доведеться, я бачу, взути калоші і знову набити вам морду.

— Іди ти ось туди й туди, – каже Ліверпуль. Інших доказів я від нього не чув.

Після плантацій дона Хайме Соледад видався мені зовсім непоганим містечком. Ми з Ліверпулем разом припустили знайомою дорогою повз готель Grande, повз буцегарню, через центральну plaza й далі до будиночка Чіки, де Ліверпуль, на правах законного чоловіка, міг роздобути для нас обох щось пожувати.

Поминувши двоповерхове дерев'яне приміщення Американського клубу, ми помітили, що балкон прикрашено квітами й гірляндами з гілок вічнозелених чагарів, а на даху майорить на флагштоку прапор. На балконі диміли сигарами Стенці, наш консул, і Аркрайт, власник золотих копалень. Ми помахали їм давно немитими лапами й видали по сліпучій світській усмішці, але вони відвернулися, мовби й не бачили нас. А ще ж зовсім недавно ми всі разом грали у віст, правда, до першого випадку, коли Ліверпуль потягнув з-за пазухи запасних тузів.

З усього було видно, що сьогодні свято, а от яке воно – літнє, чи осіннє, чи, може, весняне – вгадати було важко.

Пройшовши ще трохи, ми побачили Пендергаста, священика, який осів у Соледаді, щоб побудувати тут церкву. Панотець стояв під кокосовою пальмою у чорному купецькому альпаковому піджачку і з зеленою парасолькою в руках.

— Ох, діти мої, діти, – озвався він, дивлячись на нас крізь скельця синіх окулярів. – Бачу я, що ваші справи геть кепські. Невже дійшли до краю?

— До самісінького останнього краю, – відповів я. – До найменших дробів.

— Як сумно, – мовив Пендергаст, – бачити своїх земляків у такому становищі.

— Що ти верзеш? – сказав Ліверпуль. – Я з аристократичного англійського роду.

— Заткни пельку! – відповів я Ліверпулеві. – Ти на території іноземної держави.

— І в такий урочистий день, – вів далі Пендергаст, – у цей ясний великий день, коли ми святкуємо перемогу над злом і народження християнської цивілізації.

— Ми помітили, – кажу, – панотче, що місто прикрашено квітами й прапорами, але не одразу збагнули, що за день ви тут святкуєте. Давненько не гортали календаря, навіть не знаємо до пуття, літо зараз чи осінь.

— Ось вам по долару, – каже Пендергаст і дістає дві величезні срібні чілійські монети. – Ідіть, діти мої, і проведіть нинішній святковий день як і годиться.

Смиренно подякувавши йому, ми поплентали далі.

— Поїмо? – спитав я Ліверпуля.

— Ти здурів, – відповів Ліверпуль. – Хто ж на їдло тринькає гроші.

— Гаразд, – погодився я, – коли питання стоїть так, то давай вип'ємо по маленькій.

Зайшли ми в шинок, узяли кварту рому і одразу ж на узбережжя, під тінь кокосової пальми, щоб відзначити там свято.

Дві доби я їв тільки апельсини, отож ром одразу вплинув на мене, і я тут-таки відчув, що не можу терпіти англійців.

— Вставай, Ліверпулю, – кажу, – вставай, жалюгідний вихідцю з конституційно-монархічної деспотії. Зараз ти матимеш ще один Банкер-Хілл 3Пендергаст, найблагородніший із людей, велів нам відзначити свято належним чином, і я зроблю все, щоб гроші його не пропали.

— Іди ти ось туди й туди, – сказав Ліверпуль. І я лупонув його лівою під праве око.

Ліверпуль був колись справжнім бійцем, однак алкоголь і погані компанії перетворили його на ганчірку. За десять хвилин він лежав на піску й просив пардону.

— Вставай, – сказав я, б'ючи його під ребро, – вставай і йди за мною.

Ліверпуль поплентав за мною, витираючи кров на лобі й під носом. Я привів його до дверей Пендергаста й попросив превелебного вийти надвір.