Страница 63 из 105
Під час третього відрядження, в Токіо, він вів приблизно такий же спосіб життя, часто бував у Абросимових. Казали, що дочка Абросимова стала нареченою Горєлова, хоч огласки ніякої не було. Про якісь ділові або секретні взаємовідносини Горєлова з Абросимовим-батьком підозрілих відомостей немає».
Капітан замислено грав олівцем, потім кинув його на радіограму й підвівся.
— Ось і роби висновки, — пробурмотів він і почав ходити по каюті, заклавши за звичкою руки за спину.
Він ходив усе швидше й швидше, часто зупинявся і знову продовжував ходити.
Генерал… Так, так… Цей генерал здався йому підозрілим… І тут же красуня-дочка… Найкраща нагода для зав'язки, хай йому чорт! Але як міг би здійснюватися зв'язок? Адже радіостанції немає! Та ще далекої дії… І все-таки… все-таки хтось якось повідомляв про маршрут! Пильність, капітане! Будьте обережні, капітане! Обшук? Але чому ж саме у нього, у Горєлова? З двадцяти шести чоловік саме у нього? А хоч би тому, що тільки у нього одного таке підозріле… ну, не підозріле, хай просто сумнівне місце в біографії… Орденоносець… Образа… (Капітан відчув ніяковість). Адже, власне кажучи, немає ніяких підстав, ніякого приводу… Ну й що ж? Краще маленька образа одній людині, ніж можливість величезного нещастя з усією командою і підводним човном… Нещастя для всієї країни! Для Батьківщини! Для Батьківщини нещастя!
Із стиснутими кулаками, з очима, сповненими рішучості, капітан попрямував до письмового столу.
У червоному кутку було повно народу. В дальньому кутку невеликий оркестр грав безперервно. Веселощі були в повному розпалі.
Молодший механік Козирєв та фізик Сідлер, кращі танцюристи в команді, хвацько витанцьовували «руську», виробляючи незвичайні па, викидаючи такі колінця, то раз у раз викликали оплески й вигуки захоплення. Але серед цих веселощів багато хто час від часу нетерпляче поглядав на двері. І все ж двері розсунулися несподівано для всіх, у момент, коли Сідлер, присівши, закрутився дзигою на одній нозі й оркестр уже не вів танцюриста, а сам ледве встигав за ним. Стук дверей привів усіх до пам'яті, оркестр обірвав на півноті, відразу запанувала тиша.
У дверях з'явився маленький, чорнявий і верткий Ромейко, помічник механіка. На порозі він зупинився й урочистим голосом герольда виголосив:
— Честь маю відрекомендувати високоповажній публіці славетного атлета, переможця гір, приборкувача акул та інших морських страховищ, першокласну тяглову силу, яка рве посторонки, зроблені навіть з Макроцистіс пери-фера, корінного трійки водолазів, красу і гордість команди — могутнього, непереможного Андрія Вас…
— Буде тобі блазнювати, вертушка! — добродушно прогудів з коридора добре знайомий усім бас, і в дверях, нахиливши голову, показався Скворешня. — Здрастуйте, хлопці!
Скворешня був у білому кітелі з срібними ґудзиками і широких чорних штанях. Обличчя його було трохи бліде, але довгі світлі вуса, як завжди, в повному порядку, а маленькі очі весело, може навіть задирливо поблискували. Не встиг він з'явитися в дверях, як оркестр грянув марш, загриміли оплески, почулися веселі привітання, і п'ять чоловік виступили вперед назустріч Скворешні, з гітарою, мандоліною та балалайками в руках.
Вони вишикувалися перед ним і, низько вклоняючись йому в пояс давньоруськими поклонами, при повній тиші заспівали старовинною билинною оповіддю:
Якусь мить Скворешня розгублено дивився на виконавців цієї нової билини, потім зніяковіло заблагав:
— Та киньте вити! У мене вже зуби занили від цього. Ну що, справді, завели; богатир! рученька-ніженька! скелі геть летять!.. І зовсім не так було діло.
— І тебе там навіть не було зовсім! — підхопив, сміючись, Марат. — Самий наклеп на бідного Андрія.
— Я не я, і кобила не моя, і я не візник… Так, чи що, Андрію Васильовичу? — кепкував під загальний регіт зоолог.
— Та ні ж, товариші дорогі! — захищався Скворешня. — Адже ви забуваєте найголовніші фактори. Без них ніякі рученьки-ніженьки не допомогли б мені.
З усіх боків почулися вигуки:
— Ану, ну! Говори, викладай!
— Розкривай свої секрети!
— Так, так!.. Цікаво! Може, вони й нам стануть у пригоді.
Скворешня широко розставив ноги й почав загинати величезні пальці.
— По-перше, товариші, ви зовсім забуваєте закон Архімеда: кожне тіло, занурене в рідину, втрачає у своїй вазі стільки, скільки важить рідина в об'ємі, витисненому цим тілом. Який об'єм мала ця гранітна скеля? Висота приблизно чотири метри, довжина два метри, ширина два метри, значить її об'єм — два на два на чотири, тобто шістнадцять кубічних метрів. Отже, витиснула вона шістнадцять кубометрів води, або стільки ж тонн води. При питомій вазі граніту два і шістдесят п'ять сотих вага скелі дорівнює: шістнадцять на два й шістдесят п'ять сотих… Ну, математики, допоможіть!
— З округленням — сорок дві тонни, — звідкись з кутка повільно прогудів Горєлов.
Скворешня з повагою подивився на нього через голови присутніх.
— Це ви в думці так швидко підрахували? От це здорово!
— Нічого не поробиш, — посміхнувся Горелов. — професія така…
— Ну гаразд! Значить, вага скелі сорок дві тонни. Води вона витиснула шістнадцять тонн. Виходить, скеля важила у воді тільки двадцять шість тонн.
— Всього тільки? Ну, ну! — з іронічним захопленням вимовив Матвеєв.
— Підемо далі, — загнув Скворешня другий палець, не звертаючи уваги на іронію Матвєєва. — Дно біля входу в грот було дуже похиле назовні, і від цього центр ваги скелі теж перемістився назовні. Це полегшило мені задачу приблизно наполовину, тобто зменшило вагу скелі до тринадцяти тонн. Врахуйте ще, — Скворешня загнув третій палець, — мою хорошу позицію, при якій ноги перетворилися в чудові важелі, — це зекономило мені ще тонни три…
— Слово честі, — розреготався лейтенант Кравцов, — ще трохи — і від скелі нічого не залишиться! І взагалі нічого не було й нічого не сталося!
— Ні, ні! — заперечив під загальний сміх Скворешня, загинаючи четвертий палець. — На десяти тоннах я зупиняюсь. І це навантаження, з яким я ні за що не справився б, але мені допоміг четвертий фактор — страх. Так, так! Відверто кажу — страх смерті! Нічого тут соромитися… Саме він і подвоїв мої сили. Але я даю вам слово честі, товариші, що хоч скеля й почала під кінець піддаватися, я відчував, що мої сили вже вичерпались до краю. І тут з'явився п'ятий фактор. П'ятий, вирішальний фактор! Фактор, який в останній, критичний момент вирішив мій поєдинок із скелею на мою користь! Ану, хто відгадає, що це за фактор, га?
— Ти згадав, що ще не попрощався зі мною! — закричав, сміючись, Марат.
— Нічого подібного! — категорично заперечив молодший акустик Птицин. — Він згадав, що винен мені двадцять карбованців, і не захотів піти з цього світу з маркою шахрая. Віддавай гроші, Андрію Васильовичу!
— Я знаю! Я знаю! — закричав Шелавін. — Сам господь бог Саваоф з'явився перед вами в усій силі й славі своїй!
Покриваючи загальний сміх, Скворешня вибухнув розкотистим громоподібним реготом.
— Еге ж, дочекаєшся його! Мало у нього своїх неприємностей на землі! Ну, гаразд! Бачу, що не догадаєтесь. Уяви невистачає. Справу вирішив, — сказав він, урочисто підвищуючи голос, — справу вирішив… Але де ж він? Ага! Іди, йди сюди. Нічого ховатися.