Страница 7 из 7
Капiтан стиснув губи: "Досить концентрувати увагу на ранковiй розмовi з Кенi, то - спросоння... Ну, звичайно. Сон, пробудження - бiополя мiняються, психiка, може, теж потрапляє на якусь хвилю... Цiкаво тiльки, чи Бад сам пiдбiг до нього, чи Кенi його послала? Вже чималий хлоп'як, певне, багато вiдчуває i розумiє самостiйно. Та й материнi балачки... Треба не думати про це... Так. Орбiта навколо Золотої Зорi проляже на середнiй вiддалi сто п'ятдесят мiльйонiв кiлометрiв. Це оптимальна вiдстань. Дехто з астрономiв припускає, що Золота Зоря має свою планетну сiм'ю. Можливiсть зiткнення один шанс iз мiльйона, можна сказати, дорiвнює нулю. Планета на обранiй орбiтi? Що ж, iмовiрно. Задача трьох тiл на цей випадок розв'язана. А яке життя буде... Планета Земля - це згусток енергiї. Тут розвинеться цивiлiзацiя, яку зараз уявити неможливо. Кам'янi знаряддя, дротики, списи все це будуть релiквiї. Автохтони рiзняться вiд нас лише рiвнем освiченостi, так що ми навчимо їх виготовляти потужнi знаряддя. їм не доведеться винаходити колесо. Мiльйони, мiльярди умiв, може, розкриють найбiльшу з таємниць: що таке людина, яка її функцiя у Всесвiтi? I створять життя... От заглянути б хоч одним оком!" Настрiй у капiтана покращав.
Земля летiла навстрiч, махаючи вiялами густих пальм. Та ось апарат шугнув помiж мохнатими стовбурами i сiв побiля невеликого дерев'яного павiльйону, де був спуск до печери. Капiтан вибрався з апарата, осмикнув пiджак i окинув поглядом свою чудову машину, що формою нагадувала чи то краплю, чи сльозу. Заходячи до павiльйону, ще раз оглянувся, нiби вiдчув, що бiльше не побачить нi цих буйнолистих пальм, нi лискучої сльози апарата.
Момент був надзвичайно вiдповiдальний, iсторичний, - капiтан це усвiдомлював, - i водночас усе було звичайним, буденним. Тiсна кабiна, шум спускових механiзмiв, помигування лампочки.
Стоп. Капiтан вийшов у пiдземелля, сповнене сизуватого свiтла. Стiни цього велетенського елiпсоїда тонули в маревi, вгорi проглядало кулясте сузiр'я, i капiтановi раптом здалося, що це палуба космiчного корабля, який завис у незмiряностi Простору. Та, власне, Земля i є космiчним кораблем...
До капiтана вже поспiшав його друг ї найближчий помiчник iнженер Едхiєрент.
- Перевiряли сiтку координат? - спитав Iмпет.
- У першу чергу. Всi точки збiгаються з розрахунковими.
Розмiреним кроком пiшли попiд стiною, яка служила панеллю для численних приладiв i агрегатiв, що мали зiштовхнути планету на гребiнь гравiтацiйної хвилi. Капiтан дивився на це химерне нагромадження призм, цилiндрiв, куль, проводiв з якимось бентежним почуттям.
Кожна деталь тут береже тепло їхнiх рук, але зараз, готовi до дiї, цi пристрої набрали чужого, незнайомого вигляду.
Розпитуючи iнженера, на ходу вiтаючись з технiками, Iмпет часто поглядав на хронометр. До пуску залишалось трохи бiльше години, мозаїку свiтних точок уже ввiмкнули, вона була готова показати роботу генераторiв i перетворювачiв магнiтного поля. "Синхроннiсть - ось що найголовнiше, подумав капiтан, прямуючи до пускового пульта свiтловода, який має спрямувати обидва потоки енергiї - електромагнiтний i гравiтацiйний. Найменша похибка призведе до катастрофи... Та все буде гаразд. Операцiю вiд початку й до кiнця здiйснить свiтловод, а вiн не знає нiяких тривог i передчуттiв..."
Сiв у жорстке, але зручне крiсло з округлими бильцями. Едхiєрент говорив i говорив без упину, та капiтан уже не дослухався, силкуючись заглушити хвилювання. "Виринемо аж бiля Золотої Зорi... Iнше свiтило, iншi сузiр'я. Пiсля того, як натисну клавiшу, мине всього пiвтори години, i ми опинимось..."
- Iмпульс!
Хто це вигукнув? Вiн сам, чи Едхiєрент?
Раптом шию обпекло вогнем, рiзкий бiль ударив йому в голову. Що це? Одiрвав пальця вiд клавiшi, провiв долонею по шиї. Стрiла!..
Глухо, нiби з-пiд води, донеслося:
- Маг!
- Маг!
Стрiла, певне, була отруєна, капiтановi потемнiло в очах, голова схилилась набiк, руки впали донизу. Вiн уже не мiг нi побачити, нi почути того, що дiялось у машинному залi. Лише двоє iнженерiв врятувалися вiд пiдступних пострiлiв лiсових мисливцiв, решта загинули.
Маг, обвiшаний чаклунськими обладунками, торжествував перемогу. Очi його пiд острiшками сивих брiв горiли вогнем, старий вимахував руками, корчив страшнi гримаси, з горла йому виривався клекiт, i всi мисливцi пiдбiгли до нього, руки їхнi сплелися. Ще один скрик старого, i почався ритуальний танок. Нiхто навiть не почув, як просвистiла стрiла, вдаривши Маговi в груди. Опам'ятались тiльки тодi, коли старий скорчився i впав посеред кола, та вже було пiзно: стрiли дзижчали, пронизуючи мисливцiв...
- Тiла злочинцiв ми вiддамо вовкам! - гукнув поблiдлий Дан. - А "прихiдцiв з неба" поховаємо тут, пiд оцим камiнням. Вони хотiли наблизити нас до Золотої Зорi!
Остання сторiнка металевих аркушiв прочитана. Академiк Сокальський вирiвняв стосик паперу i, зiтхнувши, вiдкинувся на спинку крiсла. Рукопис викликав багато думок... Отже, в Антарктидi росли пальми. А тепер навiть Обсерваторна гора похована пiд кригою, i не десь далеко, а тут, поблизу. Може, й кам'яна будiвля, в якiй виростав Бад, лишилася цiлою?
Академiка охопило радiсне передчуття нових археологiчних вiдкриттiв, аж очi йому засяяли - одне зеленкувато, а друге - блакитно.