Страница 4 из 4
Ступнув крок назад. Ще крок. Невiдривно, нiби загiпнотизований, дивився на тi неклiпаючi матовi сегменти.
Так i вiдходив - обличчям до лiсу, спиною - до "Енея".
Вiдчувши пiд ногами траву, полегшено зiтхнув: "Хух... Здається, доберусь..." Тiльки вiн це подумав, як щось не то кольнуло, не то вжалило йому праву руку, в якiй вiн стискував лазера. Неначе черкнуло гострою травиною - не дужче. Та вiн з жахом вiдчув, що долоня дерев'янiє... Вхопити трубку лiвою не встиг: очi заслала каламуть, голова нiби розкололася, вiн заточився i впав у траву...
Опритомнiв у шлюзовiй камерi "Енея" - мов пiсля наркозу. Довго не мiг дiйти тями, де вiн i що з ним трапилось. А коли все пригадав - не мiг повiрити, що лишився цiлий i неушкоджений. Може, оте таємниче дiє на вiдстанi i просто не змогло завдати сильнiшого удару. Але як вiн опинився на кораблi? В кожному разi, йому ясно було одне: середовище Зеленої вороже людинi.
Герметично закрившись у "Енеї", Чамхаб кiлька днiв провадив спостереження за допомогою оглядового екрана. Проте нiчого нового в цiй зеленiй одноманiтностi не помiтив. Травою, як i перше, перекочувались хвилi, темна стiна лiсу лишалася так само непорушною. Чамхаб не змiг розрiзнити змiни напрямку хвиль, вловити їхньої регулярностi. Та це й не дивно, якщо зважити, чого вiн тут зазнав.
Украй вичерпаний нервово, Чамхаб не мiг довше залишатись на цiй планетi.
- Зажди, ми ще повернемось... - прошепотiв, натискуючи стартову кнопку.
III
Анжела в коротенькiй бiлiй сукнi, що добре контрастувала з її засмаглим тiлом, походжала перед сiрою будiвлею, раз по раз нетерпляче поглядаючи на округлi дверi, якi ось-ось мають випустити Чамхаба i якi чомусь довго не вiдсуваються.
Припiкало сонце, i дiвчина думала, як то добре буде освiжитися в домашньому басейнi. Спочатку, правда, вони заїдуть до Палацу одружень, потiм святковий обiд... Але перед обiдом вона мусить обов'язково скупатися!
Торкнулася клiпса на правому вусi - зазвучала музика. Звук був тонюсiнький, як нитка, але виразний, чiткий. З радiоклiпсом не так нудно, швидше минає час. Пройшлася навколо клумби, де виставили свої теракотовi шпичаки марсiанськi кактуси, i знову подумала про басейн. Певне ж, i Чамхаб захоче освiжитися... Морж... О, нарештi!..
Радiсно усмiхаючись, Анжела поспiшила навстрiч нареченому.
Проте Чамхаб не вiдповiв на її усмiшку, обличчя його було похмуре, брови насупленi.
- Ну як, усе гаразд? - В її голосi прозвучала тривога.
Чамхаб, трохи уповiльнивши крок, здивовано зиркнув на неї:
- Це ви мене питаєте?
Анжела розгубилася: вiн сказав це таким тоном, нiби вони зовсiм незнайомi.
- Ну, знаєш, - промовила з прикрiстю, - такi жарти зовсiм недоречнi.
Чамхаб знизав плечима, мовляв, якесь непорозумiння, i покрокував до траси.
- Послухай... - уже злякано обiзвалася Анжела.
Вiн зупинився, та дiвчина була така розгублена, що не могла вимовити бiльше нi слова, стояла i тiльки клiпала очима. Було очевидно, що нiякої цiкавостi в нього вона не викликає.
- Пробачте, я поспiшаю.
Повернувся й спокiйно пiшов геть. Анжела бачила, як вiн ступив на крайню стрiчку, потiм - на сусiдню, i з кожною секундою вiддалявся все далi й далi, бачила, але не могла зрушити з мiсця. Прiрва мiж нею й Чамхабом ширилась, i ось постать його зникла в людському потоцi. Дiвчинi стало страшенно шкода себе. За вiщо її так зневажено?
До горла пiдкотився клубок, i на очах з'явилися сльози. Все перед нею розпливлося, розпалося на безформнi тремтливi плями.
Цiлiсiнький вечiр Анжела просидiла дома. Не було настрою кудись iти, а все-таки сподiвалась, що Чамхаб опам'ятається i прийде пробачатись. Та минала година за годиною, а його не було.
Знiчев'я увiмкнула телегазету i, перебираючи сторiнку за сторiнкою, натрапила на статтю пiд iнтригуючим заголовком "Бiологiчна цивiлiзацiя?" Йшлося про експедицiю до Зеленої, iнформацiю, яку видобув мнемоскоп з пам'ятi капiтана Чамхаба.
Автор пропонував кiлька моделей контакту землян з новою планетою. Припускав, що тамтешнi "дерева" мають iнтелект, i, коли б космонавти не застосували зброї, реакцiя, можливо, була б зовсiм iншою. Капiтан не стрiляв - i лишився живий. До корабля мiг дiстатися в несвiдомому станi.
Комп'ютер виявив регулярнiсть хвиль, що прокочувались у травi, очевидно, з лiсу i назад цiлими лавами рухались комахи, притому досить великi. Можна припустити iснування суспiльства цих комах, якi живуть у лiсi, а за поживою йдуть у степ...
Все це було цiкаве, та, читаючи, Анжела думала не про таємницi Зеленої, а про таємницi людської пам'ятi. Хiба ж вона сподiвалася, що той електронний смерч вирве з корiнням такий квiтник? А воно, бач, почуття - теж iнформацiя...