Страница 10 из 17
- А хiба атмосфера не захищає нас?
- Такої iнтенсивної радiацiї атмосфера неспроможна поглинути. її захоплюють радiацiйнi пояси планети - магнiтнi вловлювачi. Я гадаю, що наспiв час знайти родовище магнiтної матерiї, вивчити її з тим, аби синтезувати її штучно. Ось про що я хотiв говорити з колегами, та вони вiдвернулись од мене. Але я... я їм доведу!
- Ах, Ник, - перебив старший Ярковий, - коли ти говориш як учений, тебе цiкаво слухати, а як тiльки починаєш "якати"... Ну, та до цього ми ще повернемось. Що ж до твоєї гiпотези, то можу сказати: вона цiкава i навiть вiрогiдна, хоча й будується на фантастичнiй основi. Проти неї можна висунути серйознi заперечення.
- Якi?
- От хоча б таке: що ти скажеш про магнiтне поле Сонця? Там теж "поклади" якоїсь особливої матерiї?
Батько очiкуюче подивився на сина. Десь у глибинi душi вiн захоплювався ним, навiть схвалював його бунт, але не наважувався зiзнатися собi в цьому.
- Що ж, заперечення цiкаве... - бубонiв Ник. - Я якось про це й не подумав... Перше, що з'являється на думку, це... Аналогiчнi явища можуть виникати з рiзних причин... Хоча чому б Сонцю не мати такої матерiї? Адже модель сонячних надр гiпотетична.
- Ну що ж, сину, все це цiкаво, але насамперед ти мусиш... увiйти в колiю.
Никифор засмiявся, вiдкинувши голову назад i притуливши долонi до грудей. Так само, як колись смiявся i старший Ярковий.
- Оце влучно сказано: в колiю! Ввiйти в колiю традицiй, а голову - в ошийник звичаїв.
Вiра дослухалась до кожного їхнього слова. Аргументацiя Никового батька здавалась їй переконливiшою, проте в душi чомусь схилялась на бiк Ника, всупереч логiцi симпатизувала його запереченням. А коли б хто спитав її "чому?", не знала 6, що й вiдповiсти.
- Рано чи пiзно, а тобi доведеться пiти на компромiс, - сказав на закiнчення батько. - I чим ранiше, тим краще для тебе.
- Нiяких компромiсiв!
- Тiльки без хлоп'яцтва. Ти вже дорослий, вiдповiдальний член суспiльства. Не забувай про це.
"Дорослий, вiдповiдальний...- думав Никифор, втупившись у порожнiй екран.- А що я такого зробив?"
XIV
Кiлька днiв пiсля розмови з батьком Никифор був дуже мовчазний, нiчого не розпитував у Вiри, нiчого не розповiдав їй, навiть Кларою не цiкавився. Годинами лежав собi чи сидiв у крiслi навпроти скляної стiни, а його бездумний погляд блукав десь далеко-далеко. Вiра, остерiгаючись набриднути йому своєю увагою, заходила до кiмнати якомога рiдше. Увечерi, плаваючи в басейнi, спостерiгала крiзь плетиво гiлля, що його скляна стiна кидає в простiр лише тьмавi полиски.
А вечори пливли прозорi i такi тихi, що, здавалося, прислухайся - i почуєш шерхiт тiней. Вiру тягло кудись, байдуже куди, аби тiльки йти стежками, травами i щоб не самiй, а вдвох. Хай би Ник мовчав, i вона б мовчала, аби тiльки чула його дихання побiля себе. Ах, цi вечори! Кого вони не зачарують? Вiра зiтхала, накидала на плечi легкий халатик i неквапно йшла до свого покою.
Одного разу, коли вона вже спала, до вiлли прокралася темна постать, прочалапкала до Никової кiмнати i легенько постукала. Ник щось невдоволено буркнув, дверi прочинилися.
- До тебе можна? Тiльки не вмикай, будь ласка, освiтлення. Це я, Глiб. Не впiзнав?
- А чого ти так скрадаєшся? - здивувався Никифор.
- Та, знаєш, щоб Вiру не потурбувати... Я ненадовго... - Вiн сiв у крiсло бiля Никового лiжка, пiдiбравши ноги i обiпершись руками, наче готувався схопитися i побiгти. - Розумiєш, Ник... Ти не ображайся, що я ото так вiдповiв тобi... Знаєш, менi незручно було перед колегами...
- Незручно... - з iронiєю повторив Никифор. - Скажи просто: злякався.
- Ну, це ти занадто. Нiчого я не злякався, але, розумiєш, якось воно в такiй ситуацiї...
Никифор слухав i дивувався: що сталося з Глiбом? Колись поривистий, енергiйний, незалежний у мiркуваннях, зараз перетворився на свою протилежнiсть - боїться навiть Вiрi потрапити на очi, говорить зовсiм не те, що думає. Деякий час Никифор слухав, не перебиваючи, але слова товариша несли так мало iнформацiї, що вiн зрештою не витримав i махнув рукою:
- Досить! Ти не ввiв програми в свою електронну машину!
Глiб здивовано вирячився на нього.
- Ну, знаєш, я думав... просто побалакати...
- Формальна увага до товариша, який спiткнувся?
- Чого там формальна...
- А рецепти, поради, настанови, приписи для мене маєш?
- Порада одна, - твердiше заговорив Глiб. - Поки Рада Моралi й Етики не застосувала до тебе санкцiй, ти мусиш чесно визнати...
- Оце вже думка! Хоч i убога, нiкчемна за своєю суттю, але думка. А то лепече...
- Чому убога? Чому нiкчемна?
- Ти цього не зрозумiєш. А втiм, подумай.
Розмова явно не клеїлась. Глiбове моралiзаторство нiчого не дало. Трохи посидiвши, вiзитер вийшов так само тихо й непомiтно, як i зайшов. А Никифор довго не мiг заснути. I шкода було, що втратив друга (ех, як потрiбен йому зараз справжнiй товариш!), i якось нiби й легше стало на душi. Що ж зробиш, дрiбнокалiберним виявився Глiб. Проскочив сюди, мабуть, щоб i Льоля не знала... Ну й нехай собi, нехай... Може, й Клара хотiла, щоб я в нашийнику ходив... Клара... Пiфiя...
XV
Вiра посмiхалася, спостерiгаючи, як Никифор вимушено, але в силу необхiдностi пiдкоряється "кнопковiй цивiлiзацiї".
- Ну, як тобi, Ник, полегшало?
- Трохи.
- А дикого меду не кортить?
Вiн тiльки махав рукою i одвертався - мовляв, знайшла над чим жартувати. А згодом уже й сам смiявся:
- Якби ти знала, як вони накинулись! Хмарою! Коли б я не стрибнув униз та не вiдкотився пiд кущ...
- Не стрибнув, а гепнувся, - сварилась пальцем Вiра. - Бо й ногу поламав i бока обдер.
- Не будемо деталiзувати. Я затулив обличчя руками, а вони... Ох, i лютi!
- Не треба їм дорiкати: вони захищали свiй дiм.
- А чого ж переслiдували, коли я вiдступив?
- Ти хочеш сказати: коли вони тебе прогнали?
- Яка рiзниця?
- А така, що вони хотiли прогнати ворога якомога далi. Може, й гарячкували трохи.
- I все-таки вони злостивi...
Довго, аж поки Никифор i не видужав, головною темою їхнiх iронiчно-веселих розмов були його контакт з природою, а особливо бджолине "частування". Жартами Вiра весь час намагалася приховати хвилювання, яке охоплювало її в присутностi юнака. Вiн же був чемний i... байдужий. Минали днi за днями, Вiра продовжила собi вiдпустку, i зрештою Никифор не мiг не розпочати наукової роботи. Зважаючи на iгнорацiю, вiн i не намагався зайняти своє мiсце в Науковому Центрi, але через Вiру одержував усi матерiали, якi його цiкавили, i просиджував над ними цiлi ночi. Особливе заiнтересування викликав у нього геомагнiтний полюс в Антарктидi.
- Це, мабуть, тому, що там Клара... - якось напiвжартома сказала Вiра.
- Ти так вважаєш? - Никифор пiдвiв голову вiд проекцiйного апарата.
Вiра пiдiйшла до Никифора i легенько торкнула за плече:
- Слухай, а ти... коли втечеш до Антарктиди?
- Не втечу, а вiдправлюсь, коли добре пiдготуюся, - I вiн заговорив на свою улюблену тему, немовби перевiряючи власнi висновки. Напруга поля, силовi лiнiї, функцiї - цi слова не зачiпали Вiриної душi. Дiвчина думала одне: "Поїде, поїде... Ну то й що? Але ж там Клара... Клара... Невже я ревную? Невже закохалась? От тобi й гра..."
- Ти чого мовчиш? - зупинився проти неї Никифор.
- А що? Хiба ти щось питав?
- Вже пiзно, iди спати.
- Ай справдi... - Встала, потяглася, помiтила, що вiн ковзнув поглядом по нiй, i зашарiлася. - Пора! Я так замрiялась... Ага, ти от кажеш: джерело... А це ж твоя вигадка? Навiть батько...
- А я доведу, от побачиш. Там, де полюс, там i джерело, вiрнiше навпаки: де джерело, там i полюс. Бо коли б це була функцiя всього ядра Землi, то полюсiв на поверхнi не було б. В кожному разi пора вивчити його, бо фактично про магнiтне поле Землi ми знаємо не бiльше, як у двадцятому столiттi. Ну, а ти, я сподiваюся, здогадуєшся, яке це має значення?