Страница 23 из 27
Нескуба знову розплющив очi. Шум у головi стихав, поволi верталася здатнiсть сприйняття навколишнього, почали з'являтися окремi найпростiшi поняття. Дивився i вiдзначав про себе: "свiтло", "вiкно", "примiщення". Потрiбне було зусилля, щоб це об'єдналось в одну думку. "Я в примiщеннi, куди проникає свiтло крiзь вiкно, - констатував Нескуба. - Вiкно? Та це ж..."
Нараз пам'ять освiтила подiї, що передували його стану. Будiвництво селища. Перемови й суперечки з Еолою. Тепер має грунт пiд ногами, над головою - небо, про космос не хоче й говорити. Але ж i грунт цей чужий, i небо - чуже!.. Так, вагiтнiсть... Хоча б син... Чи вистачить сили волi залишити їх тут? Навряд. I вона про це здогадується. Хитра: хоче виграти час. Але ж я її люблю, великий Космосе, як я її люблю!.. А ще ж синок, синочок...
Думка про сина викликала теплу млость в усьому тiлi. Нескуба поворухнувся й зiтхнув.
- Прокинувся? - обiзвалась Еола. Голос у неї був особливо нiжний, ласкавий. - Бачу, бачу: тобi набагато краще. Лице вже не таке сiре, i в очах - блиск життя... Ти перемiг!
Нескуба слабо посмiхнувся - може, не так устами, як очима. Прошепотiв:
- То не я перемiг, то вони...
- Хто?
- Екiпаж.
- Який екiпаж?
- Мої мiкроби.
- А-а... - непевно посмiхнулася Еола.
- Ця команда одразу кинулась на чужинцiв, сама бачила, якi запеклi бої точилися на борту.
- На якому борту? - прохопилась Еола, подумавши, що Нескуба марить. Що ти таке говориш?
Передихнувши, Гордiй провадив далi:
- Моє тiло для мiкроорганiзмiв - гiгантський космiчний корабель... Второпала? Отож i виходить, що я був ареною спустошливих боїв...
- Нiчого, мiй любий, - Еола злегка погладила йому чоло. - Незабаром тi спустошення позаживають. Твiй корабель має великi ресурси.
- Та вже ж... Нiбито оклигую. Але вiйна ще йде. Знаєш...
- Не втомлюй себе розмовою, - перебила Еола. - Прийми ось лiки й лежи тихо.
Слухняно проковтнувши сiру горошинку i запивши її теплою водою iз склянки, яку тримала дружина, Нескуба спитав:
- А як електростанцiя?
- Учора закiнчили котлован. Отож там ти й простудився, у тому котлованi. Спiтнiв, а потiм вiтер... Тут треба обачнiше... Лежи тихо.
- А фундамент? Ще не почали?
- Ще тiльки вiдкрили кар'єр. А як вони той камiнь нарiзатимуть... Лежи тихо.
- Нарiжуть... Це не складно. А от рефлектори-гелiостати...
- Дехто каже, що краще б не сонячну збудувати, а звичайну гiдростанцiю. Та ти будеш лежати менi тихо чи нi?
- Сонячна ефективнiша, - бурмотiв Нескуба. - Струм безпосередньо з промiння... У нас є кiлька комплектiв батарей. А де ти вiзьмеш гiдротурбiну?
- Слухай, ти порушуєш режим. Годi, перестань говорити й лежи тихо. Може, заснеш. А я пiду.
- Ну, не гнiвайся, - Гордiєвi губи скривилися в посмiшку. - Я - просто скучив.
Еола пiдвелася, ще раз погладила йому чоло, поправила ковдру i вийшла.
Нескуба заплющив очi, принишк, сподiваючись заснути. Але сон до нього не приходив, натомiсть почали обсiдати цiлком несподiванi думки. Чомусь звернув увагу: його руки лежать на грудях. Як у мерця.
I враз Нескубi уявилося щось схоже на ескалатор чи рухому стрiчку, де повно веселих людей з блискучими очима, в яких вiдбиваються все новi й новi мальовничi краєвиди. А неспинний ескалатор несе їх до чорного отвору тунелю, звiдки немає вороття...
Нескуба хмикнув. Здiйснюється закон ентропiї... Ну що ж, нехай собi здiйснюється...
Iнстинктивно прийняв руки з грудей, лiву пiдклав долонею пiд потилицю, праву простяг уздовж тiла. Нехай їй грець, тiй смертi, все-таки краще про неї не думати, щоб у кровi не з'явились її токсини... Природно, коли про неї думають старi, а йому ще рано, ще молодий. Мислю - значить живу, - нагадав собi вiдомий афоризм. Жити - це мiй обов'язок перед Природою, i мушу виконувати його якнайкраще. Ого, скiльки ще попереду нездiйсненого - тут, на цiй незвичайнiй планетi, i в космосi!.. Десь там загубилась у просторi голуба кулька... Та ще не пройдено й половини життя. Нерви треба гамувати, iнакше - розкиснеш...
Зусиллям волi Нескуба змусив себе заспокоїтись i коли емоцiйнi сплески вляглися, розпочав самотренування, перерване хворобою. Хiба вiн ще не командує на своєму живому космiчному кораблi, не контролює свого тiла i своєї психiки? Нi, анархiї вiн не допустить, у нього є мета, йому свiтить з далини провiдна зоря - рiдне Сонце, а бiля нього - Земля... I хоч їхнiй простiр зiмкнувся для нього до розмiрiв елементарної частки, - вiн все одно прагнутиме туди роками, десятилiттями, все життя. I вже йому вчувалася музика небесних сфер, уявлялося: розкриваються об'єми рiдного Всесвiту, i крiзь гравiтацiйнi шлюзи "Вiкiнг" випливає в той, свiй простiр... Для цього варто жити, жити i дiяти!
Незважаючи на фiзичну кволiсть, Нескубу все дужче проймав пiднесений настрiй. Думалося легко, в серпанку фантазiї виникали якiсь неяснi, проте знадливi картини майбутнього, i це давало наснагу, збуджувало радiсть буття.
Наступного дня, одразу пiсля медикiв, першим до палати обережно зайшов Лойо Майо. Сторожкий вираз його обличчя одразу почав танути, очi заяснiли: астронома втiшив Нескубин вигляд. Капiтан лежав хоч iзмарнiлий, змучений хворобою, але не подоланий нею. Погляд у нього не безвiльний, не пасивний, як то буває у тяжкохворих, навпаки,- в ньому вже вiдчувалася внутрiшня сила. Враження було таке, що Нескуба зараз устане й вiзьметься, як завжди, за роботу.
Секунду астроном мовчки дивився на недужого, немовби перевiряючи своє перше враження. Потiм закивав головою i, потираючи руки, пiдiйшов до лiжка.
- Навiть не медиковi видно - одужуєте...
- Потроху... наче оклигую, - обiзвався Нескуба. - Сiдайте.
Вiдвiдини астронома-дивака були йому приємнi. Лойо Майо став Нескубиним спiльником з того самого моменту, коли показав свiй прилад, за допомогою якого можна демаскувати чорнi дiрки космосу. В певному розумiннi вони були змовниками, i це їх зближувало. Та ще настрої дружин... Обидвi боялися ризику зворотного космiчного польоту i, здається, вже не мали сумнiву, що їхнi чоловiки "отямляться".
Лойо Майо знав, що Нескуби чекають дитини i прийшов дiзнатися, чи не змiнилися намiри капiтана, для якого синок був золотою мрiєю. Сам Лойо Майо до останньої клiтини належав космосу i не мiг зрозумiти, як це можна вiдмовитись вiд такої великої iдеї, хоча б i заради сiм'ї. З другого ж боку - а чому б жiнкам не поступитися? "Вiкiнг" - корабель величезний, для чотирьох вiн був би якщо не планетою, то астероїдом. Можна жити.
Згорбившись на стiльцi, Лойо Майо повiв тонку дипломатичну розмову, сповнену натякiв i недомовок. То нарiкав, що тут, на Гантелi, умови для спостереження неба надзвичайно несприятливi, i навiть Осипов - на що вже терплячий чоловiк! - i той невдоволений, - то вихваляв обсерваторiю на "Вiкiнгу".
Капiтан, звичайно, здогадався, що непокоїть астронома, але слухав не перебиваючи. Та коли заплющив очi, Лойо Майо умовк на пiвсловi.
Нескуба зиркнув на нього, поворушив пiд ковдрою пальцями...
- Чого ви? Продовжуйте, я слухаю.
Очi Лойо Майо зблиснули, вiн нервово потер свої сухорлявi руки.
- Може, ще й рано про це говорити, але.,,
- Ви про повернення на Землю?
- Так. Про цю iдею.
- Iдею? - здивовано скинув бровами Нескуба. - Ви що, хiба не вiрите в можливiсть...
Лойо Майо поблажливо всмiхнувся:
- Вiдверто кажучи, шанс дiстатися до нашої Сонячної системи дорiвнює нулю.
- Тодi... я вас не розумiю. - Нескуба спробував навiть нiдвестися, та не вистачило сили i вiн тiльки похитав на подушцi головою. - Поставили хрест?
- Та що ви, капiтане! Я й дружину майже переконав. Почуваю: ще трiшечки - i вона погодиться. А як... Еола?
- З Еолою складнiше, - зiтхнув Нескуба. - Ви ж знаєте: чекаємо на продовжувача роду...
- Так... - Лойо Майо похнюпився, настрiй його одразу пiдупав.