Страница 2 из 4
- Та нi, я... Нетреба, - розгубився Кирило Федотович. - Хотiв би з рукописом познайомитись...
Зауваживши простягнену руку, яка вже опускалася, вчений упiймав її, торкнувся вусами пещених пальцiв, i нiздрi йому заповнив запах духiв та оселедця.
- Ну, то не треба, - вiдсмикнула руку Вiолетта Михайлiвна.
- Не гнiвайтесь, Вiолетто Михайлiвно, це моє прiзвище - Нетреба. Кирило Федотович Нетреба.
- А-а... - здивувалась жiнка. Потiм обличчя її посвiтлiшало. - I треба ж - Нетреба...
- А ваше?
- Мiй покiйний чоловiк - Чаєцький.
- Чаєцький? Чув. Деякi працi читав. Не знав тiльки, що вiн... уже не живе.
- Його вбили оцi формули. - Вiолетта Михайлiвна кивнула па листки, якi тримав у руцi Кирило Федотович. - Глядiть, щоб i вас...
Кирило Федотович вибачливо усмiхнувся.
- Це, мабуть, серйозна, дуже серйозна праця, Вiолетто Михайлiвно, i якщо ви дозволите... Не подумайте, що я посмiв би привласнити авторство... Якщо вдасться пiдготувати публiкацiю, то тiльки пiд його iменем.
- Ну що ж, будь ласка. Ви, мабуть, такий самий фанатик... - Вiолетта Михайлiвна розкрила сумку, вийняла тi два аркушi, якими обгорнула оселедцi, i вiддала їх старому вченому. - А решту... Запишiть телефон, домовимось.
Вечорiло, густi каштани струмували на Хрещатик сутiнки, проте лiхтарi ще не свiтились. Кирило Федотович повертався додому в станi тiєї душевної рiвноваги, коли радiснi сподiвання хоч трiшечки та переважають. Серце билося в оптимальному режимi, може, навiть без участi свого електронного помiчника.
II.
Кирило Федотович гадав, що його вiзит до Вiолетти Михайлiвни буде максимально коротким: вона вручить йому рукопис, вiн подякує та й пiде, заспiшить додому... Але Вiолетта Михайлiвна, впустивши його до тiсного темного коридорчика, махнула рукою в бiк розчинених дверей:
- Прошу, заходьте. Сiдайте, я зараз.
Кирило Федотович сiв у низеньке крiсло бiля довгастого столика, захаращеного журналами мод. З кухнi долинало подзенькування посуду, спливали дорогоцiннi хвилини, йому нетерпiлось побачити рукопис - аж у пальцях лоскотало, а господарка все товклась там, певно, щось готуючи. Нарештi з'явилась, несучи перед себе срiбну тацю, на якiй стояли пузата кавоварка, блюдечка i чашечки з тонкої прозорої порцеляни, цукерниця, масляниця, тарiлочка з печивом. Поставивши тацю на журнали, Вiолетта Михайлiвна сказала:
- Прошу, частуйтесь. - Сiла в крiсло навпроти. - Може, зробити бутерброди з ковбасою?
- Дякую, - знiяковiв Кирило Федотович, - взагалi, навiщо турбуватись, я ж на хвилиночку...
- То, може, з сиром?
- Дякую, дякую.
- Ну, то пийте каву.
- Менi й кава, знаєте, не дуже... Та раз ви вже потрудились, чашечку вип'ю.
- Може, з коньячком?
- Нi, нi, не вживаю, - замотав головою Кирило Федотович, - я перенiс такий iнфаркт... маю електронного стимулятора серця. Живу з плутонiєм...
- Тобто?
- Ну... є такий iзотоп iз слабеньким гамма-випромiнюванням. Джерело енергiї для стимулятора.
Вiолетта Михайлiвна трохи вiдсунулась вiд столика.
- Та не бiйтесь, це не той плутонiй, яким була начинена бомба, скинута на японське мiсто Нагасакi. То плутонiй-239, а в мене трiшечки плутонiя-238.
Вiолетта Михайлiвна здивовано вiдвела голову:
- Тiльки подумати! I як ви почуваєтесь?
- Ось уже третiй рiк, i - нiчого, добре. Рiдко й згадую про нього, це от до слова прийшлось.
- Мабуть, перевантажувались, - зiтхнула Вiолетта Михайлiвна. - Отак i мiй... Цiлими ночами просиджував за столом. А нащо?
Вона i дивувалась, i обурювалась: навiщо витрачати життя заради якихось там формул? Ну ще коли на роботi, коли за це зарплату дають,- тодi iнша справа. А то ж так, стукнуло чоловiковi в голову - вiн i почав горбитись за столом цiлими ночами, недосипати, недоїдати та все списувати папiр якимись закарлюками...
- Та ще до одруження вiн любив науку бiльше, анiж мене, - скаржилась Вiолетта Михайлiвна. - Повiрите, приходив на побачення о шостiй годинi... ранку! Так, так, було, мама будить мене: "Вставай, жених прийшов!" Отак ми й зустрiчалися щоранку. Вечори вiн вiддавав науцi... Чокнутий, їй-богу!
Кирило Федотович попивав каву, iронiчно посмiхаючись на її фiлiппiки, та зрештою не витримав:
- Це, знаєте, Вiолетто Михайлiвно, як дивитися на життя i науку... Очевидно, Чаєцький вважав метою свого життя пошуки наукової iстини, а не саме iснування, як таке. Мабуть, йому запраглося скуштувати терпкого яблука з вершини дерева пiзнання...
- От вiн i подерся вгору та й упав, - аж нiби зловтiшно зiтхнула вдова.
- А монографiя лишилась, - схитнув головою Кирило Федотович. - Не пустоцвiтом був чоловiк.
- Та лишилась, подивiться, якщо вас цiкавить.
Вiолетта Михайлiвна, похитуючи стегнами, пiшла до кухнi й принесла густо списанi математичними символами аркушi. Простягнула Кириловi Федотовичу:
- Ось, маєте. Кiлькох не вистачає, але то дрiбниця.
В Кирила Федотовича аж руки затремтiли, коли вiн брав папери. Вiдсунув чашечку з недопитою кавою i почав переглядати працю Чаєцького.
- Гм... так... - бубонiв, нахмурюючи брови. - Саме те, що й менi не давало спокою. - Велике об'єднання...
- Вам долити? - Вiолетта Михайлiвна торкнула кавницю.
- Нi, нi, дякую. Тут, кажу, Велике об'єднання!
- Що? - Господарка заклiпала чорними вiями.
- Вiн розробляв теорiю єдиного поля, об'єднував тi сили, на яких, власне, тримається Всесвiт. Ось модель трьох фундаментальних взаємодiй... Кириловi Федотовичу пересохло в горлi, i вiн кашлянув.
- Я вам пораджу пити талу воду, - сказала Вiолетта Михайлiвна. Поставте у морозильник чашку води, нехай замерзне, а тодi вiдтане, до кiмнатної температури. Дуже допомагає для дихальних шляхiв.
Кирило Федотович хмикнув i провадив далi:
- Залишається прилучити до цiєї схеми гравiтацiю, i всi фiзичнi процеси вiд мiкросвiту до макрокосму знайдуть висвiтлення в єдинiй теорiї... - В його очах, до цього сiрих i невиразних, спалахнуло натхнення, голос продзвенiв по-молодечому. - Велике об'єднання! Уявляєте? Та нi, це навiть уявити важко!
- До речi, тала вода корисна i для шлунково-кишкового тракту. Вiолетта Михайлiвна трохи надпила кави i надкусила печива. - Та мiй, було, не хотiв i слухати.
- Не судiть його строго, чоловiк був зайнятий зовсiм iншим, - обiзвався Кирило Федотович, не вiдриваючи очей вiд рукопису. - Завершити фундаментальну теорiю...
- Якби ви бачили, як округлилися йому очi, коли я запропонувала перейти на сироїжну дiєту. Ну, там сира морква, картопля, м'ясо...
- Тут головне: чи вiн завершив? Чи встиг поставити останню крапку?
- Або, скажiмо, безсольова дiєта. Сiль - це ж отрута для органiзму... А вiн, було, як не пiдсолить, то й не з'їсть.
Раптом Кирило Федотович болiсно, з придихом, зойкнув, наче його штрикнули ножем пiд самiсiньке серце.
- Н-нi... Нема... Саме того аркуша, де вивершується формула, i нема! Прошу вас, Вiолетто Михайлiвно, подивiться там, пошукайте... Може, випадково... Сьома сторiнка.
Жiнка, знизавши плечима, неквапом пiшла до кухнi. Кирило Федотович сiпнувся вслiд, але примусив себе знову сiсти, зрештою, вiн у чужiй квартирi. Господарка повернулася з порожнiми руками.
- Коли б же знати, можна б було приберегти. А так, i без цього квартира захаращена.
- А може... чернетки де-небудь?.. - з надiєю в голосi спитав гiсть.
Повнi, але вже прив'ялi губи їй скривилися:
- Та що ви, тримала б я ще якiсь чернетки!
- Ну, знаєте, як буває, - можливо, десь засунулось... - не втрачав надiї Кирило Федотович. - Подивiться ще, будь ласка.
- Не вiрите? То давайте вдвох подивимось.
Пошуки, звичайно, нiчого не дали. Вiолетта Михайлiвна чоловiкових паперiв не зберiгала, письмовий стiл уже стояв у кутку на лоджiї i був забитий старим взуттям. Жодного папiрця!
- А нащо захаращувати квартиру? - обiперлася руками в боки Вiолетта Михайлiвна. - Я люблю акуратнiсть, а всяка макулатура...