Страница 3 из 12
Барвицький не бачив, що за ним на невеликiй вiдстанi йшла весь час молода жiнка. Вона зупинилася недалеко вiд моста, сховавшись в тiнi...
Вiн сiв на парапетi. Хаотичнi думки закружляли в головi. Що вiн хотiв? Розiбратися в тому, що вiдбулося? Для чого? Тепер все даремно! Даремнi його безумнi мрiї, сподiвання, плани...
Далеко внизу, в хвилях рiки, блиснули вiдбитки зiрок. Барвицький стрепенувся, пiдняв лице догори. Легкий вiтер мчав у нiчному небi прозорi волокна хмарок, i здавалося, що зiрки, якi виднiлися в туманному димку, колишуться. Барвицького щось здавило за горло, на очi навернулися сльози- i, як завжди, забилося серце, сильно, хвилююче.
В пам'ятi блискавично проносилося його життя, повертало золоте дитинство. Ще тодi, коли вiн ледве вмiв читати, коли над його бiлявою головою простиралося небо рiдної Галичини, - його хвилював вигляд зоряного неба... З глибини свiдомостi виринали тiнi минулого...
...Вiн сидить на колiнах у матерi - русявої синьоокої худенької жiнки. Легенький вiтрець пестить обличчя Святослава, заколисує його. Не ваблять його нi величнi вершини лiсистих Карпат, що вирiзьблюються на обрiї, нi спiв солов'їв, нi тiнистi гаї, нi рев Черемошу. Дитячий погляд тягнеться в небесну безодню. Чого йому там шукати - в цих краплях вогню - зiрках, що мерехтять на темносиньому тлi неба, або в холодному колi Мiсяця? Страшна глибина вiдчувається, як поглянеш у небо, але це не лякає Святослава, i з дитячих вуст зривається негадано запитання:
- Мамо! А чи далеко до Мiсяця?..
Мати здивовано поглянула на сина, але все ж тихо вiдповiла:
- Далеко, сину, так далеко, що людського життя невистачить, щоб долетiти туди...
Святослав замовкає, а згодом радiсно торсає матiр:
- Мамо, мамо, я придумав, як можна долетiти! Треба тiльки посадити багато людей - i старих i дiтей... Старi вмруть, а молодi тим часом пiдростуть i долетять...
I з тих пiр, де б вiн не був - чи тодi, як його батьки емiгрували в Америку, чи пiд час навчання в унiверситетi, коли вiн у вiльний час працював в ремонтних майстернях,- завжди вiн думав про те, що захопило його з юних лiт - про далекi зорянi свiти. Святослав весь поринув з головою в науку, рано одержав вчений ступiнь i став професором. Посилено вивчав конструкторську справу, електро i радiотехнiку, ядерну фiзику i все те, що було необхiдне для конструювання космiчного корабля...
Його випередили - кiлька космiчних ракет вже зробили першi польоти на Мiсяць, а тепер в Америцi, Англiї i в державах соцiалiстичної конфедерацiї готувалися апарати для великого перельоту на Марс i Венеру. Та йому вже давно це було байдуже, i його божевiльна мрiя вела ще далi!
- Що iншi планети? Що сонячна система? Хiба не такi ж самi землi? Навiть гiршi, бо не пристосованi для життя? Це все дитяча гра, iлюзiя прогресу! Треба вийти за межi Системи, в космiчну безкiнечнiсть, в iншi зорянi свiти, треба перебороти вплив Часу i Простору, скинути гнiт матерiї i вiчним вогнем перейти в iнше Буття!..
Його не слухали, за спиною посмiхались:
- Знаменитий учений, а трохи той...
I показували пальцем бiля лоба.
Вчорашня Асамблея принесла йому остаточний удар. Весь свiт вiдвернувся вiд нього. його висновки, його чудесну мрiю вважають химерою! Кiнець!
Хто ж вiн? Учений? Але ж його вигнали з усiх iнститутiв, де вiн працював! Людина? Мабуть, нi, бо кожен з людей хоча б думає про життя тут, на Землi, продовжує його, створює сiм'ю... А вiн прожив тридцять п'ять рокiв i навiть не кохав нiкого, не пригортав до своїх грудей жiнки, не чув тривожного стуку жiночого серця-- Нi! Вiн не знаходив такої жiнки, що збагнула б його шукання, роздiлила б вогонь його шукань! Тiльки галюцинацiї i в снi i наяву настирливо з'являлися в свiдомостi... Ось i тепер, до болю ясно, перед широко вiдкритими запалими його очима виринає видiння, i не знає Святослав - сон оце видiння чи, може, сниться йому глухий гомiн велетенського мiста i парапет набережної, де вiн сидить...
Все прозорiшими робилися контури цього свiту, десь в просторi зникали звуки, i ось Барвицький вiдчував i бачив лише одне...
...Навколо нього - чорна кам'яна пустеля. Немає жодного деревця, жодного струмка, жодної живої iстоти. З неба ллються палючi променi двох свiтил - одне з них жовте, а друге блакитно-бiле, малесеньке. Святослав знає, що вiн в чужому свiтi, що вiн поривався сюди з-за далекої безоднi i хоче знайти тут дивну мрiю. Де ж вона? Все сильнiше палить промiння, жаром дихає розпечене камiння. Хочеться пити... Смiшно - хочеться пити, як i на Землi! А вiн думав, що в iншому свiтi буде не так, як у себе, на рiднiй планетi. Йде вiн по чорному базальту, i двi тiнi вiд двох сонць - одна свiтлiша, а друга темнiша - химерно супроводжують його...
Святослав втомлено зупиняється, важко дихає... I ось з кам'яної долини прямо перед ним з'являється дивне видiння - закутана в довгу бiлу накидку iстота. Барвицький затремтiв вiд якогось передчуття. Нарештi! Хто ж ця iстота?
А бiлий привид наблизився i зупинився перед Святославом. Покривало падає з голови, i вiн бачить жiноче обличчя - але нiяк не зрозумiє, якi в неї очi, не збагне, що ж приваблює його в нiй?! В якомусь чарiвному туманi блискають її зiницi, бiле волосся вiльно спадає локонами на груди. Вона пiдiймає свою тонку прозору руку, прикладає до чола Святослава, i йому здається, що в його груди теплою хвилею вливається безсмертя.
Жiнка нового свiту мовчки робить запрошуючий жест. Вона показує в бiк пустелi, щось промовляє незвичайно мелодiйним голосом, i вiн розумiє, що мусить пройти разом з нею через палючий простiр, який тепер розстилається навколо... I вони йдуть. Жiнка дивиться чарiвним поглядом в очi Святослава, бачить в них те нез'ясовне почуття, що горить тепер в його душi. I здається йому, що без кiнця триватиме блаженство, що вiн, нарештi, в iншому буттi i безсмертя вiдкрило йому свої сяючi ворота...
Та що це? Йому перехопило дихання, вона також судорожно хапає повiтря широко розкритим ротом. Спека нестерпна. Вiд камiння пашить таким жаром, що, здається, загориться взуття. Вiн зупиняється, пiдiймає обличчя догори i бачить, що два свiтила опускаються донизу, стають все ближчими, i це вiд них така пекельна спека! Нiкуди сховатися! Значить, це смерть! Це - космiчна катастрофа! Жiнка дивиться в небо, i її погляд теж стверджує безвихiдь!
Святослав зупиняється, повертається до супутницi з чужого свiту:
- Значить, я поривався до далекого свiту, щоб загинути разом з тобою, чарiвне створiння?
Вона слабо усмiхнулася, поклала руки на його груди... Святослав схопив її в обiйми, припав до прозоророжевих уст. I тодi вiдчув, як серця їх забилися в єдиному ритмi, i зрозумiв, що ця жiнка присуджена в книзi Буття йому, хоч i родилася за бiльйони кiлометрiв вiд нього! Та було пiзно думати i мрiяти! Вiд нестерпно гарячих променiв на них загоралась одежа...
Кохана (вона була вже кохана!) пiдняла променистi очi, глянула в лице Святославу, i велика безсмертна любов обвiнчала їх - людей рiзних свiтiв!
А в наступну мить обоє спалахнули полум'ям i хмаркою прозорого туману вiдлетiли в йебо...
Барвицький здригнувся, застогнав, зiрвався на ноги... Видiння зникло. Перед ним знову була набережна, парапет, велетенський мiст, метушня людської юрби... I як завжди, розчарування було таким сильним, що Святослав хвилин двадцять сидiв непорушно, до болю стискаючи руками гарячу голову...
Та ось вiн вiдчув, як хтось пiдiйшов до нього. Постояв, а потiм поклав руку на голову. Барвицький байдуже пiдняв лице. Перед ним стояла дiвчина елегантно одягнена, висока, худорлява, з блiдим обличчям i каштановим коротким волоссям. її сiрi очi уважно i дружньо дивилися на професора.
- Хто ви? - здивовано запитав Барвицький.
- Ваш друг...
- Що ви хочете?
- Пробачте менi, мiстер Барвицький... Я не внаю, як це вийшло. Я слухала вашу доповiдь... Стежила уважно за тим, що вiдбулося потiм. Я захоплена вашими поглядами, вашими планами. Коли я довiдалася, що вам погано, прийшла сюди... Може, я зумiю допомогти вам...