Страница 4 из 8
- Байдуже, - рiшуче сказав я. - Це вже не має значення. Що менi треба робити?
- Зосередитись. Зорiєнтуватись. Запам'ятати координати, якщо це можливо. У вас є хронометр. Це добре. Запам'ятайте час. Даємо годину. Пiсля цього - проведемо експеримент вiдтворення. Ви повиннi зайняти те ж саме мiсце. Ви i Люсi, якщо знайдете її. I ще. Нам необхiднi спостереження. Все, що ви зможете. Ну, ви вчений, я не буду говорити. Якщо експеримент буде вдалий - ви не пожалкуєте. Наше вiдомство озолотить вас.
- Я не думаю про це, - вiдповiв я.
- Ну гаразд. Це ваша справа. Отже, до дiла.
Шрат натиснув кнопку на панелi. Вдалинi пролунав дзвiнок, на стiнах спалахнули червонi сигнали. До залу ввiйшли асистенти. Професор кивнув їм. Вони почали манiпулювати з приладами. Спалахнули попiд стiнами екрани квантових i електронних автоматiв.
У сiрому цилiндрi вiдчинилися дверцята метрової товщини. Вони були схожi на могильний склеп. Може, так воно й було. Той склеп уже поглинув мою кохану. Хай же тепер вiн поглине мене.
Я рiшуче вступив до отвору, зайшов у невелику сферу. Там стояв стiлець. Я сiв на нього.
- Що менi робити далi?
- Нiчого, - вiдповiв професор. Вiн стояв у дверях i дивним поглядом дивився на мене. - Будьте мужнiм...
- Спробую, - знизав я плечима.
- Ще раз попереджаю - запам'ятайте координати. Лише це гарантує успiх.
- Гаразд, професоре, - з фiлософським спокоєм сказав я. - Ще одне запитання.
- Що?
- Тут не видно нiяких приладiв. Лише якiсь елементи, мозаїка. Яким же чином iде перетворення часток на античастки?
- Розумiю ваш подив, - задоволено озвався Шрат. - Я ж вам сказав вiдбувається не механiчна замiна, а якiсний стрибок. Оця мозаїка, як ви сказали, або елементи пристрою, створюють енергетичний мiнус-резервуар. Ваше тiло i все, що на вас, миттю вiддає свiй позитивний iмпульс цьому резервуару i стає "дiркою", тобто мiнус-тiлом, антитiлом...
- Дякую. Все.
- Бiльше нiчого не треба?
- Нi. Прощайте.
- До побачення, - м'яко уточнив Шрат.
Я мовчки кивнув. Менi було байдуже. Бачитися з ним я не дуже бажав. Головне - це Люсi. Нею одною я жив, її образ тримав у своєму серцi.
Дверi зачинилися, глухо схлипнули. Мене оточила суцiльна пiтьма. Настала тиша. Неймовiрна, абсолютна тиша, про яку кажуть, що її можна слухати.
Серце билось у грудях сильно, схвильовано. Всi думки зникли з мозку, свiдомiсть була прозора, а в нiй - єдиний сяючий образ - її обличчя.
Тишу порушив Шратiв голос. Вiн глухо прозвучав десь згори:
- Мiстере Уоллес. Ми починаємо. Приготуйтесь...
Я заплющив очi. В океанi темряви, який пружно колихався навколо, засяяли фiолетовi зiрочки, запульсувала вогняна сонцеподiбна квiтка. Що це? Невже воно?.. Невже почалося? Нi, це ще лише галюцинацiя. Зараз... Зараз станеться щось неймовiрне, страшне...
Роздiл третiй
НА "ТОМУ СВIТI"
Вдарила блискавиця. Вдарила й ослiпила мене.
Вогняний вихор струсонув свiдомiсть, закрутив її в калейдоскопi небувалих вражень, почувань. Я вiдчув, як могутня хвиля заколихала мене в своїх обiймах, потiм потягла в стрiмкому потоцi кудись униз.
М'яке падiння. А вслiд за тим нiжне шелестiння, нiби серед густого лiсу.
Мене оточувала темрява, прорiзана вогняними спiралями. Вони потроху згасали, розвiювалися.
Живий, подумав я. Значить, експеримент проведено успiшно. Так, безумовно. Бо я не в залi, не в цилiндрi, а серед широкого простору. Що ж мене оточує? Чому я нiчого не можу розiбрати?
Я розплющив очi. Чи, може, менi лиш здалося, що я їх розплющив. Все одно нiчого не змiнилося. Хаотичний танець кольорiв i форм, що поєднувалися в рiзноманiтних комбiнацiях, потiм знову роз'єднувалися.
Треба заспокоїтися. Зосередитися. Я в зовсiм iншому свiтi. Тут iншi закони, iнше оточення. Десь поряд зi мною - блакитна безодня. Вона схожа на земне небо. Тiльки набагато тонкiшого кольору, неймовiрно казкова, прекрасна. Невже це небо? Тiльки чому ж воно внизу? Чи збоку? А чорна поверхня землi вгорi, над головою. А тепер праворуч... Чи лiворуч? Де в мене правий бiк, а де лiвий?
Я розгубився. Я почав "бачити" з усiх бокiв, вже не очима, а кожною частиною свого тiла. Тiла? А чи було в мене тiло?
Безумовно, було. Я вiдчував його, я рухався, бачив, чув.
Я поворушився. Намагався встати. Блакитна безодня попливла, перемiстилася десь вбiк. В чому рiч? Що зi мною?
Я згадав, що дiти, народившись, не можуть координувати своїх рухiв. Вони бачать все навколо навпаки, догори ногами. їм треба якийсь час, щоб звикнути. Напевне, так i зi мною. Адже я в свiтi "навпаки". Треба спробувати...
Я поворушив правою рукою, поглянув на неї. Але зарухалась лiва рука. Що за диво? Ну, звичайно, це обман зору. Треба звикнути. Ану ще раз.
Я ступнув - чи хотiв ступнути - лiвою ногою. А пiднялася права нога. Я впав. Чорна земля i блакитне небо затанцювали навколо, потiм зупинилися.
Я знову звiвся на ноги, заплющивши очi. А може, в мене їх не було, а лише їхнє вiдчуття. У всякому разi я висловив бажання, i навколо стало темно. Тодi навпомацки я ступив уперед. Лiвою ногою, потiм правою. Нiби вийшло. Я ступив ще кiлька крокiв. Все гаразд. Треба просто звикнути.
Десять хвилин? А може, в нашому свiтi минуло двi години? Або доба, мiсяць? Хто скаже, яке спiввiдношення земного часу i цього - в свiтi негативних енергiй?
Фарби навколо тьмянiли, ставали густiшими. Небо з голубого перетворилось на фiолетове. Поверхня землi набула моторошного чорного кольору. Я поступово звик до незвичайних почуттiв i почав орiєнтуватись у просторi.
Треба гукнути. Може, Лю почує, якщо вона близько? А може, тут звуки не передаються? Треба спробувати...
Я крикнув. Чи, може, лише хотiв крикнути. У всякому разi громова луна прокотилася десь у вiддаленнi i повернулася до мене. Я прислухався.
Нiхто не вiдповiдав. Лише вiдгомiн мого голосу, затихаючи, вiбрував понад землею.
- Лю! - знову крикнув я.
- Ю-ю-ю! - понеслося в простiр.
Разом з звуками в далеч пливли, звиваючись спiралями, розмаїтi смуги. Вони були не хаотичними, а точно вiдповiдали модуляцiї моїх слiв. Мiй мозок, як кiбернетична машина, жваво вiдзначив дивне явище. Воно матиме велику наукову цiннiсть. А втiм - геть дослiди. Менi треба розшукати Люсi в цьому химерному антисвiтi.
Раптом я вiдчув, що на мене хтось дивиться. Я оглянувся - в мороцi нiкого не було. Я не побачив нiякої постатi. Але вiдчуття погляду залишилось. Той погляд був ворожий, ненависний. В моїй свiдомостi пройшов неземний холод. Я зрозумiв, що це не галюцинацiя, а реальна зустрiч з якоюсь iстотою. Адже тут усе не так, як на землi. Тут iншi закони буття, розвитку, iснування. Хто ж дивиться на мене? Чого йому треба?
Раптом вiдчуття погляду зникло. Я зiтхнув з полегшенням. Зважившись, пiшов у напрямi до темної стiни, що виднiлась недалеко. То були дерева. Але дерева якiсь чужi, нiби несправжнi. Вони здавалися схемою дерев, їхнiми негативами. На тлi моторошного фiолетового неба заростi виглядали дуже похмуро. Чому так швидко змiнився краєвид? Адже спочатку небо було дуже приємне i ясне? Що трапилося в навколишнiй природi? Чи, може, в менi?
Попiд деревами заворушилася якась постать, рушила до мене.
- Хто це? - скрикнув я.
- Генрiху, - почулося у вiдповiдь. - Генрiху, коханий мiй!
Постать кинулася в мої обiйми. Вона була незнайома, але по словах, подиху, стуку серця я пiзнав Лю. Це вона, вона... її нiжний голос, блиск її очей, що палахкотять навiть у пiтьмi... А тiло зовсiм iнше. Чи, може, нi... Воно нiби те саме, тiльки я бачу його з усiх бокiв одразу. З бокiв i зсередини. Я розгубився перед такою масою вiдчуттiв. Ну, звичайно, це Люсi, моя люба Лю!
Я дивлюся на обличчя Лю. Воно сяє розмаїтими променями.
- Ти знайшов мене, - шепоче вона. - Ти знайшов мене навiть в iншому свiтi...
- Я не мiг iнакше, - сказав я. - Я не мiг без тебе там... на землi. Ходiмо, Лю... Треба поспiшати. Може, нам пощастить повернутися назад...