Страница 36 из 96
Венера сяє на чорному небозводi як нiколи ранiше. Вибух вулкана давно вже закiнчився - i вся поверхня темної частини планети знову стала однаково попелястою. Чекаючи дня пуску першої поштової ракети, ми весь час повертаємось до однiєї найпекучiшої теми розмов - вiдсутностi радiозв'язку з Землею.
Сьогоднi пiсля снiданку Ван Лун вирiшив провести ще один експеримент з радiоустановкою астроплана, яка мiститься в навiгаторськiй рубцi. Вiн попросив мене взяти запасний радiоприймач (такий самий, як i в радiоустановцi) i розташуватися з ним бiля самої задньої стiнки центральної каюти. Я мусила уважно слухати передачу Ван Луна i вiдзначати змiни чутностi. А вiн буде поступово зменшувати потужнiсть передавача - з тим щоб встановити, коли ця сама потужнiсть так зменшиться, що я перестану чути його передачу на цiй маленькiй вiдстанi. Шляхом якихось складних i малозрозумiлих менi обчислень Ван Лун потiм встановить, як далеко можуть поширюватися сигнали нашого передавача в мiжпланетному просторi, аж доки їх не заглушить i остаточно не викривить потiк космiчного промiння.
Ми взяли запасний приймач на складi, i я влаштувалася з ним у центральнiй каютi. Ван Лун подався в навiгаторську рубку до передавача, а я настроїла приймач якнайточнiше на його хвилю, - ту саму, до речi, на якiй працювала завжди i Земля, надсилаючи нам свої сигнали. Тiльки тепер вони не доходили до нас, застрявали у павутиннi космiчних променiв.
Спочатку я добре чула голос Ван Луна, хоч i на такiй мiзернiй вiдстанi в навушниках сильно трiщало. Потiм Ван Лун почав зменшувати потужнiсть передавача. I одразу його голос почав слабшати: менi здавалося, що вiн тонув у трiскотiннi розрядiв. Я акуратно вiдзначала за секундомiром, як слабшала чутнiсть. Ось голос Ван Луна вже ледь-ледь долинає до мене в навушниках, я насилу можу розiбрати окремi слова. Мабуть, далi немає рацiї слухати.
Все ж таки я ще раз пiдправила верньєри настроювання, щоб воно було якомога точнiшим, i вирiшила слухати доти, доки голос Ван Луна не зникне остаточно. А вiн терпляче подавав сигнали, повторюючи однi й тi ж самi слова, якi ледве чутно долинали до мене в навушниках:
- Алло... алло... говорить... "Венера-1"... слухайте... алло... алло... говорить... "Венера-1"... слухайте...
Цей голос то зовсiм зникав, то слабо-слабо виникав знову, немов проштовхуючись крiзь трiскотiння космiчних променiв.
- Алло... алло... слухайте... слухайте... слухайте нас, "Венера-1"... слухайте, слухайте... "Венера-1", говорить Земля... слухайте... слухайте нас...
Що за дивнi жарти? Чому це Ван Лун заговорив так, немов це слова Землi? I чому його голос почав звучати по-iншому, немов став зовсiм не тим? Так, так, голос дуже змiнився, це добре помiтно, незважаючи навiть на гуркiт розрядiв. Що таке?..
- Слухайте, слухайте, "Венера-1", говорить Земля... Говорить Земля!.. Алло, Земля викликає "Венеру-1"!..
Ой, чи не збожеволiла я? Може статися, це знову якийсь пiдступний вплив космiчного промiння, адже я зараз не в тiнi, не лiд укриттям з свинцевих аркушiв. Але це ж не голос Ван Луна, а зовсiм iнший, невже... невже це Земля?
- Галю, люба, що з вами? Ви раптом так зблiдли. Прямо на себе не схожi! Що таке?
До мене пiдiйшов стурбований Микола Петрович. Вiд хвилювання в мене наче язик вiдняло, я нiчого не могла вiдповiсти. Замiсть того я подала йому другу пару навушникiв вiд приймача. Микола Петрович поглянув на мене здивовано i навiть з якимсь побоюванням: мабуть, вiн i справдi подумав, що я марю пiд впливом космiчного промiння! Але вiн узяв навушники i одягнув їх, прислухався. Тепер уже я дивилася на нього зi страхом: а що, коли менi й справдi тiльки почувся голос Землi? Що, коли дiйсно це наслiдок якогось нервового збудження через космiчне промiння?..
Але ось на напруженому обличчi Миколи Петровича з'явився вираз безмежного здивування. Обома руками вiн щiльнiше притиснув до голови навушники. Вiн жадiбно слухав. Значить, менi не здалось, що я чула Землю?.. Нi, звичайно, нi! От я i зараз чую:
- Слухайте, слухайте нас, "Венера-1"! Говорить Земля, говорить Земля! Слухайте нас, слухайте нас! Дуже турбуємося про вас. Пiсля обриву радiозв'язку деякий час тримали вас у полi зору радiолокаторiв... Слухайте нас, "Венера-1"! Потiм вiдмовили й радiолокатори. Намагання вiдшукати вас за допомогою потужних телескопiв не дали успiху. Слухайте нас, "Венера-1"! Сповiстiть про ваш стан, самопочуття, курс. Говорить круглодобовий потужний передавач "Земля"! Чи чуєте нас, "Венера-1"?.. Якщо чуєте, вiдправляйте поштову ракету на Землю з докладним повiдомленням про вашi справи. Слухайте, слухайте нас, "Венера-1"! Говорить Земля, говорить Земля! Слухайте, слухайте, вiдповiдайте! Дуже турбуємося про вас...
Передавач Землi повторював весь час одне й те ж саме повiдомлення. Адже там, на Батькiвщинi, не знали, чи почули ми його. I диктор повторював без кiнця тi ж самi слова заклику до нас. Турботлива, рiдна радянська Батькiвщина не забувала про нас! А ми з Миколою Петровичем не вiдривалися вiд навушникiв i слухали, слухали, як причарованi, милий голос Землi. Тепер нам було однаково, що саме вiн говорив, важливо було слухати, слухати далеку i в той же час таку близьку нашому серцю Землю!..
- Що слухаєте? Зрозумiти не можна! Давно вже виключив передавач, нагадаю, - здивовано сказав Ван Лун, з'являючись у каютi i наближаючись до нас.
Замiсть вiдповiдi Микола Петрович зняв навушники i простягнув їх Ван Луновi. Той недовiрливо взяв, одягнув i... Я нiколи ще не бачила Ван Луна таким збентеженим i зрадiлим. Вiн вiдкрив рот i знову закрив його, конвульсивно ковтнув i застиг на мiсцi, почувши голос Землi. Його рука схопила моє плече i стиснула його.
- Ой, товаришу Ван Лун, менi боляче!
Ван Лун не чув мене. А Микола Петрович уже наказував:
- Вадиме, Ван Лун, готуйте листи i матерiали! Я зараз зберу записи i закiнчу коротку доповiдь. За годину будемо вiдправляти поштову ракету.
Яке це щастя, яка радiсть - слухати далекий голос рiдної Радянської країни! Батькiвщино, дорога наша Батькiвщино! Чи знаєш ти, як ми любимо тебе? Чи знаєш ти, якими мiцними, енергiйними, такими, що не бояться нiкого й нiчого, стали ми одразу, щойно почули твiй турботливий голос?.. Твiй голос - це значить, що ми знову разом з тобою, ми не вiдiрванi вiд тебе, рiдна! Говори, говори ще далi, милий голос Землi! Говори, ми готовi слухати без кiнця!
А голос у навушниках повторював все одне й те ж саме повiдомлення. Вiн звучав нiби спокiйно, розмiрено; але в цьому спокiйному i чiткому голосi вiдчувалася тривога. Та й як не тривожитися, якщо там, на Землi, вже стiльки часу нiчого не знають про нас. Говори, рiдний, милий голос Землi, говори, голос Батькiвщини!..
Ван Лун, Сокiл i я пройшли до складу, де лежала поштова ракета. Це була блискуча металева сигара три метри завдовжки, зроблена з того ж самого супертитану, як i вест наш астроплан. Та вона i за формою нагадувала його: така ж довга, витягнута, гостроноса, з маленькими крильцята ми в заднiй частинi корпусу. Але на її крильцятах не булi додаткових ракетних двигунiв. Поштова ракета мала тiльки один, центральний, двигун з отвором на хвостi. Вона була повнiстю заряджена атомiтом, лишалося тiльки вкласти в неї вантаж i вiдправити.
Вадим Сергiйович викрутив гвинти на боцi ракети i вiдкрив невеличкi дверцята:
- Готово, Миколо Петровичу!
Уважний i зосереджений Микола Петрович, який приєднався тим часом до нас, принiс з собою великий пакет: адже записи i донесення на Землю давно вже були готовi! Вiн пильно оглянув ракету: все було в порядку. I тут я наважилася на те, про що давно хотiла попросити.
- Миколо Петровичу, - звернулась я до нього, - дозвольте менi...
- Що саме, Галю?
- Вiдправити i мого листа також... вiн маленький... менi дуже хочеться заспокоїти маму...
Лагiдна посмiшка освiтила обличчя Миколи Петровича.
- А я вже дивувався: i чому це Галя нiчого не говорить про лист додому? Почав було думати, що ви забули про маму.