Страница 13 из 96
- Я нiчого не боюсь. I приховувати менi нiчого. Менi соромно, що вам доводиться так менi дорiкати. I справедливо дорiкати! I хай товариш Ван Лун робить, як хоче, якщо... i зрештою ви маєте право, я не повинна була... я все розумiю! Тiльки це не так, я доведу, я все розрахувала... i просто не могла... от, коли побачила, як випробовували корабель, нiчого вже не могла зробити з собою, вирiшила, що також полечу... ой!
Вона змовкла, нiби збираючись з силою. Вiльною рукою вона торкнулася садна на лобi, зморщилася вiд болю i непевно знизала плечима, немовби намагаючись звiльнитися вiд якоїсь ваги. Обличчя її зблiдло ще бiльше, вона безпорадно прикрила очi i похитнулась. Ван Лун пiдхопив її своєю мiцною рукою.
- Що таке?
- Мабуть, дуже розхвилювалася, - сказав Сокiл, спiвчутливо поглядаючи на бiле, мов крейда, обличчя дiвчини.
- Нi... це не тому, - вiдповiла вона, ледве вимовляючи слова. Просто... мене дуже сильно кидало... i стискало там... у скафандрi... i я ослабла... мабуть, уся в синцях... менi дуже соромно, що я не витримала як слiд... i ось зараз...
Голова її впала на груди, вона змовкла, важко дихаючи.
- Вадиме, скорiше дайте їй вина! - стурбовано сказав Микола Петрович. Друзi мої, дiвчина перенесла прискорення i величезне перевантаження без будь-яких полегшуючих пристроїв. Ви тiльки подумайте, ви були в пружних гамаках, я в м'якому крiслi, а вона - в жорсткому скафандрi, у цiй темнiй нiшi... Страшно подумати, що їй довелося зазнати! - Вiн згадав про свiй стан в той час, коли астроплан шалено прискорював рух, спочатку на злiтнiй рейковiй дорiжцi, а потiм пiд впливом своїх потужних ракетних двигунiв.
Вадим Сокiл вже подавав дiвчинi чашку з вином i трубочку. Вона вiдпила трохи. На її щоках з'явився слабкий рум'янець. Вона знiяковiло глянула на Ван Луна, потiм на Риндiна i сказала все ще кволим голосом:
- Я, звичайно, дуже винна перед вами, Миколо Петровичу, але я не могла iнакше...
- Зовсiм добра знайома! Прямо по iменi i по батьковi звертається! пiдхопив Ван Лун. - Але справдi, чого вам тут треба? Що ви тут хочете робити, в нашому астропланi?
- Летiти на Венеру, допомагати вам i повернутися з вами назад на Землю, - незворушно вiдповiла дiвчина.
Риндiн знизав плечима.
- Цiлком зрозумiло, що летiти. Адже ж не викинемо ми вас тепер дiйсно за борт корабля. Проте...
- От i я сподiваюсь, що не викинете, - вже лукаво пiдтвердила вона.
Риндiн, вагаючись, розвiв руками.
- Послухайте, мила дiвчино... здається, Галя? Це прекрасно, що у вас стiльки мужностi i смiливостi. Проте невже ви справдi не розумiєте, що ви наробили? Ви перевантажили астроплан - i це вже вiдбилося на нашому курсi. На щастя, пости керування на Землi помiтили це i своєчасно виправили курс. Через це ми тепер маємо перевитрату палива. Але далi: чи подумали ви про тi труднощi й небезпеки, якi чекають нас? Чи уявляєте ви собi, як може вiдбитися i в подальшому на спiльнiй долi експедицiї ваша несподiвана поява тут? Адже професор Ван Лун по сутi має цiлковиту рацiю!
- Гадаю, так, - пiдтвердив той.
- Наш корабель розрахований тiльки на трьох пасажирiв, на трьох розрахованi i всi нашi запаси. Чим, наприклад, нам годувати вас, а?
- Я, Миколо Петровичу, звикла їсти дуже мало. Весь останнiй мiсяць я привчала себе до цього. Менi вистачить найменшої крихiтки, - переконливо вiдповiла Галина Рижко.
Риндiн не змiг стримати посмiшки: доводилося визнати, що йому починало щось подобатися в цiй дiвчинi, яка вперто трималася свого i на все знаходила вiдповiдь, бодай i наївну. Чого, наприклад, варта ця простодушна, майже дитяча вiдповiдь: "Я звикла їсти дуже мало"!
- Ну, про це потiм, - сказав вiн по можливостi суворо. - Хто ви, скiльки вам рокiв?
- Мене зовуть Галиною Рижко. Менi дев'ятнадцять рокiв. Студентка другого курсу полiтехнiчного iнституту. Комсомолка.
- I все ж таки наважилися на такий недисциплiнований вчинок - потай забратися в астроплан? Поставити пiд загрозу успiх нашої експедицiї? - з докором вимовив Риндiн.
Галина Рижко збентежилась - чи не в перший раз:
- Миколо Петровичу, я розумiю, з цього погляду я зробила негiдний вчинок. I, мабуть, дiстану покарання... коли повернуся на Землю. Адже ж тут комсомольської органiзацiї немає.
- Мда... - погодився Риндiн, погладжуючи свою сиву борiдку i скоса поглядаючи на супутникiв. Нi, вона навiть кмiтлива й дотепна, ця дiвчинка!
- Але в мене справдi не було iншого виходу, - продовжувала Галина. Адже я твердо вирiшила, що мушу летiти! Я писала вам, просила взяти мене з собою, доводила, що пiдготувалася i стану вам у пригодi.
- Писали менi?
- Так, писала, i не один раз. I завжди одержувала вiдмову. Правда, не вiд вас особисто, а вiд вашого секретаря. Ну чого можна чекати вiд бездушного секретаря? Бюрократ, i все тут!
- Це чому ж, дозвольте спитати? - насторожено промовив Риндiн, згадавши свого старанного i нiбито дуже чутливого секретаря. - Я, знаєте, щось не помiчав.
- Так то ви, а то я, - переконано вiдповiла Галя. - Як же не бюрократ, коли на всi листи, навiть найдоказовiшi, завжди вiдповiдає одне й те ж саме: "Задовольнити ваше прохання неможливо". Твердить одне й те ж, наче зазубрив. I не звертає нiякої уваги на докази. Типовий бюрократ!
- Та-ак, - розумiюче кивнув головою Риндiн. - I його вiдповiдi вас не переконали?
- Звичайно, нi! Правда, спочатку я розгубилася...
- Такого не може бути! - переконано перервав її Ван Лун.
- Чому? Звичайно, розгубилась, - простодушно подивилася на нього Галя. - Все ж таки вiдповiдь вiд iменi академiка Риндiна. А потiм я подумала: адже це вiдповiдає не сам академiк Риндiн, в нього, мабуть, немає навiть часу прочитати мої листи, вiн такий зайнятий! А от, коли б вiн прочитав, було б iнакше. I тодi я вирiшила сама все розрахувати, перевiрити.
- I що ж?
- I виявилося, що секретар - бюрократ. Мене можна було взяти. I я остаточно вирiшила, що полечу з вами на Венеру i назад.
- Нi, ви чуєте? - сплеснув руками Риндiн. - Навiть i назад! Ну, далi?
- I в мене не було iншого засобу, крiм того, щоб потай пробратися на корабель. Це було дуже трудно, знаєте.
- Ще б пак! - пiдтвердив Риндiн. - Лишається тiльки дивуватися, як можна було це зробити при такiй охоронi.
Галина посмiхнулась - задерикувато й весело:
- Ну, якщо хочеш, то перехитрити завжди можна. Особливо - дiвчинi. Треба дуже захотiти. Менi допомiг мiй комбiнезон механiка. От я i пробралась. Залiзла в скафандр. А товариш Ван Лун знайшов мене... на щастя, вже тепер, коли корабель летить.
Риндiн багатозначно переглянувся з товаришами. Становище й справдi було своєрiдне: адже дiйсно, нi в космiчний простiр дiвчину не викинеш, нi на Землю звiдси не повернеш.
Галя Рижко тим часом задумливо крутила в руках гудзик вiд комбiнезона, який вона одержала вiд Ван Луна. Пiдвiвши голову, вона помiтила погляд Риндiна i цiлком спокiйно пояснила:
- Це коли я лiзла в скафандр, так, правда, дуже поспiшала, щоб встигнути. Боялася, що ви повернетесь. Зачепилася рукавом i вiдiрвала гудзик. Вiн вiдскочив i покотився. А менi вже нiколи було вилазити за ним. Ну, нiчого, я пришию.
Дiвчина розмовляла так невимушено, наче й справдi вона не вчинила нiчого особливого. Ну, їхала, скажiмо, в тролейбусi зайцем. Контролер виявив, примусив купити квиток, i все тут. Можна їхати далi, дiло закiнчено, слiд подумати i про те, щоб пришити гудзик, який вiдiрвався пiд час посадки, добро - вiн знайшовся. Саме так подумав Сокiл. Вiн скоса поглянув на дiвчину:
- Слухайте, Галю, ви, очевидно, не розумiєте все ж таки, що ви накоїли. Адже я вам не раз пояснював всю неможливiсть, всю безглуздiсть вашого наполегливого прагнення вирушити з нашою експедицiєю...
- I зовсiм не так! - палко вигукнула вона. - Ви, звичайно, заперечували. А пам'ятаєте, як ви сказали, що самi особисто були б радi, коли б я полетiла з вами? Пам'ятаєте? Нi, скажiть, ви пам'ятаєте?