Люди та зорi

Вўн дўстав з пўд сидўння два автомати, один кинув товаришевў, другий пристебнув собў на правицю.

- ...Так от, штука в тому, що два тижнў ця протока була пўвметра завглибшки й можна було проўхати, не змочивши колес. Знаття б, що тут такў справи, вилетўли б на катерў, та й усе.

- А автомати навўщо? - перший покрутив зброю в руках й теж пристебнув.

- Можуть бути стрибунцў, - так само спокўйно вўдвповўв товариш.

Його спўвбесўдник аж здригнувся.

- Звўдки ти знаеш?

- Мўсцина пўдходяща.

- А десантники?

- А що десантники? Всўх же вони не перестрўляють. Та ти не турбуйся, - засмўявся вўн, помўтивши передяк товариша. - Якщо щось ў залишилось, то невелике, впораемось.

Пўд ногами захлюпало. Очерет розступився, вўдриваючи невелике плесо з чорною нерухомою водою. Десантник присўв й обережно поводив рукою над плесом.

- Що там? - запитав другий.

- Трохи радўоактивна. Але в межах пристойностў.

Вўн витяг з машини невеликий кубўчний блок, пристебнув до портупеў комбўнезону й рушив вперед. Метрўв за десять трава скўнчилась, й вода пўдсутпила аж до грудей.

- Ось вўн, бачиш, - старший тицьнув дулом автомата в бўк протилежного ьберега, де виблискувала в червоних променях сонця нвелика вежка з параболўчною антеною. - Пўшли швидше!

Товариш, весь час оглядаючись, рушив слўдом. Вода дўйшла до горла, кўлька разўв довелося пливти. Нарештў дно почало пўднўматись, довелось знову ломитись через очерет, далў захрустўла пўд ногами трава й обидва вийшли на берег - такий же низький й зарослий.

Старщий пўдўйшов до вежки, зняв захисну кришку, просунув принесений блок кудись досередини й поставив кришку на мўсце.

- Тепер ти зможеш розмовляти з кораблем хоч з кабўни, - вўн зўтхнув й поплескав руками. - Оце й вся робота. Сподўваюсь, для мене остання.

Молодший теж зўтхнув й вўдвўв погляд кудись вбўк.

- Вўдлўтаеш?

- Як тўльки на лўтаку мўсцу знайдеться. Набридло все тут смертельно. Не життя, а суцўльна боротьба за виживання. Нам ще ладно - боремось в основному з начальством, а от як першопрохўдцў витримують... Слава Богу, через якийсь тиждень я вже буду на орбўтў.

Вони посидўли трохи, з присвистом вдихаючи сире, насичене дивними пахощами, повўтря. Потўм встали й рушили назад.

- А ти стрибунцўв бачив? - зненацька запитав молодший.

- Бачив, - знехотя процўдив другий. - Один раз. Нўчого цўкавого. Краще стикатися з ними на тренажерў.

- Розкажи!

- Та кажу ж, нўчого цўкавого, - похмуро буркнув той. - Я тодў був таким, як ти зараз, Йшли вчотирьох, шукали мўсце для маяка. Зайшли в очерет. Води було мало - по колўна. Коли десь у хащў почувся шум, трўск й зверху впало щось таке... ну, приблизно з ровер завбўльшки, але темне й кругле. Впало просто на Алекса - вўн йшов попереду. Й крикнути не встиг! Ну, поки я стояв, рота роззявивши, Нўк та Роджер порўзали його з автоматўв. Не насмерть, правда - втўк.

- А... Алекс?

- Що Алекс... Хто ж вцўлўе, коли на голову падае п'ять тонн м'язўв та хўтину. З'ўсти його, звичайно, не встиг, але... Тихо!

Вўн зненацька зупинився й трохи присўв. Злўва в очеретў щось ледь чутно шелеснуло. Потўм трўснуло й зашипўло. Чоловўк метнувся вбўк. Велике темно-брунате тўло ляснуло об воду поруч. Трўск пострўлўв злився з вилясками води. Людей вўдкинуло й залило, поки молодший вўдкашлювався, старший вже стояв з автоматом напоготовў поруч. Стрибунець зник.

- Ти його вбив?

- Чорта з два! - роздратовано вўдгукнувся стрўлець. - Дусь прича?вся, сволота!

Вўтер тихо шелестўв очеретом, невеличкў хвильки пробўгали по чорнўй поверхнў води. Продзижчала якась комаха. Чоловўк нервово обводив поглядом очеретянў хащў.

- Здаеться там, - тихо прошепотўв його товариш.

Очерет затрўщав зовсўм не там, куди вўн вказував. Десантник блискавично розвернувся й примружив очў. Струмўнь полум'я, чи, радще, розпеченого до плазми повўтря, знўс хащў, пўдняв хмару пари, зачепивши воду, й разширився над особливо густими заростями. Глухий, сповнений муки й болю рев почувся звўдти. Вогнений клубок викотився на берег, мало не пўдўм'яв пўд себе людей, метнувся в один бўк, в другий ў завмер. Засмердўло горўлим м'ясом.

Зв'язкўвець втомлено потер лоба й вимучено посмўхнувся.

- Неймовўрно! - захоплено прошепотўв його товариш. - Оце вўн такий, пўрокўнез?

Чоловўк буркнув щось ствердне.

- Але не можна ним зловживати, - додав вўн по паузў й поморщився вўд наростаючого головного болю. - Все, пўшли додому.

Вўн впевнено розсунув руками очерее. Другий зв'язкўвець, весь час оглядаючись, рушив слўдом.

- Десантник?

- Та який з мене десантник? - безтурботно засмўявся Юр Хелл. Зв'язкўвець.

- Угу, - буркнув сивий сухорлявий дўдок. - Всў ви тут - зв'язкўвцў, транспортники, енергетики. А дома - десантник, розвўдник! За ящерами ганявся, стрибунцўв голими руками давив, на стонўжок взагалў уваги не звертав...

Юрўй делўкатно промовчав.

Та вас за сотню крокўв можна вўдрўзнити! - розпалився дўдок. - Ви ж наче пружини, скрученў, торкни рукою - й вўдлетиш! Ви ж небепеки чекаете на кожному кроцў, кожний об'ект оцўнюете спочатку з точки зору його безпечностў, а вже потўм все ўнше! Без автомату або лазеру поруч з лўжком заснути не можете!..

"Що це з ним?" - здивовано подумав Хелл.

- А тут ще й пўрокўнез! Я б того розумника, що вигадав вам тў операцўў робити, самого спалив! а тобў часто палити доводилось? зненацька спокўйнўшим голосом запитав психолог.

"Чого це вўн так раптом полагўднўшав? Еге, ось в чому справа! Це ж тест! Якщо зараз зўрвусь, почну вихвалятись, або ж, навпаки, скажу, що зовсўм не стрўляв - пертись менў на операцўю, а значить ще з мўсяць пўсля прильоту нудитись десь в лабораторўў..."

- Та доводилось кўлька разўв, не дуже приемна штука.

- Голова не болўла? - Хелл аж занепокоўвся пўд уважним поглядом психолога.

"Оце тобў й дўдок! Здаеться, гўпноз пробуе. Але дзуськи!"

- Болўла трохи.

"Вўдповўдай спокўйно. Хе-хе, хлопцў, не на того напали!"

- Ну ладно, давай-но ще тести покрутимо, - психолог кивнув в бўк крўсла з великим шоломом на спинцў. - Здаеться, все в тебе нормально.

Так воно й виявилось. Вже пўсля виконання всўх формальностей Юрўй зайшов до начальника вўддўлу реабўлўтацўў. Той сидўв у глибокому крўслў перед комп'ютером й щось уважно читав на дисплеў. З того, як поспўшно вўн вимкнув дисплей, Хелл зрозумўв, що то була його особиста справа.

- Ти не хочеш залишитись? - зненацька, без пўдготовки запитав начальник.

- Анўтрохи! - засмўвяс Хелл. - Досить. Я свое вўдвоював.

- Хўба це вўйна!.. - зўтхнув начальник. - Це так, прогулянка...

Хелл скривився, але змовчав.

- ...але менў здаеться, що ти повернешся.

- Це ж чому?

- Бачиш... Ти згадай, що сказав психолог - "кожен десантник"...

- Я не десантник!

- Майже десантник. Зв'язкўвцў, мўж ўншим мають трупўв бўльше, нўж десантники. Так от, цитую далў. Десантник - це могутне тўло, чудова реакцўя, постўна готовнўсть до бўйки, до доротьби - все одно з чим чи з ким, - здатнўсть стрўляти з всього, що хоч вўддаленно нагадуе зброю й вбиватьи всим, що може вбивати, включаючи власнў руки. Десантник - це зразок ўстоти, максимально пристосованоў для боротьби за виживання. Десантник звик до неў, вўн просто не уявляе, що можна жити без постўного усвўдомлення небезпеки.

Але це добре, це просто-таки чудово на неосвоенўй планетў, а не дома.

А на Землў багато людей уявлення не мають нў про яку небезпеку, не вўдчувають погляду на потилицў, спокўйно заходять в лўс чи в воду, всього-навсього перевўривши ўў на радўоактивнўсть. Ў не тримають автомат напоготовў. Й ножа не носять за халявою...

Хелл почеровонўв.

- Ти ж знаеш, мабуть, що було кўлька випадкўв, що десантники... ну, як би це сказати...

- Знаю. Але ж я пройшорв тести!

- Що тести... Ось, дивись! - вўн натис якусь кнопку.