Страница 17 из 18
Нападник важко брязнув на землю, захрипўв, кўлька разўв смикнувся й завмер.
Другий хлопець охнув, вилаявся й теж кинувся вперед. Нунчаки свиснули в повўтрў... й незрозумўлим рухом опинились в руках Хелла, а хлопець - з розтрощеним черепом - на землў.
Джур схилився над напўвсвдомою дўвчиною й обережно пўдняв ?? на руки. Їлена здригнулась й сховала обличчя на його грудях.
Майже як двўстў рокўв тому, в лўсў, ьбўля обвугленого кўстяку катеру.
Двўстў рокўв тому попереду.
Майже. Але не так.
Бо настўпно? митў Хелл захрипўв, важко впав на колўна, а потўм, бризнувши кров'ю з рота, притис дўвчину до землў.
Третўй, третўй з тих хлопцўв, про якого всў забули, стояв позаду з довгим закривавленим ножем у руцў.
Дўвчина зойкнула й втратила свўдомўсть.
А коли прийшла до тями - вбивця був зверху, тримав ?? за руки, щоб не пручалась, й мало-помалу добирався до свої? мети.
А коли, нарештў, дўстався - зойкнув, захрипўв й безсило впав головою на груди дўвчини.
- Ўдўот! - Їлена з огидою вўдштовхнула мертве тўло вбўк. Встала, схилилась до його штанўв, уважно оглянула ще гарячу плоть й, нарештў, знайшла те, що шукала - крихўтну, наче укус бджоли, ранку. Важко було повўрити, що ця подряпина могла стати причиною блискавично? смертў.
- Придурок! - вона презирливо вдарила труп ногою в обличчя. Носок черевика потрапив в око, воно луснуло й цўвка густо? драглисто? речовини поповзла по щоцў. Дўвчина гидливо витерла ногу об одяг трупа.
- Наскўльки я зрозумўв, ця пастка призначалась для мене?
Почувши до болю знайомий голос, Їлена повўльно розвернулась, зустрўлась поглядом з усмўхеним Хеллом, що стояв, спершись на дерево, слабо скрикнула й - вже вкотре! - втратила свўдомўсть.
- Тобў не набридло? - запитав Хелл, доторкнувшись до ?? чола.
Це допомогло - дўвчина струснула головою й з зусиллям стала на ноги.
- Що саме? - ледь чутно запитала вона.
- Падати на землю з кожного приводу.
- Що вдўїш, - зўтхнула Їлена. - Таке життя. Втўм, я сама винна.
Вони трохи помовчали.
- Що ти думаїш робити зў мною? - запитала дўвчина.
Голос ?? звучав тихо й на диво байдуже.
- Не знаю, - так само байдуже вўдповўв Хелл. - Мене це вже не цўкавить.
- Зовсўм? - трохи розчаровано сказала Їлена. - Невже зовсўм байдуже?
Джур мовчки стенув плечима.
- А... далў?
- Далў... Далў я вўдчуваю, що скоро переродження скўнчиться.
- Ў...
- Ў я зникну. Можливо, буде невеликий вибух.
- А... а я?
Хелл знову стенув плечима.
- До речў, хочеш сюрприз? - сказав вўн по паузў. - Вся ця мўжасова гонитва не мала нўякого сенсу.
- Чому?
- У вас трохи неправильне уявлення про структуру часу.
- Що ти маїш на увазў? - дўвчина ўнту?тивно вўдчула пастку.
- Спробую пояснити. Ось уяви собў канат. Товстий канат, сплетений з дрўбних ниточок. Припустимо, одна з них йде навколо ўншо?. А тепер уяви собў площину, що рухаїться вздовж того канату, перетинаючи його. Що побачить спостерўгач, що знаходиться на тўй площинў?
- Ну... мабуть, як одне тўло - себто розрўз однўїх нитик - рухаїться навкруг ўншого. То й що?
- Не напрошуїться нўяких аналогўй? Наприклад, з рухом Землў навколо Сонця?
- Але ж... Боже мўй!
Дўвчина зблўдла, за одну мить провўвши аналогў? до всього - вўд зўрок до людей.
- Боже мўй! То, виходить, всў нашў рухи заздлегўдь запрограмованў? Й не лише рухи... Виходить, ми - щось на зразок марўонеток, що пўдкоряються ниткам часу?
- Нў, нў, - Хелл посмўхнувся. - Цього я поки що не визначив. Я не знаю, чи цей канат вже ўснуї, й ми лише рухаїмся вздовж нього, а чи навпаки, ми створюїмо його сво?м рухом. Але суть в ўншому. Як тўльки хтось - чи щось - попадаї в минуле, вўн - чи воно - вибиваї з мўсця хоч одну нитку часу...
- Ну звичайно, це ў ї змўна.
- Так, змўна. Але змўна не свого часу. Власне кажучи, це виходить створення нового свўту.
- Але ж... Але ж це означаї, що повернутись у свўй час просто неможливо?
- Так.
- Нў! Нў, цього не може бути! Це неправда! Адже я сама не раз бачила, як ти з'являвся в минулому, за кўлька хвилин до якогось дослўду.
- Ну то й що? Просто розходження мўж свўтами були ще незначними.
- А тепер...
- А тепер, пўсля вашо? темпорально? вўйни й анўгўлятору - величезнў.
- Отже... Отже повернутись я не зможу? - голос дўвчини тремтўв ў затинався.
Хелл поглянув кудись убўк.
- До речў, - сказав вўн по паузў. - Ти б ў так не повернулась.
- Чому ж? - тихо сказала Їлена. - Було заплановано, що я подам сигнал, за мною скинули б капсулу... Завдяки тобў ми вже навчились витягати з минулого невеликў капсули.
- Сигнал, кажеш? - Хелл посмўхнувся. - Дай-но менў сумку!
Дўвчина покўрно простягла йому сумочку.
- Чи не цим ти збиралася сигналўзувати? - Джур витяг невелику, схожу на пудреницю коробку. - Здаїться, треба натиснути цю кнопку, так?
- Так, - байдуже кивнула дўвчина.
- А хочеш поглянут, що там всерединў?
- Вона ж не розкриваїться.
- Розкриїться, - буркнув Хелл. - Все розкриїться, якщо захотўти.
Вўн розвўв руки. Пудрениця, повўльно обертаючись, зависла мўж ними в повўтрў.
Хелл уважно поглянув на не?. Крихўтний червоний вогник зблиснув на скругленўй гранў коробочки, оббўг, окреслюючи периметр, навкруг й так само тихо зник. Коробойчка легко розпалась навпўл.
- Заглянь! - спокўйно запропонував Хелл.
Прилад виявися влаштованим просто, аж занадто. Натиск кнопки вивўльняв пружинку, що притискала один шматок блискучого металу до другого.
- Бомба... - прошепотўла дўвчина. - Примўтивна ядерна бомба... Якби я натиснула... Падлюки!
Сльози бризнули з ?? очей.
Хелл пўдкинув страшну ўграшку вгору. Вона не впала - так ў зависла в повўтрў. Якусь мить вўн роздивлявся нехитрий пристрўй, потўм махнув рукою - коробка, перекидаючись, вўдлетўла в кущў.
- Примўтив! - сказав Хелл, дўстаючи з сумки ще й гребўнця. - А от передавач зроблено чудово.
Вўн кўлька разўв клацнув важўльцем на ручцў. Голки-антени то 'являлись, то зникали в пластиковому корпусў.
- Я сама його сконструювала, - сумно посмўхнулась дўвчина.
- Ти завжди була талановитою, - трохи ўронўчно додав Джур.
Знову запала мовчанка.
- До речў, - сказав раптом Хелл. - Не шкодуй, що не зможеш повернутись. Я тўльки-но навчився заглядати трохи вперед - рокўв на триста поки що - то, знаїш, там таке дўїться...
- Що саме? - жадўбно запитала Їлена. - Що там?
- Вўйна, що ж ще, - знизав плечима Хелл. - Вибухи якўсь, катастрофи... Смерть... Смерть, смерть ў смерть.
- А... тут?
Довга блискавка зўрвалась з ясного неба й вдарила в землю зовсўм поруч. За нею - ще одна, ще й ще.
- Ну от, - сказав Джур. - Я вже почав смоктати енергўю звўдусўль. Це означаї кўнець процесу...
Вўн хотўв розвернутись, але Їлена вчепилась в рукав.
- Зачекай! - розпач бринўв в ?? голосў. - А тут? - Що буде тут, в двадцятому столўттў?
- Тут... хвилинку...
Вўн засмўявся.
- Тут через кўлька рокўв почнеться Перша Ядерна. Поганенька в тебе перспектива!
Вўн знов засмўявся, вийшов на середину галявини й струснув головою. З волосся сипонули блакитнў ўскри.
- Джур! - дўвчина, плачучи, впала на колўна. - Джур! Ти не можеш покинути мене тут!
Хелл не оглянувся.
- Джур!!!
Його тўло оповилось зеленуватим фосфоричним сяйвом.
- Джур! - розпачливо заволала дўвчина. - Не кидай мене! Вўзьми з собой або вбий, але не кидай мене тут, ти чуїш, Джур!
Вўйнуло жаром.
Все ще не тямлячи, що робить, дўвчина пўдхопила з землў закривавлений нўж й щосили вдарила ним просто в спину Хелла.
Сяйво зникло. Джур м'яко впав на землю.
Їлена розгублено опустилась на колўна поруч.
- Нў... - прошепотўла вона. - Я не хотўла... Я сама не розумўю, навўщо я... Джур! Я не хотўла, Джур!