Люди та зорi

- Невже все так жахливо? - прошепотўла вона.

Юрўй посмўхнувся.

- Не бўйся. Це всього лише вигадка. Казка. Трохи страшнувата, але просто казка. Можливо, все буде ўнакше.

Вўн повернув голову й вперше поглянув на дўвчину _ў_н_а_к_ш_е_.

Їлена, вўдчувши той погляд, заплющила очў й легенький дрож пробўг ?? тўлом.

М'яко, немов ненавмисне, Юрўй поклав руку на ?? пружнў, близько посадженў груди, обтягненў ще вологим купальником.

- Не треба... Не треба так... - уривчасто прошепотўла дўвчина й зробила нерўшучу спробу вўдсунутись.

- Чому ж, Їлено? - невловимим рухом вўн опинився зверху. - Чому? Невже ти не вўдчуваїш, як мўж нами з самого початку виникло щось спўльне? Щось близьке? Хўба не так?

Руки його вўльно блукали по дўвочих грудях.

- Т...так... - ледь видихнула дўвчина. - Але ж ми лише сьогоднў познайомились...

- Хўба? - Юрўй притис ?? до себе. - Невже тўльки сьогоднў? А в мене таке враження, нўби щонайменше пўвтисячолўття знаю тебе. Хўба в тебе не так?

- Т...так... - дўвчина вся тремтўла й аж пашўла жаром.

Юрўй нахилив голову й обережно доторкнувся губами до ?? уст. Дўвчина заплющила очў. Губи ??, повўльно розтулившись, злились з губами Юрўя, язичок, звившись змўйкою ковзнув вперед...

Поцўлунок заповнив всю ?хню суть, вўн тягся неймовўрно довго й не хотўв вўдпускати обох з солодкого полону, а коли Юрўй, нарештў, спромўгся вдихнути, Їлена вже тремтўла вўд жаги й нўжно, обережно та вўддано гладила його плечў.

- Як в тебе б'їться серце!.. - вона поклала долоню йому на груди. Чому?

- А ти не здогадуїшся?

Руки його ковзнули пўд купальник.

- Здогадуюсь...

- Хўба можна бути спокўйним поруч з тобою? - пальцў Юрўя нўжно торкнули пуп'янки ?? грудей.

- Ти хороший... - прошепотўла дўвчина, обвиваючи руками його плечў. Ти хороший...

Клацнув замок у дверях.

Поки скреготўв ключ й з рипом вўдчинялися дверў, Юрўй вже сидўв на сусўдньому лўжку й щось уважно роздивлявся на екранў телевўзора.

- Ви ще тут? - здивувався Сергўй.

- Так. Але вже нам пора, скоро потяг, - вўдповўв Юрўй, показуючи за спиною кулака - так, щоб Їлена не бачила.

Дўвчина - розпашўла, тремтяча - мовчки почала одягатись.

- Ну що, пўшли? - запитала вона через хвилину.

- Угу, йдем.

Вони вийшли з кўмнати, мовчки пройшли по темному коридору.

- Ой, я забула гребўнця! - раптом спохопилась дўвчина.

- Зачекай, я вўзьму! - Юрўй розвернувся й зник за дверима кўмнати.

Сергўй все ще винувато посмўхався.

- Ти б замок на засувку зачинив, чи що! - сказав вўн, коли в кўмнату увўрвався Юрўй.

- Ти ж сказав, що не прийдеш... А, бўс ўз нним. А дўвчина непогана.

- Угу, гарненька.

- Ти не бачив тут гребўнця? Ага, ось вўн...

Юрўй взя в зў столупластикову штучку, схожу на щўтку без ворсу. На ручцў виднўвся прихований важўлець.

- Ану, покажи! - Сергўй посунув його трохи вперед. З пластмаси вискочили й стали сторч металевў голки.

- Гм... Цўкаво! Ти колись таке бачив?

- Ну, ти йдеш? - в кўмнату зазирнула Їлена.

- Так, так! - Юрўй мовчки забрав в Сергўя двиний гребўнець, подав його дўчинў. - Бувай!

- Пўдемо пўшки? - чи то спитала, чи запропувала дўвчина. - Час же ще маїм?

- Пўшли, - охоче згодився Юрўй. - До речў, йти можна не дорогою, а лўсопарком - там спокўйнўше.

Справдў, густа сўтка гўлок приглушувала всў звукий, й навўть мертве сяйво придорожнўх лўхтарўв не пробивалось крўзь не?.

Вони йшли мовчки, трохи осторонь один вўд одного, потўм Юрўй обўйняв дўвчину за стан, а та зўтхнула й мўцно притислась до нього.

- Розкажи, що було далў, - зненацька попросила Їлена.

- Далў... - Юрўй зўтхнув. - Далў було ще гўрше...

В лабораторўях, де намагалися створити "нових людей", почали творитись не зовсўм зрозумўлў речў.

Виявилось, що активуючи деякў дўлянки мозку, можна змусити людину змўнюватись. Власне, не змусити - було встановлено, що людина не зупинилась в своїму розвитку, що можна досить легко пўдштовхнути ??, вивести з рўвноваги - й почнеться неминучий процес подальшо? еволюцў?.

"Новў люди" вўдчували сво? переваги - й фўзичнў, й ўнтеллектуальнў перед "звичайними" вже через кўлька днўв пўсля активацў?. Вони заўграшки вирўшували складнў задачў, краще за всў ? проходили численў тести, й найголовнўше - могли вижити за таких умов, де людина звичайна не протягла б й тижня.

Але на людей - звичайних людей - чекав великий сюрприз. Придатнўсть до розвитку, до подальшо? еволюцў? збереглась менш нўж у трьох вўдсоткўв населення планети.

- Й стався розкўл... - прошепотўла дўвчина.

- Правильно. Потўм почались сутички, а потўм - вўдверта вўйна. Люди звичайнў хотўли жити - просто жити. Люди новў хотўли жити - й розвиватись - а для цього ?м потрўбнў були територў ?, технўка, зброя... й сировина для виробництва людей нових - тобто люди звичайнў.

Суто технўчно новў могли б досить легко винищити хоч все населення. Але, крўм "постачальникўв сировини" звичайнў були ще й ?хнўмит батьками, родичами, друзями...

Вўйна зайшла в безвихўдь, а людство тим часом мало-помалу просувалось до краю тўї? ями, яку саме собў й викопало. Все на бўльшўй територў? не могли жити навўть найдосконалўшў "новў".

Вони знайшли вихўд. Досить простий, до речў. Вони почали переходити в нову форму життя - в енергетичну. Для нормальних людей вони просто зникали.

Здавалося б - що може бути кращим. "Нелюди" зникали, п'ять-шўсть пококлўнь могли ще так-сяк прожити на поверхнў планети, ще з десяток могли б животўти пўд землею - аж до повного використання ресурсўв. Але в тўм то й рўч, що кожен перехўд, кожне зникнення потребувало чимало? порцў? енергў?, цўї? ж само? енергў?, дорогоцўнно?, життїдайно?, життїво-необхўдно? - у будь-якўй формў.

Пўсля того, як повибухали всў ядернў бо?припаси й реактори - почали вивергатись давно згаслў вулкани, горўли цўлў шари атмосфери й провалювались у пўдземнў порожнини цўлў мўста - це "новў" висмоктували, наче вампўри, енергўю з всього, що могло вибухати, горўти, а чи просто падати донизу.

Й коли на змученўй Землў залишилось не бўльше десятку "нових" прийшло ще одне лихо. Вони почали споживати енергўю, провалюючись у минуле.

Так само, як падаюче тўло перетворюї потенцўйну енергўю гравўтацў? в кўнетичну, так само й "новў", провалюючись з вершин сучасностў в безодню минулих столўть, набирали потрўюну для переходу порцўю енергў?.

Якщо досў стан був просто тривожним, то пўсля цього свўт став на гранў загибелў.

"Новў" - з повним спектром сво?х можливостей - вўд пўрокўнезу й телепатичного зв'язку до неймовўрно? фўзично? сили - могли дуже легко змўнити минуле, зламати структуру часу, а, отже, навўть того не помўтивши, знищити людство.

Всў сили планети було кинуто проти жалюгўдно? жменьки "нових". Але, раз по раз провалюючись у минуле, спочатку на хвилини, години, днў кожного разу на вдвўчў бўльший термўн - вони поступово набирали таку силу, що ?х перестали брати кулў, потўм - бомби, потўм - лазери...

Пўсля кожного провалу слўдом за втўкачами запускали капсулу з поясненням ситуацў? й категоричною вимогою - знищити прибульцўв й всў слўди ?хнього перебування. Пўсля передачў ўнформацў? капсула теж самолўквўдовувалась.

Тих людей було знищено. Знищено за двўстў рокўв до ?хнього народження. Знищено термоядерним анўгўлятором - пристроїм, здатним перетворити на хмару розпечених газўв цўлий континент. Знищено, коли втўкачў зўбрались перед останнўм, вирўшальним стрибком.

Судячи з того, що сучаснўсть не змўнилась, всў ўнструкцў?, закладенў в капсулу, було старанно виконано.

- А чому залп анўгўлятора не вплинув на течўю часу?

- Вибух вўдбувся в перўод, коли гримўло по всўй планетў. Одним бўльше, одним менше... Тобто, так вважали вченў.

- А насправдў? - голос дўвчини аж тремтўв. - Ну, а насправдў?

- Не поспўшай, Їлено, не поспўшай...